"У Коломойського відчуття сорому немає": Савік Шустер Євгену Кисельову про те, що українці раніше не знали

Євген Кисельов: — Сьогодні переді мною в студії знаменитий український журналіст Савік Шустер. Я роблю наголос на слові «український» — і зараз поясню, чому. Савік, привіт.

Савік Шустер: — Добрий день.

— Насправді Шустера, який працює в українських засобах масової інформації з осені 2005 року, часто-густо називають російським журналістом — що, на мій погляд, абсолютно несправедливо, адже дійсно Савік працював в російських ЗМІ, якщо мені пам’ять не зраджує, десь років зо три. Так?

— Абсолютно вірно.

— Три сезони програми Свобода слова, яка транслювалася на НТВ.

— Вірно.

— А кому невідомо про це, нагадаю: Савік Шустер народився в Радянському Союзі, в Литві.

— Вірно.

— Потім ще замолоду з батьками виїхав на постійне проживання за кордон — зрештою він опинився в Канаді.

І потім складним шляхом, завдяки дорученням до роботи з гуманітарною допомогою Афганістану, потрапив у журналістику. Ти ж спочатку потрапив туди за лінією Лікарів без кордонів?

— Ні, Лікарів миру.

— Перепрошую, за лінією Лікарів миру. А потім вже почав займатися репортерством, розповідати про події, які відбуваються в Афганістані. І врешті-решт приїхав до Москви — працювати керівником бюро Радіо Свобода. Це було восени 1991 року.

Я дуже добре пам’ятаю, до речі (не знаю, чи пам’ятаєш ти), що тебе підвели до мене — чи мене підвели до тебе — на прийомі…

— В американському посольстві. І, як на мене, тодішній посол (або хтось із керівників дипмісії) сказав «Ось, познайомтеся, це новий керівник бюро Свободи», яке якраз тоді щойно указом президента Єльцина отримало право працювати безпосередньо на території Російської Федерації.

І потім був дуже нетривалий період, коли Савік пішов з Радіо Свобода і працював на НТВ. Потім з НТВ «його попросили», і він опинився в Україні. Так?

— Так.

— Була перерва, якщо я не помиляюся, з кінця 2016 року, так?

— Була перерва, вірно. Так, це був грудень, 20 грудня 2016 року. Це була остання програма Шустер LIVE, тобто взагалі нашого продакшну, нашого каналу, треба сказати. І ось до 6 вересня 2019 року була перерва.

— Коли ти знову з’явився на каналі Україна, на якому ти свого часу працював (по-моєму, два або три сезони)…

— Три сезони. І ти теж разом зі мною — пам’ятаєш, робили щотижневу…

— Більш того — скажу, що я надзвичайно тобі за це вдячний, ніколи цього не забуду. Тому що, власне, завдяки періодичним появам в твоїй передачі я заявив про свою присутність в Україні, на українському медійному ринку, і зрештою отримав запрошення вести ток-шоу на іншому каналі. Був час, коли ми з тобою, як мовиться, лоб у лоб…

— Конкурували.

— І, загалом, нічого поганого в цьому не було.

— Авжеж.

— По-перше, я хотів запитати (про причини, через які виникла пауза, я запитаю трохи пізніше), уточнити: вперше після цієї паузи ти з’явився в Україні навесні, і я пам’ятаю, в інтерв'ю комусь із журналістів (по-моєму, Світлані Крюковій) ти сказав, що поки не розглядаєш можливості співпраці з якимось із великих каналів, який належить будь-кому з українських олігархів.

І тим не менше, ти все-таки з’явився на каналі Україна. Що змінилося відтоді?

— У мене просто була така позиція, що я в передвиборний сезон, будемо так його називати, взагалі не говоритиму про жодні можливості появи в ефірі під час цих політичних баталій.

А вже після парламентських виборів — ось тоді я вже більш-менш був відкритий до пропозицій. Я кажу «більш-менш», тому що великого бажання повертатися на телебачення у мене, відверто кажучи, не було.

— Тобто умовили, змусили.

— Ні-ні.

— Сподіваюся, що не катували.

— Ні, і не катували, і навіть не змусили — і навіть дуже пристойно говорили. Загалом, з одного боку, я сам, бо прийшло це нове покоління до влади, і звісно ж, це щось дуже цікаво. Я вважаю, для будь-якого репортера, журналіста просто цікаво за цим спостерігати: вийде — не вийде, що вийде, як це все буде змінюватися (якщо буде).

Виникла така зацікавленість в мені, по-перше. А потім надійшла пропозиція від ТРК Україна зробити таке ток-шоу — гарне, значиме, впливове. І я погодився зрештою. Це ще один виклик, це ще один ризик.

— Цього разу ти самотужки створюєш цю програму? Чи це виробництво каналу, а ти просто як запрошена зірка?

— Ні-ні-ні, ми самі все готуємо і створюємо, у нас контракт на виробництво, і тому ми надаємо прямоефірний продукт, все. Студію ми будували самотужки, і знову-таки — ми запросили моїх колег з Франції нам допомогти її обладнати.

Я хотів, щоб вона була світлою саме тому, що [в політику прийшло] нове покоління, і я попросив, моя ідея була зробити таку «студію надії», щоб від нас теж виходив певний сигнал, що ми віримо і що може бути попереду світло. Ми побудували цю студію, канал прийняв наш дизайн, все узгодили, і все було дуже просто з точки зору контрактних відносин.

— А якщо, так би мовити, трішечки події, мов плівку, відмотати назад — до 2015−2016 років Тільки ледачий не висловлювався тоді, що у тебе виник конфлікт з колишнім президентом Петром Порошенком. Це так?

— Я вважаю, що так. Але я не впевнений, що він так вважає.

— Добре, послухаємо все-таки твою версію: що там було, що там не заладилося?

— Наш канал був каналом дуже відкритим, і в нас не було взагалі ніяких ні кон’юнктурних, ні цензурних, ні певних політзавдань — ба навіть бажання когось підтримувати, а когось не підтримувати.

Проблема в тім, що п’ятий президент України не надто полюбляє критику — він її не те що не хоче чути, він просто її не сприймає. І ми запрошували людей, звісно, які говорили те, що вони знають, і те, що вони думають. І ось тут почався конфлікт. Їм абсолютно не подобалося те, що ми робили, і в певний момент це стало неприйнятним.

З іншого боку, нас як канал просто задушила податкова абсолютно необґрунтованими і незаконними перевірками, потім порушення кримінальних справ проти мене, ось це ось все було, таке…

— Кримінальних справ за якою статтею?

— Як керівник нашого продакшну, у нас були, з їх точки зору… ну, з моєї точки зору, абсолютно несуттєві порушення, на кшталт ухилення від податків (що було неправдою), екологічно щось ми порушили, лампи неправильно вивезли… Загалом ось такі речі — дуже дрібні і дуже неприємні.

І потім щодо кредиту, який я взяв за кордоном і не декларував — я просто не розумів, що це таке, чому раптом висувається таке звинувачення проти мене. Ми всі суди виграли, між іншим.

— Зрештою виграли?

— Так, ми всі суди виграли.

— Але це зараз вже, напевно, закінчилися судові розгляди — за нової влади. Чи ні?

— В «перехідний період». І, звісно, якби я продовжував бути під підозрою, то було б дуже складно повернутися працювати в Україну. Але зараз, мені видається, всій громадськості, хто за цим стежить (не обов’язково ж за цим треба стежити), зрозуміло, що суди визнали нашу правоту.

— Фактор Саакашвілі тоді відіграв роль? Адже, якщо я не помиляюся, ти продовжував запрошувати Саакашвілі у свої ефіри, коли він вже став опальним політиком.

— Без сумніву, Саакашвілі був тією людиною, яка першою в прямому ефірі у нас просто викрила те, що відбувалося в Укроборонпромі. Він показав документи, я навіть пам’ятаю, він прийшов і сказав: «Може, я не маю цього робити, але я зобов’язаний розповісти правду».

І я був дуже здивований, що реально ніхто — ну, щодо «ніхто», можливо, я перебільшую, але жодної такої суспільної реакції на це в той момент не було. А вже коли ці викриття з’явилися під час передвиборної кампанії, тоді здійнявся галас в суспільстві.

Я вважаю, це дуже вплинуло на результати виборів. Але Саакашвілі ми, звичайно, продовжували запрошувати — я не вбачаю [причин], чом би й ні. Це ж на той момент він був українським політиком.

— Але був ще й фактор Юлії Тимошенко, погодься.

— Фактор Юлії Тимошенко присутній завжди, мені навіть якось смішно. Ось я приїжджаю в Україну [з Росії] — вона прем'єр-міністр. Програма виходить в ефір в першу п’ятницю, ось прямо через день після її відставки [перший випуск ток-шоу Свобода слова вийшов 9 вересня 2005 року, — Ред.].

— Дивно її не запросити, хіба не так?

— Ні, так я хотів її запросити — вона пішла на інший канал, і мені довелося з нею конкурувати. І перша програма, яку я зробив, у неї [телевізійна] частка (ти точно розумієш, і, я думаю, багато читачів зрозуміють) була 4%, це…

— На ту пору це провал цілковитий.

— Так, це навіть не «двійка». І я пам’ятаю, що [український бізнесмен] Віктор Михайлович Пінчук мені сказав: «Ну, це початок». Тобто «перший млинець нанівець».

— Були часи, коли в тебе Тимошенко, це означає, що тобі гарантовано високий рейтинг. Якщо Тимошенко завітає до конкуруючої програму, то вважай, що… Навіть слово таке не вимовляється…

— Ні, абсолютно.

— Кінець, кінець тобі.

— За президента Ющенка запрошення Тимошенко — це вже загалом щонайменше викликало обурення (це до мене доходило тим чи іншим чином). За президента Януковича — сам розумієш, ще гірше. За президента Порошенка — приблизно так само, як за Януковича.

Зараз ні, якщо не говорити про те… я не хочу назвати це конфліктом — обміном думками між президентом і Тимошенко, за яким ми спостерігали буквально кілька днів тому.

— Послухай, ну це життя! Ось ти попрацював в Росії, ти був там тривалий час кореспондентом Свободи, деякий час працював ведучим ток-шоу на НТВ і трішечки, як я зрозумів з нашої розмови напередодні ефіру, продовжуєш стежити за тим, що там відбувається.

— Я просто видного…

— Володимир Володимирович за такої ситуації просто відрекомендовує «лікарів у погонах».

— Так, звичайно.

— Все-таки в цьому сенсі Україна зовсім інша країна. І не тільки в цьому.

— Ні-ні, абсолютно інша, абсолютно. Дійсно, Україна — не Росія, це ми вже бачимо і розуміємо. Я взагалі Володимира Володимировича Путіна… Його навіть не варто обговорювати, бо там всім усе зрозуміло, як на мене.

— Ні, я гадаю, не всім. Я дуже добре пам’ятаю, як він був популярним десь на рубежі нульових і десятих років поміж багатьох людей в Україні. Вони зараз скажуть «ні-ні-ні, такого ми не говорили», тому я конкретних імен і прізвищ не називаю.

Але я дуже добре згадую, як чимало людей мені казали: «Євген, а які, власне, у вас претензії до Путіна? Сильний політик з жорсткою рукою, порядок навів, нам би такого». Я відповідав: «Хлопці, ще наплачетеся». Не вірили.

— Є ще окремі люди сьогодні в Україні, які так вважають.

— Ну є, звісно, і публічно про це заявляють.

— Але це вже виняток.

— Я б сказав, вони бояться про нього взагалі що-небудь говорити, тому що розуміють, що добре говорити не можна, а якщо сказати хоч півслова поганого, можуть бути великі неприємності, бо в певному сенсі центр життєвих інтересів частково знаходиться там, на території сусідньої країни. Шановні читачі, я вважаю, ви всі люди розумні і усвідомлюєте, кого ми маємо на увазі.

Ось про що я хотів запитати. Дуже багато розмов про те, що українська журналістика взагалі (і особливо телевізійна журналістика зокрема) страждає на відсутність незалежності, що канали належать над заможним людям України, так званим олігархам.

Хоча стосовно декого з них слово «олігарх», напевно, можна застосувати з натяжкою, тому що далеко не всі вони є «взірцем» зрощення влади і власності. Дехто, навпаки — або самі дистанціювалися від влади, або вимушено перебувають, скажімо так, на узбіччі політичного процесу (можливо, тимчасово).

Проте тобі ж відома стандартна претензія до будь-якого телеведучого твого рівня — «ти працюєш в Ахметова на каналі, а отже, ти цілковито продався Ахметову». Працюєш на каналі у Пінчука — отже, ти «кріпак Пінчука». І так далі за списком.

По-перше, як вважаєш, чи справедливі ці закиди? І все-таки, що можна зробити для того, щоб забезпечити більшу незалежність журналістиці?

— Якщо почати з мене, «кріпак» я чи не «кріпак», то все ж будь-якому каналові, на якому я працював, я чимало дав і догодив. Тобто моя програма багато дала, моє бачення політичного процесу справило вплив каналу, — а це аж ніяк не менше, ніж реальні гроші.

Можна заробляти гроші на каналі, і канал взагалі не впливатиме ні на що, а можна заробляти менше, зате бути більш впливовим. Я ніколи себе не відчував залежним чи «рабом», тому що це абсолютно лояльне ставлення.

Звісно, спершу мені було складно, доки не виросли показники, доки не збільшилась кількість глядачів, але коли вже кількість глядачів сягнула певного рівня і коли реально на громадську думку вже впливало те, що я роблю, і політичний світ це розумів — в цей момент у мене цілком [з'являлися] рівні відносини з будь-яким власником каналу.

Бо, так, він же платить, але я надаю для нього політичний вплив, як господареві каналу. Тож, у принципі, його сила і моя сила, розумієте, це абсолютно…

— Я уточню дещо: чимало людей, особливо блогери, які пишуть пости в різних соціальних мережах, залишають щось в «коментах», часто-густо, як на мене, подають (або намагаються подати) справу таким чином (а, гадаю, насправді вірять), що ось є Шустер, він працює на каналі у Пінчука, Ахметова, у когось іще, і в будь-який момент йому можуть зателефонувати і сказати «значить так, ось цього покличеш, цього — геть, питання потрібно поставити такі й такі. Зрозуміло? Кругом, кроком руш, виконувати!».

— Я не хочу, щоб це було таким собі ступенем власної зіпсованості, — бо люди, які так пишуть, вони самі це роблять. Ось я б не хотів, щоб… Це з ними відбувається.

А щодо незалежності журналістики, я зараз трішки, чесно кажучи, в розпачі, адже коли я стежу за тим, що відбувається в Сполучених Штатах навколо президента Трампа, всього процесу імпічменту, то там абсолютно розколена преса, телебачення, радіо, інтернет. Усе абсолютно розколоте навпіл.

Я відкриваю один сайт (є такий агрегатор — realclearpolitics.com), і просто із заголовків видно, що ось New York Post — відверто права протрампівська газета, виступає із заголовком, що «все, імпічмент провалився», Трамп — «ура, ура, тільки набирає очки».

The New York Times виходить із заголовком, що навпаки — Трамп втрачає очки, репутація його розмивається, процес імпічменту, навпаки, виправдовує найсміливіші очікування. Я бачу, що це партійна журналістика.

— Абсолютно. Але все одно американці завжди встановлювали останнім часом (надто в повоєнний час) стандарти журналістики. Після Вотергейту [Вотергейтський скандал, пов’язаний з установкою прослуховування у виборчому штабі кандидата від Демпартії США на початку 70-х, який призвів до відставки тодішнього президента Річарда Ніксона, — Ред.] це реально була ось та журналістика, яка могла усунути президента Сполучених Штатів.

Я пам’ятаю, історик Артур Шлезінгер-молодший написав книгу під назвою Імперська преса перемогла імперського президента [книга Шлезингера має назву Імперське президентство, — Ред.]. Це був тривалий період довіри до засобів масової інформації, до американського телебачення — ведучий вечірніх новин ставав майже богом у суспільній свідомості.

Зараз цього немає, зараз реально є цей розкол і, як ти дуже правильно говориш, всі стандарти журналістики щодень порушуються. З іншого боку, я не можу собі уявити, що пан Мердок, який володіє Fox News (але не тільки ним — там величезний холдинг), в цьому холдингу не заробляє. Він точно заробляє. Докладає він гроші в інформаційний канал? У цьому я дещо сумніваюся.

Ну гаразд, там зовсім інший рекламний ринок, там взагалі інші гроші, ми взагалі говоримо про іншу реальність. Україна поки до цього, звісно, [не дійшла], дуже складно. Тобто Україна (я зараз висловлююсь із точки зору масової інформації, особливо телебачення) пішла в XXI століття, не отримавши досвід кінця XX-го, тобто перестрибнула.

Чому я це кажу? До початку 80-х в Англії було тільки BBC, тому що не було ринку для інших каналів, комерційних. І тому має бути спершу державне, потім громадське телебачення, окей, але для приватного телебачення просто не лишилось місця на ринку. На початку 80-х з’явився четвертий канал (бо було BBC 1−2−3), і ось він уже був незалежним і комерційним…

— Так-так, і ITV [перший британський комерційний телеканал, який почав заробляти на рекламі, — Ред.] потім з’явився.

— І потім ITV. Але ж поглянь, після війни Велика Британія відновилася досить швидко, проте все одно — скільки часу минуло перед появою першого справжнього комерційного каналу, який міг функціонувати на ринку самостійно.

Ні держава не повідомляла, ні громадськість не доповідала, ні певні олігархи не доповідали (ну, не олігархи, а заможні люди). Просто з’явилося місце на ринку, і канал зміг створювати новини, чудові документальні фільми і т. ін.

В Україні про кількість каналів кожній людині відомо — ну немає цих грошей, їх просто немає, нема в наявності.

— Як я розумію, твоя головна думка полягає в тому, що за таких обсягів рекламного ринку не може бути такої кількості каналів, які б самі себе окупали.

А отже, виникає таке собі коло: власники цих каналів дотують їх, докладають в бюджет гроші з власної кишені, і тому часто-густо мають право вимагати з керівників цих каналів, з головних редакторів, з ведучих, з усіх, хто там працює, безумовного підпорядкування і виконання їх часом безглуздих примх. Що з цим робити?

Як ти сприймаєш позицію нового президента Володимира Зеленського, яку він нещодавно озвучив, що варто було б якимось чином провести державне регулювання інформаційної частини мовлення каналів?

— Це нагадує маккартизм [явище в 50-х роках в США, пов’язане з ім'ям сенатора Джозефа Маккарті, що полягає в пошуку і боротьбі з комуністичними проявами в американському суспільстві, звинуваченнях в нелояльності і зраді інтересів країни ліберально налаштованих людей, — ред.].

— «Позбавити власників впливу на новини і довколановинні програми», скажімо так.

— Власники завжди матимуть вплив, в будь-якому разі. Я назвав Мердока — ну окей, він абсолютний республіканець і, звісно, він на боці Трампа (і канал на боці Трампа). Але я не вважаю, що він відвідує редакційні збори, викликає журналістів і каже «Ось ти будеш займати цю позицію — і жодну іншу». Редакція або головний редактор наймають на роботу часто однодумців.

Я вважаю, що держава не має регулювати — держава може створити стандарт. Адже ми знову за ситуації абсолютних рекордів книги Гіннеса: це кількість каналів і обсяг рекламного ринку — на мою думку, такого співвідношення немає ніде в світі. І на мій погляд, ніде в світі немає державно-громадського каналу, який ніхто не дивиться.

— Це правда.

— Це ще один рекорд. Тоді зробіть таке державно-суспільне (я кажу «державно-суспільне» в тому сенсі, що суто суспільне може не вдатися — люди ще не мають таких коштів, аби щомісяця платити за громадське телебачення), проте якимось…

— Ти маєш на увазі англійську модель?

— Так, я маю на увазі англійську модель.

— Я хочу пояснити читачам: у Великій Британії законослухняні англійці акуратно платять немаленькі гроші (по-моєму, кілька сотень, в залежності)… Там враховується, якщо ти пенсіонер — ти платиш суто символічні гроші; а так ти платиш десь 150 або 200 фунтів за право дивитися суспільно-правове телебачення BBC.

Причому найіронічніше те, що ти і так можеш почати його дивитися — щоправда, кажуть, періодично до осель заходять інспектори і перевіряють, а чи є у мешканців даного будинку або квартири ліцензія на перегляд BBC.

Себто більшість законослухняних англійців просто чесно, шляхетно йдуть і платять за це, і з цього складається багатомільярдний бюджет цієї знаменитої телерадіокомпанії.

— Абсолютно. В Італії вони теж запровадили таке: тобі надходить рахунок за електрику, там всередині і за Rai — суспільне телебачення. Так, просто так — ти платиш щомісяця і навіть питань не можеш виникати, інакше тобі електрику відключать.

— За радіоточку донедавна, здається, теж платили. Якісь копійки, але ці копійки (це було в Радянському Союзі, і здається, було успадковано Україною — не знаю, як зараз), теж якісь гроші потрапляли в казну.

— Так. То я кажу: тоді створіть такий державно-громадський канал (але формулу фінансових вливань можна обговорювати і виробити), ви можете це зробити першим каналом країни, створіть об'єктивну журналістику, навчіть репортерів цьому ремеслу, зрештою продемонструйте всім людям, що на тлі нашого каналу — державного соціального — всі решта, які виконують різні дрібні політичні замовлення, виглядають просто карикатурно. Зробіть так, встановіть стандарт.

Не регулюйте — ось не треба регулювати. Щойно держава починає регулювати, все закінчується цензурою. А ось стандарт створити важче, набагато важче, тому що треба обрати правильних людей, правильно розподілити фінанси тощо.

Я проїжджаю повз будівлю Громадського телебачення, тобто цього «Олівця», і не розумію — що це? Якась «єгипетська піраміда». Уже за таких умов журналісти не працюють.

— Ще одне питання, яке я не можу не поставити: в одній з перших програм цього сезону стався інцидент, коли між тобою і ще одним олігархом (чи не олігархом), мільярдером Коломойським виникла словесна дуель на підвищених тонах. Ви один одного звинувачували в тому, що не дотримали свого часу, восени 2015 року, зобов’язання.

Ти говорив, що тебе грубо викинули з ефіру; а він — що ти отримав (не особисто, а компанія, яка зняла програму) аванс за десять або дванадцять випусків наперед, та оскільки вони не були зроблені, то ви йому винні купу грошей.

Тоді ти запевняв, що маєш намір оскаржувати все це в суді і подаєш позов про захист честі і гідності.

— Це дві різні речі. Наш контракт… Пан Коломойський володів футбольним клубом Дніпро, він же контракти підписував. Якщо ти підписуєш контракт з тренером і потім його звільняєш, ти ж мусиш виконувати свої зобов’язання надалі. Це не те, що ти взяв, звільнив тренера і припинив платити йому зарплату — ні, ти за контрактом продовжуєш йому платити зарплату.

А є ж футбольні клуби, які сьогодні платять зарплату чотирьом тренерам: трьом звільненим і одному чинному. Він цього не розуміє, він взагалі цього не розуміє — ні з клубом Дніпро, ні з нами. Що ми підписали контракт, ти мене вигнав («вигнав» — це реально дуже м’яко сказано), просто викинув з прямого ефіру, а далі є контракт. Але це вже…

Ти ж знаєш, я фінансову частину спеціально не відслідковую, у мене завжди таке правило, що фінансами я не займаюся, адже цим мають перейматися інші люди.

— Так-так, ну це вже занадто…

— Ну, так стверджував Ігор Валерійович?

— Він так каже, просто мені на його місці було б соромно, але у нього немає цього почуття. У нього почуття сорому немає. Тому ну соромно просто, реально соромно. А що мені лишалося? Подавати в суд, щоб…

— Так подав?

— Звісно.

— І коли суд?

— 28 [листопада] перше слухання. Певна річ, програємо — програємо, мені байдуже. Але немає інших механізмів захисту, позаяк «ви кажете неправду» — ну це ж не відповідь, нехай суд висловиться.

— Але в таких справах, наскільки я пам’ятаю, тягар доказів лягає на того, хто промовив такі слова.

— Так.

— Тобто в цивільному процесі у справах про захист честі і гідності немає презумпції невинності — там потрібно, так би мовити, «за базар відповідати», свої слова доводити.

— Так.

— Тобто там тягар доказів того, що дійсно ось так було, як запевняє Коломойський, має лягати на його плечі.

— За ті дві програми, які вийшли в ефір (і третя, яка щойно розпочалася), у нас брали участь два мери, ми з ними зв’язалися в прямому ефірі, і я одразу запитав: «Ви гроші давали?». — «Звісно, ні».

По-перше, 50 тисяч — що за сума така? По-друге, це настільки безглуздо, бо він не розуміє, ось не розуміє, що таке репутація. Ось реально цього він не розуміє. Тому що я отримую ту кількість глядачів, яку я отримую — тобто люди мене дивляться ті, які дивляться. Це питання довіри, це суто питання довіри. Це ж…

— Коротше кажучи, буде суд…

— Буде суд, буде вердикт і…

— Я сподіваюся, що справедливість в цій історії візьме верх. А що ти робив, поки тебе не було в Україні?

— Тобто ти хочеш, щоб я тобі за хвилину розповів три роки?

— Покійний Ігор Малашенко, засновник НТВ, полюбляв цитувати абата Сійєса, діяча часів Великої французької революції, який в певний момент зник з політичного обрію, а потім знову з’явився. Його запитали: «А де ви були, громадянине Сійєс?». Він відповів: «Я? Я жив!».

— Я жив. Правда, я жив, ознайомився з частиною Індії, вивчав санскрит, заглибився у вивчення аюрведи…

— А в Дубаї нещодавно що ти робив? Мені стало відомо, що тебе там бачили.

— Так, я відвідав Дубаї, був на першому в історії людства саміті з толерантності. Я був як запрошений делегат — ось що я робив у Дубаї. Я провів чимало часу в Індії, там я почав і практично завершив книгу, яка вийшла два роки тому, і створив фонд з вивчення масових емоцій. Ось зараз я паралельно з телебаченням саме займаюся вивченням масових емоцій.

Мене також було запрошено на всесвітню конференцію в Амстердамі з емоцій — це така абсолютно нова наукова галузь, яка стає дедалі популярнішою як з боку тих, хто захищає ліберальні цінності, так і з боку поліції будь-якої, яка це використовує вже радше задля каральної мети. Ось це приблизно я і робив. А взагалі жив, ось так.