"Біля Ейфелевої вежі та Сени бігали щури": Українська спортсменка розповіла про Олімпіаду-2024 та "несвятковий" Париж

Срібна призерка Олімпіади-2024 Анастасія Рибачок поділилась своїми враженнями від Ігор у Парижі, повідомляють Патріоти України.

Спортсменка завоювала срібну медаль у веслуванні в каное-двійках на 500 метрів разом зі своєю напарницею Людмилою Лузан. Анастасія із впевненістю запевняє, що це її найяскравіший спогад на цій Олімпіаді, але й незабутнім для неї є й похід в Діснейленд, який вона мріяла відвідати з дитинства.

Однак є й те, що змусило Рибачок на Іграх у Парижі плакати від розпачу — Анастасії заборонили виступати на човні, на якому було написано «I am Ukrainian», розгледівши у написі пропаганду. Українка згадує, що якби у її напарниці не було запасного човна, то вона взагалі б не вийшла на старт.

Срібна призерка Олімпіади-2024 порівняла Ігри у Токіо та Парижі, зізналась, чому уникала спілкування з українськими атлетами та розповіла, якою була їжа в олімпійському селищі.

— Анастасіє, вітаю вас зі сріблом Олімпіади. Вже пройшов місяць, як закінчились Ігри-2024. Розкажіть про ваші враження та яскраві спогади з Парижу.

Насамперед дякую за привітання. Які ж можуть бути яскраві спогади з Олімпійських ігор, як не сама медаль та її завоювання. Дуже запам’яталися моменти, коли ми зрозуміли, що прийшли другими. Ще дуже запам’яталися вихід на п'єдестал, зустріч на трибунах з тренером, а потім з чоловіком та близькими людьми. Неймовірні відчуття. Хочеться, звичайно, повторювати це знову і знову. З яскравого можу тільки згадати те, що відбувалося впродовж декількох годин після завоювання медалі, бо це було неймовірно.

— А якщо не брати до уваги завоювання нагороди, що запам’яталося?

На цих Олімпійських іграх в Парижі збулася ще одна моя маленька мрія — я побувала в Діснейленді разом з чоловіком після закінчення змагань. Ми з'їздили туди, побачили красу, яку я мріяла побачити з дитинства. Ця прогулянка є доказом того, що Париж — це романтичне місто. Прогулятися вдвох столицею Франції - це неймовірно. Також заворожувало дуже сильно олімпійське селище. Якщо порівнювати з Олімпіадою в Токіо, то в Парижі було дуже багато всього унікального — краєвиди, річка, яку вони загородили в селищі, й тд. Все було чудово, окрім харчування, але його до уваги не беремо (сміється).

— А потрапляли в якусь дуже смішну історію, яка змусила вас дуже сильно сміятися?

Ні, в принципі, такого не було. Єдине, що дійсно був такий факт, який не те, що насмішив, а навіть обурив нас. Вони зробили в їдальні в олімпійському селищі спуск та дуже-дуже вузький прохід. Ми дуже сміялися з того, що організатори це ніяк не продумали. Кожен проходив і казав, що в того температура, в того корона, але всі там ходили й терлися один до одного на тій драбині. Це дійсно те, з чого ми сміялися, але ми були цим обурені, але факт смішний, що організатори не продумали прохід до їдальні, куди ходила купа людей.

— Ви згадали про їжу. Що вам особисто не сподобалось в ній? Бо українські спортсмени, казали, що ніби нормально, просто іноді була сухувата, недосолена, але їсти можна.

Якщо порівнювати з Олімпіадою в Токіо, коли був коронавірус, коли дуже багато всього було заборонено, то в Парижі було дуже мало запропоновано з харчування. Там було два проходи — французька і світова кухня та азійська. Ми приходили щодня і кожного разу все було однакове. Нас годували замороженими продуктами, їх давали прямо з морозилки. Ми хотіли поїсти кукурудзи чи манго, але все було заморожене, це неможливо було покласти до рота. Їжа була дуже сухою і не було різноманіття, ці три кухні ніяк не відрізнялися. В останні дні я їла лише піцу, більше нічого такого не було. Ми харчувалися одним і тим самим, плюс багато було замороженого і холодного. В перший день ми ходили й такі: «Вау, клас», а вже коли пройшов тиждень, то все проїлося.

— Але ж було щось і смачне? Дуже багато хто нахвалював шоколадний мафін.

Я не куштувала шоколадного мафіна, але я бачила в ТікТоці, як сестри Алексіїви його куштували, то якось вони не дуже його оцінили. Але зізнаюсь — я дуже полюбляю азійську кухню, для мене все найсмачніше було там. Я кожен раз брала кімчі, чуку і креветки з тунцем.

— Яку різницю ви ще помітили між Олімпіадою в Токіо і Парижі?

Різниця у відповідальності. Я чула дуже багато коментарів про те, що багато людей на цих Іграх хворіли — це була або корона, або атлети отруїлися чимось. Дуже зневажливе ставлення було до спортсменів, коли, наприклад, триатлон проводили в Сені. Люди випливали звідти й блювали, бо вода дійсно була отруєною. В Токіо взагалі все було інакше, там люди піклувалися про спортсменів, про здоров’я, щоб було все екологічно. Ми кожного дня робили тести на коронавірус, нам було заборонено ходити без масок, там у їдальні було заборонено брати прилади, поки не обробив руки спиртом. В Токіо була дуже велика спортивна зала. Якщо порівняти прожиття в Токіо та Парижі, то дійсно кімнати у Франції були дуже маленькими, не було кондиціонерів. Ми просто вмикали вентилятор, який ганяв тепле повітря, через що було дуже спекотно. В деяких моментах Париж нічого не продумав.

— Ви згадали, що деякі змагання на Олімпіаді проводилися в Сені, от ви б ризикнули там скупатися?

Ні. Щоб ви розуміли, я коли почула історію, що в Еліни Світоліної вкрали кросівки, то я навіть не ризикнула залишити своє взуття десь на базі без нагляду. Ми завжди свої речі залишали в нас в кімнаті під замком або під наглядом нашого тренера. Тобто, ми навіть не ризикнули залишити свої речі, бо боялись за них. Було дуже багато випадків, що щось в когось вкрали, щось комусь розбили, або ще щось.

— Наші спортсмени розказували, що прогулюючись селищем, вони проходили повз Сену, бачили біля неї щурів, казали, що вона дуже зелена, від неї несеться неприємний запах. Ви проходили повз Сену у селищі?

Так, ми дуже часто ввечері проходили повз неї, але скажу, що я не помітила там щурів і мишей. Моя напарниця казала, що вона увечері була під Ейфелевою вежею і їх було дуже багато. Вони приходять під вежу і беруть хліб, який там викидають в сміття, бігають собі, як господарі цього міста. Влада зробила візуально чисте місто для приїжджих, але якщо з центральної вулиці звернути в маленьку, то там суцільний смітник. Неприємна така ситуація, не дуже гарно, що місто не підготувалось до Олімпійських ігор, але що маємо, то маємо.

— Також багато олімпійських призерів скаржились на стан своїх нагород. Що з вашою медаллю, який вигляд вона має зараз?

Сказати вам, що щось там облазить я не можу, тому що дуже мало хто її бере до рук. Вона в мене стоїть на полиці в коробці. Якщо говорити про мою олімпійську медаль з Токіо, то вона вже через пів року злізла, бо її всі терли, брали до рук, вона геть облізла. А зараз, як місяць пройшов, то я ще мало що можу сказати про цю медаль, поки немає ніяких пошкоджень. Вона в мене гарнесенька, ціленька, єдине, що дуже шкода, що організатори не вручали для неї маленькі мішечки, щоб було зручно перевозити її без коробки. Вона може в сумці або потертися, або ще щось. В Токіо давали й коробку, і маленьку сумочку, щоб можна було її перевозити, тут трошки не продумали.

— Михайло Кохан казав, що буде тримати свою нагороду тільки в коробці, тому що в нього п'ять котів, які можуть її пошкодити. Ви теж тримаєте свою нагороду в коробці. У вас також проблема з котами чи іншими шкідниками?

В мене є кіт і маленька дитина, якій рік і чотири місяці, але поки до моєї медалі ніхто не дістає, ну, кіт там не лазить точно. Якось, знаєте, механічних пошкоджень від дитини й від кота поки не прогнозую. Я за це не хвилююсь.

— На Олімпіаді була неприємна історія — вас там змусили зафарбувати частину напису «Я українка». Знаю, що ви самостійно розробляли цей дизайн, а малювали теж самі?

Дизайн розробляла самостійно, сказала, як має виглядати цей надпис на моєму човні, мені допомагала моя знайома дизайнерка. Малювала нам це фірма, яка виробляє наші човни, вона якраз їх і розмальовує, вона в цьому спеціалізується. Ніхто не знав, що на Олімпійських іграх-2024 в Парижі будуть заборонені будь-які написи. Тобто, щоб ви розуміли, якщо в Токіо ми ще ганялись на великих човнах з великими написами «Україна», то зараз в жодної країни, я не побачила патріотичний напис на човні. Такими були тільки мій і ще Люда Лузан зробила собі новий човен. Їм мій човен здався пропагандою. Про це мені не повідомили, коли човен розробили за два місяці до Олімпійських ігор на Кубок світу. Ніхто про це не знав, а коли я приїхала на Олімпіаду зі своїм єдиним човном, мене змусили його зафарбувати. Я його зафарбувала, повідомила про це фірму, яка мені купила цей човен, спонсорів, про те, що я не буду виступати на ньому з написом. ЗМІ висвітлили це інтернеті. ICF побачила, що ми робимо з цього дуже великий скандал і вони заборонили мені на ньому виходити. Сказали, що цей човен не може виходити на старт навіть замальованим. У Люди, моєї напарниці, було декілька човнів, вона з радістю поділилася зі мною одним, на якому був напис: «Україна». ICF заборонила мені й на ньому мені виходити. Для них було дуже великим здивуванням, чого це я із маленьких букв пересідаю на ще більші, а на наступну Олімпіаду взагалі весь заб'ю написами. Вони в цьому знову розгляділи неповагу до них і заборонили на ньому виступати. Фірма, яка зробила мені човен, почала з ними вже спілкуватися, бо це дійсно якесь несправедливе ставлення до мене. І вони все-таки на цьому чорному човні мені дозволили виступати. А мій вже тоді запакували та відправили в Україну.

— А чому? Вони якось це пояснювали?

Дивіться, якщо порівнювати Олімпіаду в Ріо, де Юрій Чебан здобув золото, а на його човні був козак, булава, напис, що показує націоналізм, це було ще дозволено. З яких часів вони заборонили ось ці надписи, ось цю, як вони кажуть, пропаганду, я не знаю. І коли я розмовляла з представниками ICF, чому саме мій човен заборонили, то вони пояснили, що це правило існує вже кілька років. Воно прописане в положенні, яке надсилається кожній країні, який має бути човен, якого розміру, так далі. Це мав бачити головний тренер і представники Федерації каное України. По факту ніхто цього не побачив, ніхто не попередив. Дуже погано від того, що я зафарбувала ці надписи, бо на ньому я не виступила. Якби не моя напарниця, я взагалі б не змогла вийти на старт.

— Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися, що човен заборонили та розцінили, як пропаганду?

Я дуже сильно розплакалася і роздратувалася, я подзвонила чоловіку і почала плакати. Тому що мені дуже було прикро від того, що заборонили човен, на якому я готувалася до Олімпіади та який я робила для Олімпіади. Чоловік мене підтримав, заспокоїв і сказав, що треба виходити з тієї ситуації, яка є. Якщо вони хочуть його зафарбувати, то треба його зафарбувати й виступати. Вони казали або зафарбовувати, або взагалі не виходити на старт. Ми другий варіант взагалі не розглядали. Для нас аби який був човен, але ми маємо виступити. І тому до вечора я ще ходила дуже збентежена і засмучена. А на наступний день зрозуміла, що крім мене нічого ніхто робити не буде, за мене ніхто на старт не вийде. Я зібралася з думками та робила те, що від мене вимагали.

— Не боялися, що до того всього можете ще й захворіти й не вийти на старт?

Дуже боялися. Багато ходило чуток, що по олімпійському селищі гуляє корона. Дуже багато наших спортсменів злягли з температурою і не змогли виступити. Ми з Людою дуже хвилюватися за те, що ми можемо захворіти, тому ми максимально дотримувалися карантинних правил, щоб уникнути цього. Але в мене трішки не склалося. Я виступила на Олімпіаді, але коли приїхала додому в мене піднялася дуже висока температура. Я приїхала з Узбекистану, зробила тест і виявилось, що в мене ковід. Можливо, я з Парижу привезла його. Я посиділа після Узбекистану декілька днів на карантині, щоб не заразити свою дитину, зробила тест повторно і все вже було добре.

— Деякі українські спортсмени ходили в масках, уникали тих, хто хворів. Як це відбувалося у вас?

Носити маски ми не носили, але уникали спілкування. Ми максимально обережно відносилися до всіх людей, до нашої команди також, тому що дуже багато хто зі збірної України хворів. Але коли почалися старти, двійка, одиночка, чвертьфінали, то ми вже перестали задумуватись про захворювання і просто робили свою роботу. Але максимально відсторонились від спілкування з людьми.

— Ви захворіли, а як почувалась Людмила Лузан? Вона не хворіла?

Ні, Люда зробила тест. Я її відразу, коли в мене підтвердився ковід, написала їй: «Людо, здай, напевне ми привезли ковід з Парижа». Вона зробила, в неї був негативний. Але цікаво, що у мого чоловіка, який був зі мною і на Олімпійських іграх, і на змагання в Узбекистані, був негативний тест. Можливо в мене через ці перельоти, через оцей мій стрес, старт, який був у двійці, впав імунітет, через що на мене накинувся ковід.

— Як вас зустріли в Україні з медалями? Розкажіть, як це було?

Нас мали зустрічати офіційно в Києві, але я потягом не поїхала, тому що моя мама і мій син чекали мене в Польщі. Ми після приїзду в Варшаву поїхали в Краків до мого брата. День, який ми провели там, був просто неймовірний. Навіть, не через те, що я приїхала з медаллю, а через те, що я побула в колі своїх найрідніших і близьких людей. Я забрала сина, приїхала в Україну, тут у нас були зустрічі з моїми представниками, була зустріч з міністром оборони, а потім підготовчий період і в Узбекистан.

— Сина не хотіли брати з собою в Париж?

Розумієте, це було б дуже складно, бо на трибунах було багато людей. Мені складно було вийти до чоловіка через скупчення. А брати сина гуляти Парижем, ну знаєте, там брудно, всі хворіють. Могло бути таке, що якась країна привезе щось неладне — або ковід, або ще якусь інфекцію. Ми з олімпійського селища не виходили, щоб не захворіти. Чоловік приїхав пізніше, тому ми вирішили, що буде краще, якщо він побуде у рідного дядька. Син за мене дуже вболівав, дивився змагання по телевізору.