"Братові у полоні відрізали вухо та ніс. На записі ще чітко видно командира сєпарського батальйону "Вікінг". Він вже ліквідований", - офіцер-розвідник

Олександр Кононко - капітан спеціальних сил, який пішов у "Айдар" простим солдатом, а сьогодні очолює спілку ветеранів АТО в Обухові. Він розповів журналісту Валерії Бурлаковійте, що мало хто розповідає про війну, зазначають Патріоти України.

"ТОБІ В ОБЛИЧЧЯ ЛЕТЯТЬ МІЗКИ ТОВАРИША І, ЩО НАЙСУМНІШЕ, – ТИ УСВІДОМЛЮЄШ, ЩО ЦЕ ЗРОБИЛИ НАШІ"

Ще зовсім молодим я був з унсовцями у Чечні. Там все було зовсім інакше… Тому, що це відбувалося не у мене вдома. Це здавалося мені якоюсь великою "Зарницею". Пригодою.

Тому не можу порівнювати ті часи навіть із Майданом. Революція Гідності стала важливим відрізком мого життя. Виходиш з метро у центрі Києва, підіймаєшся по ескалатору, а у тебе мурахи по шкірі – тому, що ти їдеш у серце історії.

Мій менший брат Сергій поїхав на Майдан ще 27 листопада – раніше, ніж я. Я прийшов туди 3 грудня. Згодом з’явився "Правий сектор", була створена наша 24 унсовська сотня. Я був у ній простим бійцем, і лише під кінець Революції Гідності став начальником штабу – довелося.

16 березня почав формуватися батальйон "Правого сектора", тоді "Дніпро-2", і найпершими туди відправилися унсовці. Приблизно 200 чоловік. Я поїхав туди як заступник комбата. Але не все склалося, виникли певні розбіжності, і у перші дні травня 2014 року я повернувся на Майдан. А 10 червня, рівно 5 років тому, з Майдану поїхав уже у "Айдар", де було чимало унсовців.

У батальйоні біля мене згуртувався невеликий підрозділ, який на той час займався створенням "бандеромобіля": ми обварювали бронею "Камаз". Постійно шукали десь метал, варили… А паралельно їздили зі Старобільська на бойові виходи, на зачистки. "Бандеромобіль" наш пізніше брав участь у зачистці Рубіжного.

Коли брали Металіст– у "Айдар" приїхав і мій брат. Спочатку ми з ним були не разом. Він пішов у підрозділ, який займався контррозвідкою. Але незабаром я його переманив до себе. Самі розумієте, яка у нас тоді була контррозвідка.

Чесно кажучи, армія загалом у нас у ті часи ще була недолуга. Стоять з одного боку дороги сєпари, з іншого – ми. Над нами заходить гелікоптер і починає нас крити. Тобі в обличчя летять мізки твого товариша, і, що найсумніше, – ти усвідомлюєш, що це зробили наші… Таких випадків не бракувало.

... Брат був зовсім не такий, як я. Я можу розлютитися, а він був дуже спокійною людиною. У Новосвітлівку він пішов уже у моєму підрозділі. З моїх бійців туди поїхали 15 чоловік. А загалом з Половінкиного у Новосвітлівку тоді виїхало 111 айдарівців.

"МИ ПРИЙНЯЛИ ОГРЯДНОГО КОЗАЧОГО ГЕНЕРАЛА, ЯКИЙ ТИЦЯВ НАМ ЕЛЕНЕРІВСЬКЕ ПОСВІДЧЕННЯ"

Якби тоді було зроблено все, що планувалося зробити – ми звільнили б Луганськ. Але тепер мені здається, що у Новосвітлівку нас завели для того, аби там і залишити.

До нас прилітав Гелетей, казав, що ми тепер спецназ, що ми гелікоптери отримаємо… "Тільки перебирайтеся на Іловайськ". Він отримав відмову. І замість Іловайська нам зробили Новосвітлівку.

Тоді ми пробили Георгіївку, дісталися до Луганського аеропорту, фактично звільнивши 80-тку, яка там трималася, і отримали наказ іти далі. Новосвітлівка – це вихід з Луганська, траса на Росію. І зайти з того боку ми мали нібито для того, щоб перекрити відступ у РФ з Луганська. Наші ж війська мали в цей час почати наступ на місто з інших боків. Але наступу не відбулося.

При заході у Новосвітлівку був бій, який став для багатьох наших першим бойовим хрещенням. Вороги довго не могли зрозуміти, що у село зайшов "Айдар" - наприклад, ми прийняли тоді огрядного козачого генерала, який тицяв нам еленерівське посвідчення. "Вы что, офигели? Да я вас тут!" - кричав він. Взагалі, полонених тоді було багато. До цього часу не знаю, куди вони поділися після того, як їх забрали. Сподіваюсь, їх не продали назад.

Новосві́тлівка — селище міського типу Краснодонського району Луганської області

У нас був чіткий наказ: захопити селище, закріпитися і протриматися добу-три. Але натомість ми провели там 13 діб. На другу добу нашого перебування у смт 128 бригада, яка мала нас змінити, заїхала у центр Новосвітлівки. Там вони побачили нерозірвані "Гради", крутнулися та… поїхали. Їхні танки, які були до нас прикомандировані, зняли наступного дня. Так ми залишилися з одним танком без далекоміра. Що це означає? Що дуже хороший фахівець ще може спробувати прицілитися по трубі, і, можливо, він навіть влучить… Але насправді це неробоча машина.

Обстрілювали Новосвітлівку цілодобово. До 23 серпня по нас гатили з Новоганнівки, і це ще було по-божеськи… Але 22 серпня на Луганськ заїхав гумконвой, і нас почали крити з усіх сторін. Ішов гумконвой через нас, але нам заборонено було їх чіпати. Хоча якби ми тоді зупинили машини – весь світ побачив би, що там везли.

"ДОРОГОЮ ДО МЕДИКІВ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ, ЩОБ ВІН НЕ ВИЖИВ"

Весь час я вивозив цивільних з Новосвітлівки на Лутугине – збирав колони та їхав. Адже ще по Чечні чудово знаючи роботу росіян, я знав принцип роботи їхньої артилерії, усвідомлював, що у будь-який момент селище можуть зрівняти із землею…У Лутугиному був магазин, де можна було купити хліб, якого нам так бракувало, і сигарети. Але ціни там були захмарні. Батон хліба тоді, у 2014 році, коштував там 25 гривень. Сигарети були по 40 гривень пачка. Запам’яталося, що люди, яких ми вивозили з передової, інколи намагалися нам тикати у вдячність гроші. Я, звісно, грошей не брав. Не знав, куди вони поїдуть далі, чи допоможе їм там хтось…

У Новосвітлівці в мене через недосвідченість загинув Комбайньор. Через те, що хлопці мене не послухали… Вони мали подивитися чи є ще бензин у хаті, в якій раніше торгували пальним. Люди звідти вже виїхали. Я сказав бійцям поставити машину дворів за три звідти, а потім пішки йти туди, на доволі відкриту місцевість. Але вони не послухалися, і заїхали прямо у потрібний двір. Тільки-но зупинилися – по ним почали працювати міномети. Одна з мін влучила у веранду будинка. Там стояло старе дзеркало, осколки того дзеркала пробили лобове скло та увійшли в голову Комбайньора, який ще сидів за кермом. Я забирав його звідти. Мізки лізли з голови, але він був ще живий. Ми завантажили його у машину. Дорогою до медиків я молився Богові, щоб він не вижив. Адже це був би овоч, а у нашій державі для таких людей немає жодного захисту. Комбайньор помер, не доїхавши до лікарні.

Іншому бійцю, Сапогу, тоді перебило ноги. Його бортом відправили на Харків, а потім на Одесу. Слава Богу, зараз він ходить. Отримав групу інвалідності… Цивільну. Адже тоді ніхто не виписував довідки. Та й оформлювали багатьох з нас заднім числом.

Я у Новосвітлівці дістав контузію. Чую: працює "Нона". "Нона" - це "Васильок", тільки гаубічного калібру. Бачу прильот… І прикидаю, що там, де зараз буде наступний прильот, якраз стоїть наш Саша. Я йому кажу: "Сашко, йди звідти". А він відповідає мені: "Я дивлюся, звідки стріляють". Та, кажу, гатять мінімум з 12 кілометрів! Але він далі стоїть… Я збиваю його у канаву для води, сам ще не встигаю туди ж впасти – а тут прильот! Я лечу, ані рук, ані ніг не відчуваю, і розмірковую: "Блін! Мені відірвало голову, а голова летить і думає". Потім наступна думка: "Сумно, що нікому не зможу розповісти, що коли мені голову відірвало – вона ще думала!"… Але метрів 15 я пролетів, упав, і тоді вже відчув, що все у мене на місці.

… Взагалі, було багато поранених та загиблих у ті дні.

Нам там дуже пощастило. Спочатку ми з хлопцями займали будівлю старої бібліотеки. Поки по нас працювали міномети і "Гради", це було дуже хороше укріплення. Але коли почали працювати САУ та гаубиці – вони вже почали до нас добивати. Тому одного вечора ми знялися звідти і перейшли в іншу будівлю, хоча дехто бурчав, що краще було б переїхати зранку. Більшість речей ми планували забрати вже наступного дня. Вранці прийшли – а бібліотеки немає більше…

"НАВКРУГИ БУЛО ЧИСТО. ТІЛЬКИ ТІЛА РОЗКЛАДЕНІ"

26 серпня міна вибила скло з вікна, і цим склом Борі Шевчуку зняло шкіру на животі. Хлопці повезли його до медиків. Поїхали тоді мій брат Сергій, Вася Пелеш, Ваня Лучинський, Вася Білитюк, ну, і Боря.

За кермом був Ваня Лучинський. Вони не звернули там, де потрібно було звернути, і потрапили у засідку. Вася Пелеш, якого сєпари віддали назад, пізніше розповідав 10-15 різних варіантів подій того дня… Але що взяти з дитини у шоковому стані.

У вересні ми вже знайшли у ворогів відео з машиною, на якій їхали хлопці. Але на місце, де знімалося відео, і де нібито загинули хлопці, машина була притягнута. Тіла бійців були розкладені поруч. Очевидно було, що це не те місце, на якому машина згоріла. Адже я знаю, що було у машині, і ці речі мали лежати поруч із нею. Але навкруги було чисто. Тільки тіла розкладені. Три тіла. Ваню Лучинського я одразу впізнав, і Борю теж легко було впізнати. Ще там був Вася Білитюк.

За рік я знайшов відео, де серед полонених був мій брат. "Хто не скаче, той москаль!" - і хлопці стрибають.... Інших наших, які там були з ним, досі не ідентифікували, хоча я і СБУ це відео давав. На цьому записі ще чітко видно тодішнього командира сєпарського батальйону "Вікінг". Він вже ліквідований.

Мого брата закатували у полоні. Від моменту його смерті до моменту, коли ми його тіло забрали, минуло десь півтора місяця. Тіло ми забрали у грудні – отже, десь у середині жовтня він помер. Ухо ліве було одрізане. Ніс одрізаний. Добили його кульовим у голову.

Важко говорити про це…

Тіло добровольця Сергія Кононка (1982-2014), першого керівника Обухівського осередку "Правого сектора", російські найманці передали українській стороні 23 грудня 2014 року разом із 7 іншими загиблими. Для опізнання проводилося 5 незалежних експертиз, і лише п’ята експертиза встановила, що це тіло Сергія Кононка. Спочатку загиблий айдарівець був похований у Дніпрі, а 1 червня 2019 року – перепохований у рідному Обухові.

"ВСУПЕРЕЧ УСІМ ВІЙСЬКОВИМ ТАКТИКАМ ВИХОДИТИ В ОБІД"

26 серпня навколо нас стали 24 танки. У нас був один "Фагот", СПГ та танк без далекоміра. Нас, айдарівців, тоді залишалося 70, плюс група Берета, яку нам тільки-но прислали на підмогу.

Після роздумів та розмов ми зрештою скоординувалися з 24 бригадою та 80-ткою, які були у Новосвітлівці разом з нами. Без них ми нікуди не пішли. Ми би їх не залишили. Зібралися ми 26-го ввечері і стали планувати відхід. Один каже – давайте йти цієї ночі. Другий каже – підемо на світанку… Але зранку нас чекали б на вихід по-любому! Тому я запропонував всупереч усім військовим тактикам виходити в обід. О 12:00. Так ми і зробили.

Не соромлюся сказати, що Новосвітлівку я вивів. Якби ми там постояли ще – не вийшов би ніхто. Коли ми вийшли, то на штабі батальйону ми побачили рапорти про те, що ми всі двохсоті.

Ми виходили через аеропорт. Там 80-тка вже вантажила останні машини на вихід: "А нам сказали, що там вже немає нікого". У той час, як позаду нас ішли їхні бійці. Потім ми спустилися у Георгіївку – і там вже на вихід ішли колони… Ну, все одно з Божою поміччю ми вийшли без втрат.

… Я звільнився з армії у 2017 році. У батальйоні "Айдар" був до серпня 2015-го. Коли звільнявся - був ТВО командира розвідроти. Ми тоді вийшли якраз на полігон, приїхав до нас Муженко. Каже: "Обухів, у тебе найкраща рота у секторі! В тебе диверсійна рота, то тобі бехи і БТРи не треба? Тоді ми тобі джипи французькі дамо!" А за два тижні надійшла директива розформувати роту…

Після "Айдару" я трішки працював з Лісником покійним, потім їздив у Широкине. Неофіційно. Чому ж я звільнився з армії у 2017 році? Бо за версією батальйону у 2015-му я здав зброю, підписав обхідний лист і після цього… Самовільно залишив частину. Так працювала у нас стройова. Два роки я нібито був у СЗЧ – і ніхто мене не шукав, зате я сам регулярно приїжджав до них шукати свої документи...Епопея була і з відновленням мого звання. Адже до війни я був капітаном, працював інструктором у "Альфі". А у "Айдар" прийшов солдатом.

Моя мрія сьогодні – маленька тарасова хатинка десь на березі ставочка. Я міг би зробити собі столярну майстерню, зробити якусь табуретку, продати – і більшого мені не треба. Але у мене діти та вже є онуки. Я хочу, щоб вони жили нормально… Тому займаюся сьогодні ветеранською організацією – мені хочеться, щоб вона була нашою сім’єю, яка буде працювати на спільне. Я довго відбивався від посади голови, казав, що мені це не треба. Але відмовитися самому робити те, що потім будеш вимагати від іншого – це не чесно…

Що буде далі? Не знаю. Але якщо я побачу, що вже нічого не виходить, що опускаються руки – будемо лінчувати їх.. Ну, а що робити? Але ми йдемо законним шляхом поки. Поки у нас вистачає сил. Поки ми бачимо ще якісь варіанти.

Адже я ніколи не виїду з України. Я її дуже люблю.