"Чоловік приходить у снах і благає про допомогу": Батько 3 дітей та військовий медик 20 місяців у полоні, дружина відважилась на крок відчаю

- Я була у відчаї, коли минув рік після того, як мій чоловік, офіцер, військовий медик Дмитро Богданенко потрапив в полон, а жодної офіційної інформації про нього не отримала - ані від українських, ані російських державних органів, ані від Червоного хреста, - розповіла "ФАКТАМ" киянка Світлана Богданенко, передають Патріоти України.

— Була вимушена піти на крок відчаю — написала лист в міністерство оборони рф. Через 4 місяці надійшла відповідь, що мій чоловік утримується на території російської федерації (в якому саме місці, не вказано) і що я можу з ним переписуватися. І лише після цього, тобто коли російській стороні довелося визнати факт, що Дмитро у полоні, йому дозволили написати мені листа. Отримала його восени нинішнього року. У нас з ним троє дітей. Вони не бачили батька майже 2 роки.

«Коли почалася війна, я вирішила не їхати за кордон — розсудила так: якщо чоловіку знадобиться допомога, то хто, крім дружини його підтримає»

- Згідно Женевських конвенцій, російська сторона взагалі не мала права утримувати в полоні мого чоловіка та інших військових медиків, бо вони не вважаються комбатантами (тобто, учасниками бойових дій), — продовжує Світлана Богданенко. — Медиків, а також важко поранених росія мала передати третій країні. На превеликий жаль, цю вимогу (як, до речі, і низку інших статей) Женевських конвенцій рф ігнорує.

— Де і за яких конкретно обставин ваш чоловік потрапив в полон?

- Це сталося в Маріуполі понад 20 місяців тому — в квітні 2022 року. В бункерах заводу Ілліча під час оборони міста був облаштований імпровізований шпиталь. Мій чоловік був серед медиків, які там рятували життя пораненим бійцям і цивільним. Дмитро мав можливість виходити на зв’язок, казав, що психіка не кожної людини здатна витримати реалії госпіталю в бункерах заводу Ілліча. Тіла загиблих збирали по всій території, що б їх не розтаскували тварини, і зносили в ці підвали. Тому поранені лежали поруч з мертвими. Чоловік мені говорив по телефону: «Дуже не хочемо, щоб на дворі теплішало, бо і так дихати в підземеллі нема чим, запах стоїть жахливий». Додайте до цього нестачу буквально всього — від води до навіть найпростіших медикаментів.

— Коли почалася повномасштабна війна, ви з дітьми були в Києві, а чоловік в складі своєї військової частини — в Маріуполі?

- Саме так. Він зателефонував 24-го лютого зразу після п’ятої ранку. Каже: «Світлана, забирай дітей і їдьте за кордон — почалася війна». Я тоді вже це розуміла, бо в Києві було чути сильні вибухи.

— Тож ви поїхали в евакуацію?

— Ні, лишилася вдома з малесенькою дитиною, тоді півторарічним Вовою. А старших дітей — дочку і сина відправила з кумою за кордон. Дочка вже повернулася з Ірландії, а син поки що лишається в цій гостинній країні — вирішила, хай хоча б одна дитина буде в безпеці за кордоном. Чому я тоді не поїхала? Розсудила так: якщо чоловіку знадобиться допомога, то, крім дружини його підтримає.

Чоловік телефонував з оточеного російськими військами Маріуполя до 9 квітня. А через шість днів мені по вайберу подзвонили з російського номеру. Я відповіла на дзвінок, незнайома людина сказала, що мого чоловіка взято в полон. Я попросила, щоб дали можливість його почути. Ми тоді змогли з ним поговорити. Дмитро сказав: «Я не поранений, в полоні. Бережи дітей».

— Спершу його відвезли в сумнозвісну колонію в Оленівці?

- Так, в Оленівку. Він там перебував до 25 вересня 2022 року.

— В такому разі, він як лікар брав участь в наданні медичної допомоги пораненим азовцям з барака, який підірвали окупанти?

— Так, він з полоненими колегами рятував тих, хто вижив. Медики, яких вдалося повернути в Україну, розповіли, що охорона декілька годин не допускала їх до потерпілих.

— Куди Дмитра відправили з Оленівки?

— Попервах я цього не знала, але в грудні 2022 року мені зателефонували хлопці, яких вдалося витягти з полону, і повідомили, що мій чоловік в тюрмі в росії, розповіли про нього і про те, як з в’язнями поводяться тюремники. Головне в їх звістці — Дмитро живий.

— Чоловік приходить до вас у снах?

— Так, часто приходить. В багатьох снах благає мене про допомогу. Я прокидаюсь і плачу. Ці сни — одна з найболючіших реалій в тому тяжкому випробуванні, яке я зараз переживаю. Роблю все можливе, щоб врятувати Дмитра. Зараз йому 31 рік. Він вже 2 свої дні народження зустрів в неволі.

Але є й сни, в яких він повертається після полону, обнімає нас, бере на руки молодшу дитину Вову. Тепер синочку 2 рочки і 10 місяців. В крайній раз Дмитро бачив його, коли малому було 7 місяців.

«Тюремну кашу з хробаками українські полонені жартома називають «каша з білком»

— Восени ви отримали листа від чоловіка з російської неволі. Що він написав?

— Текст, певно, стандартний, зміст можна передати словами: все більш менш нормально. Тобто дають їсти, здоров’я нормальне (хоча від хлопців, які звільнилися з полону, знаю, що у нього проблеми зі здоров’ям). А що, окрім цього, йому дозволять написати?

— Після того, як прийшов лист від чоловіка, вдалося налагодити з ним переписку?

— На жаль, ні. Я надіслала йому вже декілька листів у відповідь. Не зрозуміло, чи передали їх Дмитру, чи дозволять йому знову відправити вісточку про себе.

— Яка процедура відправлення листів нашим полоненим в рф?

— Шлях один — через Міжнародний Червоний хрест. З його офісу підтвердили, що відіслали мої листи в росію, а що з ними сталося після цього, невідомо.

— Що розповіли вам колишні полонені, які знаходились в неволі разом з вашим чоловіком, про його життя там?

— Українським в’язям там відводиться дуже мало часу, щоб з’їсти те, чим їх годують — лише дві хвилини. До того ж спати доводиться по черзі, бо місць не вистачає. Жінки-лікарі, яких вдалося обміняти з полону, розповіли, що їх удвадцятьох тримали у чотиримісній камері. Але все одно Дмитру ще, так би мовити, повезло, що сидить в загальній камері. Адже багато українських полонених тримають в одиночних. Причому деяких дуже довго (хлопці розповідали, що один з невільників знаходився в одиночці аж дев’ять місяців). Психологічно витримати це значно важче, ніж сидіти в загальній камері, де є можливість спілкуватися з людьми. Чомусь багато саме лікарів-офіцерів росіяни тримають в одиночках.

— Чим конкретно годують українських невільників в російській тюрмі?

- Звільнені з полону хлопці називають цю їжу «помиї»: постійно давали капуста з великою кількістю оцту і кашу з хробаками (хлопці жартують, що то «каша з білком»). Для росіян немає різниці: цивільний полонений чи військовий, лікар чи боєць — з усіма поводяться жорстоко.

— Вже вдалося поміняти багатьох військових медиків?

— Так, чимало, і ми сподіваємося, що українська влада зробить все можливе і неможливе, щоб повернути решту приблизно 500 військових медиків.

— Ваш чоловік хірург?

— Ні, лікар загальної практики — тобто, терапевт. Під час оборони Маріуполя він допомагав хірургам, які оперували і виконував багато іншої роботи.

— Серед тих, хто повернувся з полону, є бійці, яким він врятував життя?

- Думаю, що є. Бо мені дзвонили хлопці, яких вдалося обміняти, питали про чоловіка. Дякували, за допомогу, яку він їм надав. Вони навіть не пам’ятали, як його звати. Але впізнали по фотографіям, розшукали мене. Попросили, щоб, коли чоловік повернеться з полону, подзвонив ним — вони хочуть особисто висловити слова подяки. Серед них є бійці, які втратили кінцівки, але завдяки моєму Дмитру вони все ж вижили.

До речі, відомий військовий лікар Дмитро Кубряк в бункері «Азовсталі» зробив пораненому операцію на головному мозку без анестезії, бо знеболюючих засобів не було. На щастя, той пацієнт вижив — згодом його вдалося обміняти.

— Як ваш чоловік став військовим медиком?

— Він мріяв бути лікарем і служити в війську. Досяг обох цілей. Спершу закінчив медичний коледж. Потім вчився у медичному університеті. Продовжив навчання в Українській військово-медичній академії. Став офіцером, військовим лікарем.

— Як ви з ним познайомилися?

— На роботі в Києві, коли Дмитро вчився ще на другому курсі медичного коледжу. у вихідні, в святкові дні він виконував роботу медбрата в санаторії-профілакторії Київського політехнічного інституту імені Сікорського. А працювала там кухарем.

— Ви одразу звернули увагу на Дмитра?

— Передусім він звернув на мене увагу. Дмитро мені також сподобався, але не спішила відповідати взаємністю, бо трошки старша за нього. Проте головне, що у нас була щаслива родина. Як я вже казала, маємо трьох дітей. Повернеться додому чоловік, повернеться й щастя.

«Женевські конвенції застарілі, їх слід доповнити і адоптувати до реалій ХХІ століття»

Напередодні Нового року низка громадських організацій родичів полонених і зниклих без вісті, в тому числі ГО «Військові медики України», в яку входить Світлана Богданенко, провели в Києві пресконференцію.

Одна з її учасниць пояснила кореспонденту «ФАКТІВ», на чому ґрунтується надія, що її зниклий без вісті син живий.

- Віру в це мені дає історія одного анестезіолога, який весною 2022 року добровільно визвався летіти на вертольоті в оточений ворогом Маріуполь (мова йде про таємну операцію — повітряний міст, налагоджений для допомоги захисникам міста — Авт.). Цей лікар також потрапив в полон. На щастя, його вдалося обміняти. Але при цьому офіційно він не числився в російських списках. Мій син також лікар, пропав без вісті під Бахмутом — в Майорську. Випадок з лікарем-анестезіологом дає надію, що і мій син повернеться. За інформацією, яку мені вдалося зібрати, російська сторона притримує медиків, не повідомляє, що вини взагалі знаходяться в полоні. Чому? На військового лікаря треба вчитися 9 років — цінні фахівці. І ще скажу про дещо. Ви питали, як в рф поводяться з українськими полоненими. Так от, військовий лікар Юрій Армаш, якого вдалося звільнити з російської неволі, відважився заявити на зустрічі з послами зарубіжних країн: «Всі мовчать, а я скажу». І розповів про сексуальне насилля, щодо українських бранців. Російські тюремники їх ґвалтують, причому не тільки жінок, але бува й чоловіків. Багатьох полонених після цього охоплюють суїцидні настрої.

Серед ключових думок, які висловили учасники пресконференції — Женевські конвенції в значній мірі застарілі, їх слід адаптувати до сучасних реалій.

«В них записано, що полонені мають право підтримувати зв’язок з родичами за допомогою листів але ж зараз існують мобільні телефони, багато різних меседжерів, яких не було в часи, коли ухвалювалися Женевські конвенції, — заявила голова ГО „Вояцький визвіл“ Наталя Єпіфанова. — В Женевських конвенціях написано, що особи, які тривалий час знаходяться в полоні, підлягають репатріації. Але який конкретно строк слід вважати тривалим, там не вказано. Відповідь на це питання треба прописати чітко. До того ж в ході нинішньої війни росія вчиняє злочині, які навіть не передбачені Женевськими конвенціями — взяття в полон цивільних».

«В цих документах немає статей для захисту прав цих людей, — каже Катерина Огієвська, представниця ГО «Цивільні в полоні». — росія взагалі відмовляється визнавати арешти цивільних, прирівнюючи їх до військовополонених або обґрунтовуючи затримання тим, що вони «протидіяли спеціальній військовій операції». Російські військові можуть просто забрати ту чи іншу людину, наприклад, з її дому під час перевірки документів, і приписати їй допомогу нашим Збройним силам. В Женевських конвенціях є ряд положень, на які ми можемо спиратися для захисту військовополонених, а от щодо цивільних бранців — прогалина. Її слід заповнити конкретними статтями.

Вже відомо понад 1300 випадків затримання російськими загарбниками цивільних (реальна цифра, певно, в рази більша), і цю практика рф продовжує на окупованих територіях. Над ними знущаються, вивозять в місця позбавлення волі в росію. На жаль, вже були випадки смерті українських цивільних в полоні. Їх тіла рф повертає в рамках обміну загиблими. Причому вона надає брехливі відомості про цих померлих. Цивільну особу окупанти затримали, скажімо, в березні 2022 року в Чернігівській області, а, повертаючи її тіло, російська сторона заявляє, що це загиблий на «Азовсталі» в Маріуполі"