Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв Голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках, він визнаний геноцидом української нації - внаслідок каральної політики комуністичної влади щодо українців померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Про це йдеться в матеріалі ВВС-Україна, передають Патріоти України.
Історики називають причиною голоду 1932-33 років в Україні примусову і репресивну для селян політику хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада. Голод в Україні 1932-1933 років визнали геноцидом української нації майже 20 країн. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків, а низка країн, і в тому числі Росія, його заперечують.
Верховна Рада в 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не передбачене.
Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава.
Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам'ять мільйонів знищених голодом українців: Андорра, Аргентина, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Чехія та Чилі.
Росія заявила, що причиною голоду в Україні була насильницька колективізація, але від нього постраждали багато регіонів СРСР.
Слова "геноцид" немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору. У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор називають "жахливим злочином проти народу України та людяності". В той же час документмістить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.
У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішення оголосив про геноцидний характер Голодомору і планирадянських керівників Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.
Під час проведеного серед українців опитування групою "Рейтинг" в минулому році, 82% респондентів назвали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.
Дослідники досі не мають точних даних щодо кількості жертв Голодомору.
Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методах демографічного статистичного аналізу.
Науковці реконструювали щорічні основні параметри динаміки населення України між 1926 та 1939 роками, на основі яких інститут демографії назвав загиблими від Голодомору 3,9 мільйона людей.
Також науковці стверджують, що через падіння народжуваності під час Голодомору Україна недорахувалась 600 тисяч немовлят.
Деякі історики називають суттєво більші цифри, а Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько 7 мільйонів.
Дослідники не мають спільної думки щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 роках. Деякі іноземні історики називають 5,5-8 мільйонів загиблих внаслідок голоду, більше половини з яких були українцями.
Український інститут демографії вважає, що у всьому СРСР та у колишніх республіках втрати в результаті голоду становили 8,7 млн осіб. Серед республік колишнього СРСР Україна посідає перше місце за абсолютними обсягами втрат через надсмертність, а Казахстан має найвищі показники втрат відносно чисельності населення.
У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.
В 1932-1933 роках найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області. За даними Інституту демографії це могло бути від 20% до 10% від загальної кількості.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
Історик Станіслав Кульчицький пише, що восени 1932 року в Україні було майже 25 тисяч колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. 1,5 тисячі господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.
Боржники, які потрапляли на так звані "чорні дошки", отримували від влади різноманітні штрафи і санкції аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів. Система "чорних дошок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані - територіях, де жило багато українців.
Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Одним з перших про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, який в газеті ManchesterGuardian описав побачене під час поїздок Україною та Кубанню і розповів про голод серед селян. Маґерідж засвідчив масову загибель селян, а після того радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.
Офіційна згадка проГолодомор з’явилася в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод. В УРСР слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року - перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 років.
Першим професійним літературним твором про голод був "Жовтий князь" Василя Барки, який вийшов у діаспорі в 1962 році.
У 1981 році у США вийшли мемуари українського дисидента та радянського генерала Петра Григоренка, в яких він дуже детально описав жахи голоду та механізми його впровадження на Херсонщині та всій Україні.
У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
Згодом у Києві звели великий музей Голодомору та меморіальний комплекс.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство. Його не зараховували як сплату боргу, а лише карали у такий спосіб селян і збагачували представників радянської влади.
Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти.
У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Він передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин - 10 років ув'язнення.
За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п'ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 тисяч осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
Свідки Голодомору розповідали про випадки канібалізму, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.
Після Голодомору до спустошених сіл спробували переселити селян з інших регіонів Радянського Союзу. Це передбачалось секретною постановою Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року. На їхнє переселення виділили 15 мільйонів 500 тисяч рублів.
Тоді до Донецької (разом з Луганщиною), Дніпропетровської (з територією сучасної Запорізької області) і Харківської областей мали переселити колгоспників з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.
До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини відправили 109 ешелонів з переселенцями та їхнім майном, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області - 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької - 44 ешелони.
З Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області - 35 ешелонів з людьми.
Однак науковці вказують, що левова частка переселенців не прижилась на новому місці.
Правоохоронці викрили викладача одного з приватних університетів Полтави, який сприяв в уникненні військової служби через фіктивне зарахування до вишу та підробки медичних документів. Нині йому вручили підозру. Про це повідомили в пресслужбі Національн...
На Закарпатті до довічного ув’язнення засудили депутата Сергія Батрина, який підірвав гранати під час засідання сесії сільради. Про це повідомляє Офіс генерального прокурора, передають Патріоти України. «За публічного обвинувачення прокурорів Закарпатс...
