Їх врятували донори! Українці, які дивом перемогли смерть, піднімуться на Говерлу заради рекорду (фото)

8 вересня цього року на найвищу точку України - гору Говерлу, що у Карпатах, підніметься група із ста осіб, аби встановити новий український рекорд. У складі групи йтиме три десятки людей із пересадженими органами та їхні рідні, зокрема, й ті, які виступили донорами для своїх близьких, передають Патріоти України.

Цією акцією хочуть привернути увагу до проблеми, яка існує в Україні — закон про трансплантацію досі не працює, через що люди, які потребують пересадки органів, змушені шукати не дешеві варіанти за кордоном.

Напередодні походу репортер НВ Саша Горчинська поговорила з трьома жінками, які братимуть участь в цьому поході. Серед них — жінка, яка живе із пересадкою нирки, а також дві мами, чиїм дітям зробили трансплантацію органів.

Єлизавета Лебединська, 32 роки, живе з трансплантованою ниркою

Я ніколи не була хворобливою людиною. Завжди активна, повна сил та енергійна. В один день на ранок прокинулась, а у мене темно в очах, боліла голова. Пішла в аптеку, аби взяти якісь ліки, там мені зміряли тиск — 240 на 120, гіпертонічний криз. Перед тим протягом місяця мала головні болі, погане самопочуття.

Коли здавала аналізи, виявилося, що у мене ниркова недостатність четвертої стадії, все було дуже печально. Далі пішла по лікарях, де мене направили на гемодіаліз — у мене був шок, я взагалі не очікувала такого.

У одній із лікарень мені сказали, що є варіант зробити пересадку нирки, але в Україні це практично нереально, шансів дуже мало, хіба що це буде пересадка від когось із членів родини. Тоді я ще не знала про державну програму, в рамках якої Міністерство охорони здоров’я може оплатити пересадку за кордоном.

Моє захворювання швидко прогресувало, вже за півроку я була на гемодіалізі. Спершу відчувала себе нормально: мене прокачали, підняли гемоглобін. Потім це все відчувалося все більш виснажливо. Ще у перший місяць я подала документи на програму МОЗ. Через кілька місяців стала в чергу в місті Гомель, Білорусь.

Так десь рік їздила на гемодіаліз, потім поверталася, майже нічого не їла, спала до вечора — мені було дуже погано. Навіть думала, що не доживу до весни, не протягну зиму — такий був стан. Поки спілкувалася із іншими пацієнтами на гемодіалізі, чула багато сумнівів з приводу операції. Казали, що пересадка — це небезпечно, що я можу не встати з операційного столу, що треба буде пити таблетки та дотримуватися дієти.

Проте для мене було тяжко і знаходитися на гемодіалізі. Адже це постійна необхідність їздити на процедуру, це також болі, страх, панічні атаки, треба приймати таблетки — я себе в такому ритмі життя не бачила.

16 січня 2019 року мене викликали на пересадку нирки. Я цього дуже чекала, але і боялася — це серйозна операція, мали відкривати пів черева, зачіпати магістральні судини, але це був єдиний вихід із ситуації. На другий день після операції у мене був гострий криз відторгнення, і так десь чотири дні.

Я буду підніматися на Говерлу, аби продемонструвати людям, що варто наважитися на пересадку, аби жити далі повноцінним життям. Звісно, я приймаю ліки, але це не така кількість, як була на гемодіалізі, і я значно краще почуваюся. Працюю, маю нормальний тиск.

У мене є дві собаки породи хаскі, я щодня гуляю з ними — це не менше 8 км прогулянки. Таким чином відновлюю свій фізичний стан, потроху збільшую навантаження, готуючись до підйому. Поки ми цього кілометражу не виконаємо, додому не повертаємось. Я вже дуже чекаю походу на Говерлу, думаю, це має бути час, проведений із користю.

Інна Рожі, мама 15-річної Мирослави

Мирослава народилася здоровою дитиною і до трьох років її нічого не турбувало. Та в три роки вона почала скаржитися на біль в животі. Обстеження у лікарні показало полікістоз нирок. Аналізи ще були в нормі, проте лікарі вже тоді казали, що нас чекає трансплантація. Щоправда, ми не знали, коли саме.

Коли Мирославі уже було майже вісім років, у неї почали знижуватися показники фільтрування нирки — кров уже не фільтрувалася так, як треба. Постало питання про трансплантацію. На той час можна було зробити це або за кордоном — від родинного або трупного донора, але коштувало це дорого, або в Україні — від родинного донора.

У якості донора могли взяти мене або моїх батьків, оскільки у нас збігалися групи крові. Ми всі здали відповідні аналізи. Лікарі сказали, що краще почати зі старших донорів, аби моя нирка на майбутнє ще залишилася. Тож ми вирішили брати нирку дідуся. Операцію проводили в Києві, у Інституті Шалімова.

На жаль, після проведення операції нирка ніби запрацювала, але потім відразу перестала працювати. Тож ту нирку видалили, Мирославу відправили на гемодіаліз — процедуру, яку ще називають «штучна нирка».

На той час я була вагітна другою дитиною, тому не могла віддати свою нирку для пересадки. У моєї мами ж проблеми з серцем, у її серці стоїть штучний клапан, вона приймає ліки, має генетичне захворювання — синдром Марфана. Відповідно, донором стати не могла, адже була ймовірність, що одна нирка не впорається.

Постало питання про те, щоби провести трансплантацію від так званого трупного донора за кордоном. У нашому випадку це була Білорусь, бо там найближче і найдешевше. Ми почали вибивати з держави кошти на трансплантацію, у нас вийшло. Держава сплатила нам операцію і через два з половиною роки ми її провели.

Все пройшло добре, нирка працює. Мирослава живе з нею уже три роки, чудово себе почуває, нічим не відрізняється від інших дітей.

На Говерлу хотілося би піти, у першу чергу, аби звернути увагу суспільства на те що люди після трансплантації все одно залишаються такими ж, як і всі інші. Попри постійний прийом ліків та інвалідність, ніщо не обмежує їхню дієздатність. Так, потрібно контролювати показники організму, регулярно здавати аналізи, ставитися до власного здоров’я більш відповідально. Проте загалом тут — все те ж саме, що і у здорових людей.

Вікторія Білик, мама 17-річного Георгія, який живе з трансплантованою печінкою

Мій син Георгій народився у 2002 році. Мав діагноз біліарна атрезія, тип — не коригується [відсутність внутрішньопечінкових і зовнішніх жовчних проток]. Крім того, у нього також вроджена вада серця і вроджена вада нирок.

Сину робили операцію по Касаї, коли йому було всього півтора місяці [штучна реконструкція жовчних проток]. Але, можна сказати, це була операція скоріше «для галочки», адже нічого не допомогло. Ми зв’язувалися з Інститутом експериментальної хірургії, тепер він називається Інститут трансплантології. Лікар-трансплантолог Олег Котенко сказав нам, що на той час в Україні дітям такі операції просто ще не робили. Він стажувався у Японії й там уже робив такі операції, а тут — ще ні. Через сукупність діагнозів у інших країнах нам відмовляли у трансплантації.

Ми чекали до 2005 року. Коли операція стала можливою, Котенко запросив нас пройти обстеження. Я пішла обстежуватися як донор для свого сина. 30 березня 2005 року нам нарешті провели трансплантацію — моєму сину трансплантували ліву долю моєї печінки.

Після того ми півроку лежали в лікарні, адже були деякі ускладнення, пневмонія. Проте тепер син уже 14 років живе із пересадженою печінкою як всі нормальні діти: ходив у дитячий садок, зараз закінчує 11 клас школи, вступатиме у інститут.

Наше суспільство чомусь мало знає про такий процес як трансплантація, що це, навіщо це треба і як відбувається. Чомусь вважають, що і донор, і реципієнт мають пересуватися на інвалідних візках від того.

Як тільки вирішили підніматися на Говерлу, консультувалися із лікарями, зокрема, і з кардіологами, всі сказали, що стан Георгія дозволяє це зробити. Адже коли мій син дізнався, що туди буде підніматися ця група, дуже загорівся ідеєю долучитися до них. По-перше, планується встановлення рекорду України. По-друге, у тій групі йде багато наших знайомих, з якими ми з радістю побачимось. Наш трансплантолог Котенко також піде з нами.

Георгій мріє побачити український прапор на вершині Говерли, а ще дуже хоче познайомитися із Максимом Грєковим, який вже три роки живе із пересадженим серцем, при цьому, багато подорожує.

Зараз мій син трохи захворів, знову пневмонія. Тому ми посилено лікуємося, аби встигнути повернутися у форму до підйому. Наша головна мета — показати, що люди, які пережили трансплантацію, живуть таким само життям, як і всі інші.

Джерело: Новое время

Що можна купити за 10 гривень у 1996 і у 2019: Цікаве порівняння

середа, 16 жовтень 2019, 16:15

Після проголошення незалежності України в обіг ввели тимчасову грошову одиницю "карбованець", яка проіснувала лише 5 років. Згодом у 1996 році з’явилася гривня. Що можна було купити за 10 гривень тоді, а що можна зараз – читайте у нашому матеріалі. На ...

Що можна купити за 10 гривень у 1996 і у 2019: Цікаве порівняння

середа, 16 жовтень 2019, 16:15

Після проголошення незалежності України в обіг ввели тимчасову грошову одиницю "карбованець", яка проіснувала лише 5 років. Згодом у 1996 році з’явилася гривня. Що можна було купити за 10 гривень тоді, а що можна зараз – читайте у нашому матеріалі. На ...