"Кілька днів з чотирма дітьми йшли пішки до Запоріжжя": Вчителька з Маріуполя розповіла про пережиті жахи

Життя у підвалі

Тетяна Комісарова – мама чотирьох дітей — шести, дев'яти, одинадцяти й тринадцяти років. Молодша дитина з інвалідністю. Жінка за фахом вчителька української мови. Раніше працювала в одній зі шкіл у Нікольському районі неподалік Маріуполя. Згодом стала доглядати за молодшою дитиною. Сім'єю вони й зустріли 24 лютого 2022 року, коли в Маріуполь вдерлися російські війська.

Вже на початку березня довелося перебратися у підвал. Тетяна розповідає: жили на п'ятому поверсі й перебувати там вже за кілька тижнів стало не можливо. Спочатку ще сирени попереджали про загрозу, а потім взагалі перестали сповіщати — обстріли велися постійно.

"Кожен день літали літаки та працювала артилерія, — розповідає Тетяна Комісарова. – Російські війська заходили й виходили. Поруч були зруйновані житлові будинки. Тому ми перебралися у підвал. Там трохи легше стало, коли вдалося провести світло від акумуляторів. А так, всі в пилюці були. Діти світла не бачили. Я своїм брала дуже багато книжок, щоб вони читали. Тому що малечі не дозволяли бігати, щоб не здіймати пил. Так ми жили понад місяць. У підвалі довелося відсвяткувати шестиріччя найменшої дитини".

Маріуполь був, як цвинтар: поховані люди у дворах, на дорогах, узбіччях

16 квітня сім'я вирішила вибиратися з міста. "В росіян була ідея не лише військових вбивати, а повністю зруйнувати місто, — переконана пані Тетяна. – Тому ми вирішили не чекати, а йти. На автобуси було важко потрапити, бо росіяни обманювали людей. Нам казали, ось там автобус стоїть, в бік Запоріжжя вивозить. А насправді біля них російські солдати стояли. Не вірила я, що на підконтрольну Україні територію повезуть. А так воно й було, і багато людей в результаті опинилися в окупованому Донецьку чи у Росії. Тож іншого виходу не було – лише йти пішки. Виїхати не в Росію було не реально. Ми йшли в бік Запоріжжя. А це 220 кілометрів. Чотири дні добиралися. Десь 140 кілометрів йшли пішки, а решта нас підвезли вже до міста. Речі везли на тачці. Так і дісталися міста".

Тетяна Комісарова не знала чи випустять їх з міста, і чи дійдуть до Запоріжжя. На момент виходу в місті російська пропаганда працювала сповна: повсюди були російські прапори, а "Единая Россия" роздавала гуманітарні пайки.

"Ми чекали моменту, коли стане трохи тепліше і мертвих людей позабирають із вулиць, — каже пані Тетяна. – Я не хотіла, щоб мої діти бачили це жахіття. Тож ми з батьком ходили тією дорогою і дивилися, чи все вже чисто, адже лише у цей час почали прибирати людей з вулиці. Місто виглядало, як цвинтар. Поховання були у дворах, на дорогах та узбіччях. І, звісно, все зруйноване".

Сім'ї вдалося вийти хитрістю. Вони не казали, що йдуть до Запоріжжя. На кожному блокпості казали, що вирушають до родичів у сусіднє село. "Я знала лише територію Нікольського району, а далі питали у людей, — пригадує Тетяна. - Люди виходили, бачили нас, цікавилися звідки ми. Казали, що постійно з Маріуполя був якийсь рух. Всі цікавилися, як там і що там, бо у всіх були родичі. До Львова дісталися 23 квітня, а в сина за кілька днів був день народження. Який він був щасливий, що не в підвалі. Ми ще жартували, мовляв, бачиш, коли в тебе будуть діти, якщо вони не хотітимуть до школи, ти скажеш, а я в школі жив".

Зараз сім'я облаштовується у Львові. Чоловік знайшов роботу, діти у садочку та школі. Жінка вирішила втілити в місті свою мрію і стати кравчинею. "У мене були ідеї створювати одяг, який буде поєднувати в'язання і шиття, — ділиться мрією пані Тетяна. - В'язати я вмію, а шити треба вчитися. Тому зараз набираюся кравецьких вмінь, щоб втілювати ідеї, які в мене виникають в голові. Я дуже давно хочу пошити одне пальто. Розумію, що це все мої фантазії, для цього потрібно знати як його робити, як його шити, яка тканина. Але я навчуся та обов'язково його зроблю".