Людина, що живе повним життям: 81-річний доктор економічних наук Юрій Василенко став чемпіоном України зі скелелазання

На чемпіонаті України зі скелелазіння, який відбувся в Одесі, доктор економічних наук 81-річний Юрій Василенко посів перше місце в категорії «75 і старше». Ми поцікавилися у Юрія Васильовича, як йому вдається підтримувати відмінну спортивну форму, зазначають Патріоти України.

— Щоб суглоби залишалися гнучкими, виконую спеціальну гімнастику, яку розробив Мирзакарим Норбеков, — каже Юрій Василенко. — Взагалі-то Норбеков прославився перш за все як автор методик відновлення зору. Але і його суглобова гімнастика дуже хороша. Звичайно ж, роблю вранці зарядку. У теплу пору року два рази на тиждень приблизно по годині ходжу на байдарці. Взимку, якщо лежить сніг, пробігаю кілометрів 20−30 на лижах. На скеледромі спорткомплексу Національного авіаційного університету України тренуюся двічі на тиждень. Хотілося б частіше, але пальці на руках не встигають відновитися. Адже при проходженні трас скеледрому основна частина навантаження припадає на руки (особливо на пальці) — ногами тільки допомагаєш. На перекладині можу підтягтися 10−12 разів. В молодості мені вдавалося виконати цю вправу 27 разів.

«Частину медового місяця ми з дружиною провели порізно»

— Дієти дотримуєтеся?

— Ні, їм усе, що готує дружина. За фахом вона дитячий лікар, але готує так смачно, що деяким шеф-кухарям фору дасть. Я люблю свинину. Дружина бере її для мене, але намагається вибрати не дуже жирні шматки. Єдине, в чому вона мене категорично обмежує, так це смажене — пару років тому мені видалили ракову пухлину. Особливого режиму теж не дотримуюся. Намагаюся лягти спати до 23:30, а встаю о пів на сьому-сім.

— При вашому захопленні скелелазінням доводиться ретельно стежити за тим, щоб не з'явилася зайва вага?

— Звичайно ж, намагаюся не набирати. Але під час тривалих періодів між змаганнями все ж трохи повнію, і це відразу відчувається при проходженні трас на скеледромі. Моя вага коливається від 64 до 67 кілограмів. Це при зрості 165 сантиметрів.

— Чи продовжуєте працювати?

— Працював до кінця 2020 року. Інститут вирішив не продовжувати зі мною контракт у рамках боротьби за зниження середнього віку співробітників Національної академії наук України. А ось дружина продовжує працювати — її цінують як дуже досвідченого грамотного лікаря.

— Давно займаєтеся альпінізмом і скелелазінням?

— Ще у студентські роки пробував займатися гірським туризмом. А коли мене прийняли в аспірантуру Інституту кібернетики АН Української РСР, потрапив до відділу, в якому працював чемпіон Радянського Союзу з альпінізму. Він і ввів мене в цей вид спорту. Гори захопили. Коли отримав перший розряд, у складі української команди «Спартака» брав участь в багатьох експедиціях на складні для проходження вершини. У тому числі на найвищу (7 тисяч 495 метрів) гору колишнього Радянського Союзу — пік Комунізму, який знаходиться на Памірі, територія Таджикистану. Після розвалу СРСР пік назвали ім'ям таджицького філософа Ісмоїла Сомоні.

— Зі своєю дружиною познайомилися в горах?

- Ні, до альпінізму вона ніякого відношення не має. Перед весіллям уклали домовленість: на моє право займатися альпінізмом Рита не зазіхає. Але і вона зажадала від мене дати слово, що наших майбутніх дітей заманювати в гори не стану. Кожен з нас слово дотримав.

До речі, першу частину медового місяця ми провели порізно. Розписалися, а через кілька днів я поїхав на Кавказ в альпіністський табір. Дружина незабаром вирушила до своєї тітки в Сочі й там ждала мене. Закінчилися заняття у таборі, і я відправився до дружини. Її тітка виділила нам сарайчик, і ми три тижні чудово відпочили на морі.

— Відпустки проводили порізно?

— Не зовсім. Мені як ученому надавалася тривала — 35 днів — відпустка. Заняття в альпіністському таборі тривали 20 діб, потім я приєднувався до сім'ї. Коли захистив докторську, відпустка збільшилася до 43 днів. Я зміг ще більше часу присвячувати дружині та дітям. А після того як отримав перший розряд з альпінізму, всі 43 дні належав родині. З українського товариства «Спартак» направляли лист до інституту з проханням надати відпустку за свій рахунок для участі в черговій експедиції. Як правило, відповідь була позитивною.

Моя дружина обожнює плавати в морі, засмагати. Я таке не дуже люблю, тому писав на пляжі дисертацію, наукові книги і статті.

— Як же без цього. Але дружині нічого не розповідав. Вона дізналася про мої небезпечні для життя пригоди, що сталися під час експедицій, тільки в останні роки. Річ у тім, що Національний реєстр рекордів України почав фіксувати мої досягнення. До речі, при встановленні рекорду я подолав на скеледромі маршрут, на двох ділянках якого пройшов по стелі. У зв'язку з цим доводилося давати інтерв'ю. З них дружина дізналася про мене багато цікавого.

Самий, мабуть, незабутній випадок стався зі мною якраз на піку Комунізму (спочатку, коли його відкрили в 1930-х, він отримав назву пік Сталіна). Неприємності почалися з самого початку — ще у базовому таборі. Нам з напарником довірили пригнати туди п'ять баранів. Одного з них в той же вечір зарізали. М'ясо було неймовірно смачним, мабуть, тому переїли. Організму це не сподобалося — вночі почалися різі в животі, блювота, діарея. Постраждали кілька учасників експедиції. Нам довелося декілька днів приходити в себе в базовому таборі. А решта хлопців пішли на так званий акліматизаційний вихід — вирушили на плато, розташоване на висоті 6 тисяч 100 метрів. Переночували там і спустилися в базовий табір, що знаходився на висоті 4 тисячі метрів. Це дозволило їм краще адаптуватися до нестачі кисню на високогір'ї.

Ми, постраждалі від переїдання, в акліматизаційний вихід не пішли — не залишилося часу. Довелося відразу йти до вершини піку Комунізму. Добралися до плато (6 тисяч 100 метрів), і тут почався снігопад. Нічого не залишалося, як перечікувати його в наметі. Сніг сипав чотири дні. Ми нудьгували, час від часу вступаючи в суперечки про те, чия черга виходити назовні, щоб почистити намет від снігу.

Відпочити на такій великій висоті організм не може. Навпаки — ці чотири доби вимушеної бездіяльності порядком нас вимотали. Нарешті ми продовжили шлях. На підході до вершини я відчував себе абсолютно знесиленим (мабуть, давалася взнаки недостатня акліматизація). Робив пару кроків і валився з ніг. А ось одна з наших альпіністок Ельвіра Насонова, навпаки, переносила брак кисню чудово — її організм ніби не відчував екстремальної висоти. Коли я падав, вона підштовхувала мене ногою зі словами: «Зберися! Вершина вже поруч!» Загалом, сяк-так до неї дійшов.

Але на цьому мої неприємності не закінчилися. На спуску стали проходити по фірновому (фірн — це щільно злежаний сніг) гострому гребеню. Я рухався у зв'язці з напарником (ми були з'єднані один з одним мотузкою), і раптом він зірвався. Я встиг зреагувати, як нас вчили на заняттях у таборі — стрибнув у протилежний бік гребеню, встромив у фірн льодоруб. Тим самим врятував приятеля від подальшого падіння і сам втримався.

Щоб скоротити дорогу вниз, мій напарник організував спуск по мотузці вздовж вертикальної скельної стіни, поверхня якої була вкрита тонким (сантиметрів п'ять) шаром льоду. Спускову мотузку закріпив на льодовому сераку неправильної пірамідальної форми. Кілька людей благополучно спустилися на ній уздовж стіни. Настала моя черга. І треба ж було такому статися, що під час мого спуску мотузка зіскочила з пірамідки, і я полетів вниз — без страховки! Це було вільне падіння. Часу на роздуми не було. Я практично інстинктивно вдарив руками й ногами в стіну, пробив натічний лід і таким чином втримався на стіні.

«Мертвою хваткою тримався за скелю, прибрати з неї руки було вище моїх сил»

— Вам спустили мотузку та витягли нагору?

- Мотузку, звичайно, спустили, але я мертвою хваткою тримався за скелю й прибрати з неї руки було вище моїх сил. Довелося іншому альпіністові спуститися та прикріпити до мене мотузку. На ній хлопці спустили мене вниз.

До речі, саме наша команда українського товариства «Спартак» (правда, без моєї участі) зуміла зробити неможливе — піднятися на пік Комунізму по вкрай складній південній стіні. На жаль, видатна перемога була затьмарена трагедією. Вона сталася, коли до вершини було зовсім близько. Команда вийшла на передвершинний гребінь і влаштувалася в наметах на ніч. Уві сні помер керівник експедиції Анатолій Кустовський — ймовірно, не витримало серце.

— Скільки йому було років?

— Трохи більше 50-ти.

— Його тіло вдалося спустити вниз?

— На жаль, ні. Спроба зробити це була, однак і вона обернулася загибеллю людини. Молодий, міцний альпініст впав у тріщину в льоду.

— Він не був прив'язаний до страхувальної мотузки?

— Страховка була, але тільки на поясі. Грудну обв'язку він не надів, хоча слід було. Звалившись у тріщину, альпініст під вагою рюкзака повис на мотузці головою вниз. Поки витягли, він був уже мертвий. Гори карають за безпечність.

— Ви згадали про операцію, яку перенесли. Лікарі не заборонили вам великі фізичні навантаження, заняття скелелазінням?

— Навпаки, сказали не засиджуватися. Після операції мені довелося пройти шість курсів хімієтерапії. Закінчив лікування 20 вересня 2019 року, а 22-го ми з дружиною полетіли відпочивати до Хорватії. Дружина відправлялася на пляж, а я — в національний парк Пакленіца (до нього півтори години пішого ходу), де займалися скелелази з різних країн. Я підходив то до одних, то до інших. Представлявся англійською, просив дозволу пройти по скелі по їх мотузці. Відмов майже не було. Одна пара скелелазів, ніяковіючи, запитала: «Скільки вам років?» «Сімдесят дев'ять», — кажу. Вони були здивовані і спитали: «Можна з вами сфотографуватися?» Після цього став там зіркою — від охочих сфотографуватися зі мною відбою не було.