"Ми сильні, ми переможемо і приїдемо додому": Український воїн, який переніс 40 операцій, планує повернутися на фронт

Володимиру – 49 років. Він доброволець, колишній командир взводу 43-ї окремої механізованої бригади. За час війни він пережив понад сорок операцій, втратив око, руку та ногу, але не втратив найголовнішого – силу духу. Його історію розповіло "hromadske". На обличчі в нього свіжі шви, а вздовж чола простягається довгий шрам, скріплений хірургічними скобами. Він буденно махає уцілілою рукою, наче це — дрібниця,, передають Патріоти України

"Я сподівався, що повернуся через пів року. Просто затягнулося. Дуже довго мені зберігали ліву ногу. А потім – поки протез, поки операції... Зараз ось тільки вставили кістки, порівняли череп", – говорить він спокійно і впевнено.

Володимир мріє знову повернутися на фронт – можливо, через п’ять місяців. Він усвідомлює, що штурмовиком уже не стане, але має цінний військовий досвід і вірить, що завдяки йому хтось зможе врятувати життя.

"Ну не підуть ті, хто ховаються й тікають від працівників ТЦК. Кажуть: "Я боюся". А ну як і я так скажу? І що? Дочекаємось, доки сюди зайдуть "кадирівці" чи якути й будуть вас ґвалтувати, бити? Я це все вже бачив. І я цього не хочу. Я хочу (і це без пафосу) мирного неба", – зазначив військовий.

Його мати – Віра Овсяннікова – поруч із ним увесь цей час. Вони вже майже два роки живуть у лікарнях. Віра покинула свій дім в Андріївці й поїхала з сином через Харків, Київ, Івано-Франківськ, Львів, а потім знову Київ. У 70 років вона доглядає за сином так, як у перші місяці його життя. Вона не плаче, принаймні – ніколи біля нього.

"Я біля нього ні разу не плакала. Я не люблю, коли на мене кажуть: "Ой, Григорівна, яке вам горе". У мене син піднявся. Як може бути погано? Як він лежав – не вставав. А тепер сидить. А тепер милиці надів і по коридору ходить. Може на протезі пройтися. Як це не радіти життю? Ми ж живемо, і ми повинні радіти. А для чого розкисати? Не треба плакати. Ми сильні, ми переможемо і приїдемо додому. Україна понад усе. Все буде добре. У мене син захищав Україну. Україна йому допоможе. І ми піднімемося. І все буде. І нікому з матерів, якщо діти такі, як у мене син, не можна зупинятися. Треба йти тільки вперед", – розповіла пані Віра.

Жінка має 49 років педагогічного стажу. Вона навіть проводила уроки просто з палати – онлайн, поки син спав. Але вирішила звільнитися. "Я намагалася вночі готуватися, а їм із вікна уроки проводила. Але ж розуміючи своєю душею, якого стану чекають діти від учителя, я вирішила, що на п’ятдесятий рік не піду", – говорить мати Володимира.

Чоловік Віри помер від інсульту через два тижні після поранення сина. Але вона тримається – заради Володимира. "Правда ми з тобою міцні! Ми сильні – ми все переможемо! Протез на руку є, на ногу є. Обличчя зроблять – і ми поїдемо додому", – усміхається вона.

У Володимира троє дітей. Старшому – 28 років. Після поранення батька він пішов добровольцем у 3-тю штурмову бригаду і воює досі.

"Це його так зачепило, що він сам пішов. Це його вибір. Так, я переживаю як батько. У нього маленька трирічна донечка, моя внучка, і молода гарна дружина. Але, мабуть, так уже нам прийшлося на віку — проявити себе як чоловік", – зазначила жінка.

За службу Володимир має два ордени "За мужність" – II та III ступеня. Але дратується, коли його називають героєм."Я – звичайний хлопець. Я бачив справжніх героїв і знаю, які вони. У них зірка Героя. А мені до них далеко. Я просто солдат, який виконував свою чоловічу місію, конституційні, громадянські обов’язки. Та й усе. Нічого тут такого немає", – сказав військовий.

"Він не каже, що герой, а я кажу", – лаідно втручається пані Віра.Мати згадує ті страшні моменти, коли вперше побачила сина після поранення.

"Коли я його вперше побачила в Харкові — він був повністю в бинтах. Виднівся тільки рот. І не згадав одразу, хто я. Деякі операції тривали по 13 годин. Дорогою ціною він заплатив. Але честь, каже, дорожча за життя. Він мені завжди повторює ці слова", – згадує жінка. "А що? Я ж не життя віддав. Це тільки рука й нога. Це нічого страшного", – додає Володимир.

Пані Віра поправляє синові подушку, потім раптом схоплюється: "За весь час, де ми були, – нас скрізь усім забезпечували. Ми нічого ніде не платили. Від ліків – до протезів. Коли мені зле – ставлять крапельниці. Турбуються і про мене. Ну що ж, 70 років уже", – каже жінка.

Військовий зізнається, що після поранення про нього турбуються всі – рідні, лікарі, волонтери та просто небайдужі люди. "Про мене турбуються країна, мама, лікарі, друзі, волонтери, небайдужі – купа народу. І мені соромно розпустити соплі й казати: "Ой, як мені погано". Мені не погано", – підсумовує Володимир.

Він у розлученні, але одразу додає, що це не через поранення — ще раніше. А от мама — завжди поруч. "Найбільша підтримка – це моя мама. Вона зі мною з першого дня поранення, ще коли я був непритомний. У яких би я лікарнях не був – вона їхала скрізь за мною. Так вийшло, що вона носила мене під серцем, а потім – з-під мене пелюшки. Багато хто допомагає, але важливішого за мамину допомогу й підтримку – немає нічого", – каже Володимир. Пані Віра сидить навпроти. Мовчки схиляє голову і знову лагідно усміхається.