"Назад не здам! Я давав присягу, маю військовий обов'язок", - боєць ЗСУ, який воює на Донбасі

Зараз Олександр – командир однієї з механізованих рот 24-ї ОМБр та виконує обов'язки у Донецькій області. Найстрашніше, пригадує, було в Попасній у 2016 році.

Ми займали висоту і по нам постійно працювала ворожа артилерія. За півроку у нас на тому напрямку було троє загиблих та 26 поранених. Це зараз, коли я пригадую ті часи, боюся. В мене прикриття у бліндажі було дуже тоненьке, але тоді я не думав, що зі мною може щось статися – ми бігали, відстрілювалися, воювали... Від ворожих "прильотів" у нас були воронки діаметром у п'ять метрів, людина в них легко ставала у повний зріст.

Зараз наймолодшому бійцю у роті Олександра 18 років, найстаршому – 57. Офіцер каже: кожному з них намагається підібрати роботу виходячи з його фізичних можливостей.

"Молоді копають, носять, старшим даємо легшу роботу, але знаємо, що вони у разі чого завжди можуть прикрити. Я потрапив на фронт, коли ще були мобілізовані. З ними, чесно кажучи, було важко працювати. Це зараз я вже можу керувати боєм, маю певний авторитет серед підлеглих. Як вдалося? Просто треба бути людиною, вміти спілкуватися, до кожного знайти свій підхід".

Олександр родом з Вінницької області. Він – єдиний військовий зі своєї родини. Коли близькі дізналися, що він їде на схід, то переживали й просили залишитися вдома. Та Сашко би так не зміг.

Назад не здам! Я давав присягу, маю військовий обов'язок. Коли потрапив на війну, то батько сказав, що не буде сидіти вдома – підписав контракт на один рік й теж пішов служити. Був в артилерії, в Маріуполі. Як і всім нам, Сашкові хочеться, щоб швидше закінчилася війна та перестали гинути люди.

Я мрію, щоб Україна зайняла свої історичні кордони, щоб Крим та Донбас знову стали українськими. І, якщо буде багато таких, як мої побратими, то ми точно разом переможемо. Такі, як Олександр, відвойовують для України вільне від окупанта майбутнє, а ми маємо стати їм надійним тилом.