Фільм Ахтема Сеітаблаєва «ГУР: Код Сікора», заснований на реальній спецоперації української розвідки «Синиця», вийде в український прокат у березні 2027 року. Стрічку вже готують до показу у 20 країнах світу, зазначають Патріоти України.
Як документальні факти спецоперації перетворили на художній сценарій, чому його довелося переписувати 14 разів і як у фільмі вдалося зберегти баланс між реальними подіями та вимогами безпеки? Яку роль військове кіно відіграє в когнітивній війні, як Театр ветеранів допомагає військовим повертатися до цивільного життя та чому українському кінематографу потрібне жанрове розмаїття? Про це в ефірі Армія FM розповів режисер, актор і військовослужбовець Сил територіальної оборони ЗСУ Ахтем Сеітаблаєв.
— Прем’єру фільму «ГУР: Код Сікора» перенесли через безпекову ситуацію. Коли глядачі зможуть побачити стрічку?
— Насамперед дякую за згадку про наш фільм. Це спільна робота багатьох людей. Особливо вдячний побратимам і посестрам із Головного управління розвідки Міністерства оборони України за довіру та за те, що вони роблять разом з іншими силами оборони. Їхня робота, зокрема, стає підґрунтям для створення художніх стрічок. Ми передусім думаємо про безпеку глядачів. Станом на сьогодні більшість кінотеатрів розташовані в торговельних центрах. Ми знаємо, що ворог продовжує свою ганебну й нелюдську політику ударів по критичній інфраструктурі України. Тому командно ухвалили рішення перенести українську прем’єру фільму на березень наступного року. Сподіваємося, що до того часу матимемо достатньо засобів для захисту нашого неба. У березні вже заплановано чимало кіноподій, які перенесли через безпекову ситуацію. Якщо все буде добре, глядачам буде з чого обирати.
— Про що розповідає фільм і на якій реальній події він побудований?
— Художня історія заснована на документальному факті — одній із видатних спецоперацій в історії світових спецслужб. Ідеться про операцію «Синиця», реалізовану у 2023 році. Її фіналом стало те, що російський пілот у серпні 2023 року перейшов на український бік разом із гелікоптером та іншими важливими технологічними пристроями. Ця операція стала підґрунтям для створення фільму. Ми 14 разів переписували сценарій за дуже тісної консультаційної підтримки офіцера Головного управління розвідки, який організував і реалізував цю операцію. Назва «Сикора» — одна з назв «Синиці». В українській міфології поява синиці в будинку вважається передвісником доброї новини. До того ж це жовто-синя пташка. 12 листопада, коли ми планували випустити стрічку, був День синиці. Назва також фонетично нагадує прізвище Ігоря Сікорського, творця гелікоптерів. «Сикора» — це своєрідне закодоване нагадування про «Синицю». А «ГУР» — назва спецоперації та водночас частина назви фільму. Сподіваюся, це буде не остання наша стрічка про спецоперації Головного управління розвідки.
— Де у фільмі проходить межа між документальною правдою та художнім вимислом? Які деталі довелося змінити з міркувань безпеки?
— Не буду говорити про те, що саме нам заборонили показувати, адже це безпосередньо стосується питань безпеки. Стрічка точно не відбулася б без допомоги наших побратимів і посестер — як практичної, так і творчої. Початковий сценарій написав Андрій Слівка, потім до роботи долучився Максим Курочкін. Ми 14 разів переписували сценарій, оскільки під час узгоджень з'ясовувалося, що окремі деталі спецоперації не можна розкривати. Деякі документальні факти настільки неймовірні, що, коли чуєш їх уперше, одразу уявляєш голлівудський сценарій. І спочатку навіть не віриш, що все це справді відбувалося. Саме життя і робота фахівців Сил оборони, зокрема представників ГУР, дають матеріал для неймовірних історій. Водночас із міркувань безпеки ми мусили змінити окремі сюжетні лінії. Основна складова залишилася: місця дії, військова техніка, переконання російського пілота перейти на український бік, зокрема події в Іспанії. Але деякі елементи сюжету довелося переробити.
— Як вам вдалося поєднати режисерську роботу з виконанням ролі офіцера ГУР?
— Такий досвід у мене не вперше. Уперше я працював у такому форматі під час створення фільму «Хайтарма». І тут знову повертаюся до питання команди. Без людей, які працювали на майданчику, я не зміг би цього зробити. Коли довіряєш професіоналам і знаєш, наскільки вони відповідально ставляться до своєї роботи, це дає змогу поєднувати різні обов'язки. У нас навіть був внутрішній жартівливий кодекс: якщо актор, який грає розвідника, припускається помилки в кадрі, колеги мають тихенько повідомити про це режисеру, щоб той обов'язково перевірив сцену. Це передусім питання командної роботи. Хочу ще раз подякувати команді ТРО «Медіа», консультантам і побратимам із Головного управління розвідки, армійської авіації, а також нашому консультанту Василю Мулику та представникам авіації ГУР. Це неймовірні люди. Я радий знайомству з ними й пишаюся, що вони долучилися до створення фільму.
— У центрі фільму — російський льотчик. Як показати такого персонажа, не героїзуючи його і водночас не спрощуючи його роль в історії операції «Синиця»?
— Дякую, це дуже влучне запитання. Це було одне з найскладніших сценарних завдань. Потрібно було побудувати історію так, щоб глядач емоційно не прив'язався до персонажа настільки, що почав би співчувати йому й фактично опинився на боці ворога. Особливо з огляду на те, що я майже відразу зрозумів, хто зіграє цю роль. Це Максим Двізоров, мій побратим і неймовірний український артист. Ми вже не вперше співпрацюємо на знімальному майданчику: разом працювали над фільмами «Номери», «Мирний-21». Мені здається, нам вдалося пройти між Сциллою та Харибдою. Спочатку глядач може відчути симпатію до персонажа, але згодом починає проявлятися інша сторона його характеру. Можна спростити цю думку до такої фрази: ти можеш виїхати з росії, але росія ще довго виїжджатиме з тебе. Водночас це не вся правда про цього персонажа. Не хочу розкривати сюжет, але це справді було одне з найскладніших сценарних завдань — не перейти межу.
— Фільм планують показувати за кордоном. Що має зрозуміти іноземний глядач після перегляду?
— Створюючи будь-яку історію, потрібно пам'ятати, що інформація часто залишається актуальною лише до моменту, коли людина її отримує. Ми живемо у величезному інформаційному потоці. Тому навіть українському глядачеві, який дивитиметься фільм згодом, потрібно буде нагадати певні речі. Щодо міжнародного прокату, то наш генеральний продюсер Андрій Нагін під час технічного перегляду повідомив, що вже законтрактовано покази у 20 країнах. Серед них Австралія, США, Канада, Швейцарія та інші. Ми хочемо, щоб світ ще раз побачив, на що здатна Україна і в чому її сила. Можливо, у нас немає такої військової потуги, як у противника, але ми маємо креативність, наукову думку та людей, здатних знаходити асиметричні рішення. Особливо це стосується розвідників Головного управління розвідки. У фільмі поєднуються лірична, детективна, екшн- і високотехнологічна складові, є навіть трохи комедії, хоча спочатку я цього не планував. Але головне — наше послання міжнародним партнерам: ми пропонуємо долучитися до української політичної нації, яка знаходить власні засоби боротьби й показує світові, як можна перемагати ворога.
— Ви військовослужбовець Сил територіальної оборони та художній керівник ТРО «Медіа». У чому полягає ваша військова служба сьогодні?
— Моя робота доволі насичена. Відділ комунікації командування Сил територіальної оборони офіційно називається ТРО «Медіа». Посади художнього керівника у війську немає — так мене назвали побратими, і я вдячний їм за довіру. Мої обов'язки передбачають участь у створенні документальних фільмів, яких у нашому доробку вже близько двох десятків. Це також фіксація злочинів російської федерації на території України. Торік і позаторік наш підрозділ дев'ять місяців перебував на Курщині. Результатом цієї роботи стали дві документальні стрічки. Крім того, ми працюємо з Театром ветеранів у межах ветеранської політики. Щодня наші побратими аналізують інформаційний простір і готують зведену інформацію. Створюємо аналітичні та художні програми, працюємо над художнім кіно. Зокрема, ядро знімальної групи фільму «ГУР. Сикора» становили представники ТРО «Медіа». Ми багато подорожуємо: працюємо поблизу лінії бойового зіткнення, фіксуємо воєнні злочини, представляємо Україну на міжнародних майданчиках, популяризуємо українське військо та заохочуємо партнерів допомагати йому. Це, зокрема, Лондон, Страсбург, Брюссель і Сполучені Штати. Важливими партнерами для нас є асоціація «Дивись українське», де я маю честь бути амбасадором, і Кримський фронт. Ми також займаємося волонтерською допомогою та показом українського контенту. За майже два роки провели понад три тисячі показів по Україні, зокрема поблизу лінії бойового зіткнення. Крім того, облаштували кінотеатри у 12 військових шпиталях. Це дає змогу дітям приходити до батьків, які проходять лікування, і разом дивитися українські анімаційні стрічки або фільми в умовах повноцінного кінотеатру. Для військових, які не можуть залишити територію шпиталю, це можливість провести дві-три години з рідними в атмосфері родинного перегляду кіно.
— Чим сьогодні є військове кіно: терапією, інструментом збереження пам'яті чи зброєю?
— Усього потроху. Його можна розглядати як один з інструментів когнітивної війни, яку росія веде проти нас. Це також терапія і фіксація пам'ятних речей, передусім історій людей. Це створення власного етосу, своїх міфів, популяризація героїв, сенсів і цінностей. Я не стверджую, що кіно чи театр — єдині інструменти для цього, але вони точно дієві. Адже культура — це питання національної безпеки.
— Чи не втомився український глядач від фільмів про війну? Чи змінилося щось за останній рік?
— Ця тенденція притаманна не лише Україні. Але в нас вона особливо відчутна, адже ми живемо в умовах визвольної боротьби. Є багато драми й трагедій. Людині, яка має лише дві вільні години на тиждень, буває складно свідомо обрати військове кіно. Саме тому на прикладі «ГУР: Код Сікора» ми створили багатожанровий фільм, який, сподіваюся, зацікавить широку аудиторію. Він буде цікавий і жінкам, зокрема завдяки одній із головних героїнь — фахівчині Головного управління розвідки Міністерства оборони України, яку зіграла Ангеліна Усанова. Глядачеві буде цікаво спостерігати за розвитком її персонажа. У фільмі є любовна лінія, технологічна складова, екшн. Ми свідомо створюємо історії, які не тиснуть на глядача самою лише трагедією, хоча вона також присутня, а натомість мотивують і надихають. Світова кінодраматургія показує, що найчастіше люди ходять на комедії та фентезі. Військове кіно іноді стає касовим хітом, але це радше поодинокі випадки. Чи означає це, що ми не повинні створювати військові фільми й фіксувати власну історію? Звичайно, ні. Якщо ми цього не робитимемо, хтось інший розповість її по-своєму.
— Чи можна порівняти ваш підхід до військового кіно з фільмом «Кілхаус» Любомира Левицького?
— Я дуже поважаю Любомира. Але це дещо різні фільми. У «Killhouseі», як на мене, багато маскулінної складової, пов'язаної з активною фазою спецоперації. У нас інші сюжет і жанрова структура. Українське кіно має бути різним. Я абсолютно переконаний, що про війну можна розповідати в різних жанрах. Можливо, скажу дивну річ, але навіть у комедії. Вважаю, що комедія — один із найскладніших жанрів. У ньому потрібно дуже філігранно працювати з наративами, контекстами, цінностями й сенсами, не втрачаючи фундаментальних речей, якими хочеш поділитися з глядачем. У нас є і такі задуми. Українське кіно має бути різножанровим, щоб глядач мав вибір, а ми могли рефлексувати на тему війни за допомогою різних інструментів.
— Ви також опікуєтеся Театром ветеранів. Нещодавно один із його акторів зустрівся з принцом Гаррі. Як це сталося?
— Кілька днів тому ми приїхали до Львова з виставою «Енеїда» в межах співпраці з різними державними та недержавними інституціями. Цього разу це була колаборація з Invictus Games, якою опікується принц Гаррі. Одна з пов'язаних із цією ініціативою подій відбувалася в Театрі імені Лесі Українки. Поруч ми репетирували «Енеїду», адже ввечері мали виступати. Один із наших акторів, побратим Іван Воїнов, є активним учасником Invictus Games і має власну історію знайомства з принцом Гаррі. Під час репетиції ми чекали в холі. Я пішов зустрічати друзів, а інший наш актор, Артем Мороз, залишився там і привітався з принцом Гаррі. Він має подвійну ампутацію ніг, але це не заважає йому жити повноцінним життям. Артем коротко розповів про нашу роботу. Принц Гаррі зацікавився театром і сказав, що було б чудово зустрітися з нами у Великій Британії. Сподіваємося, так і станеться.
— Як працює Театр ветеранів і яких результатів уже вдалося досягти?
— Театр ветеранів — це ціла екосистема. Вона передбачає освітній напрям, яким опікується Максим Курочкін. За допомогою менторів ветерани вчаться перетворювати власні спогади спочатку на тексти, а потім — на театральні вистави. Наразі ми маємо десять вистав і дві прем'єри. 21-го числа відбудеться одна прем'єра, а 28-го — ще одна, на сцені Національного театру імені Івана Франка. Разом із театром ми ставимо виставу «Жир». У Києві граємо на сцені Молодого театру. Надзвичайно вдячний за це Станіславу Мойсеєву. Театр допомагає ветеранам здобувати нові навички й інструменти для повернення до повноцінного життя. Наприклад, один із випускників нашого освітнього курсу Павло Паштет Белянський став лауреатом Шевченківської премії. Інна Короленко, бойова посестра, медикиня 26-го батальйону, кілька місяців тому стала чемпіонкою світу та рекордсменкою світу зі стрільби з лука. Єгор Бабенко — прикордонник, надзвичайна людина з прекрасним почуттям гумору, який зараз працює військовим психологом. Усі вони також знімаються в кіно. Театр ветеранів — один з інструментів, який допомагає нашим побратимам і посестрам повертати жагу до життя.
— Як ветеранам і громадам долучитися до створення осередків Театру ветеранів у своїх містах?
— Ми вже створили кілька таких осередків, зокрема в Чернігові, Вінниці та Львові. Перший крок дуже простий — зв'язатися з нами. Якщо ми домовляємося, що поділяємо спільні цінності, сенси та внутрішній кодекс Театру ветеранів, то відкриті до співпраці. Одна з принципових вимог нашого кодексу — на сцені має бути щонайменше 50% ветеранів. Це потрібно, щоб ніхто на місцях не міг маніпулювати й називати театр ветеранським, якщо ветеранів на сцені немає. Ми готові допомагати всіма доступними засобами та можливостями. Маємо всебічну підтримку командування Сил територіальної оборони. Дякую командувачу, генерал-майору Ігорю Плахуті, за допомогу в роботі Театру ветеранів. Ми не просто ставимо собі за мету створювати нові осередки, а пропонуємо громадам скористатися нашим досвідом. Нам допомагають відповідальний український бізнес, зокрема компанія Uklon, яка підтримує логістику, компанія МХП і благодійний фонд «МХП — Громаді». Важливу підтримку третій рік поспіль надає також посольство Нідерландів. Це свідчить про те, що державні інституції та соціально відповідальний бізнес розуміють ефективність і необхідність такого інструменту. За офіційними даними, в Україні зараз близько двох мільйонів ветеранів, не враховуючи їхніх родин. Ми маємо усвідомити, скільки спільної роботи попереду, щоб і суспільство, і військовослужбовці, які повертаються з війни, мали інструменти для гармонійного повернення до активного соціального життя.
— Ви також працюєте над фільмом про Чернівці, кохання та військового. Чи захотілося відійти від воєнної тематики?
— Дякую за запитання. Насправді я дуже люблю комедію, люблю зніматися в комедіях і вже багато років мрію знімати такі фільми. Але так склалося, що останні 15 років я працюю над кіно, яке так чи інакше пов'язане з військовою тематикою. Навіть якщо це історичні стрічки, як-от «Захар Беркут» чи «Хайтарма». Так, ми перемогли в одному з пітчингів у межах програми «Тисяча весен». Фільм має робочу назву «Чернівці. Я вас люблю». Ми вирішили не загадувати наперед і відразу сказати глядачам, що за форматом це буде дещо схоже на відомий фільм «Париж, я тебе люблю». Це буде своєрідна туристична листівка одного з найпрекрасніших міст України, побудована на кількох новелах. В основі — людські історії, багатоконфесійність, національне розмаїття, зворушливі, смішні та емоційні моменти з життя Чернівців. Усі новели об'єднає історія військового, який приїжджає до Чернівців на три дні відпустки, щоб одружитися, але потрапляє в певні халепи. І все місто об'єднується навколо нього та його нареченої, щоб допомогти їм зустрітися й нарешті одружитися. Це буде динамічна та яскрава історія. Сподіваюся, на початку 2027 року ми розпочнемо підготовчий період.
— Коли плануєте розпочати знімання?
— У березні плануємо активну фазу підготовчого періоду, а знімання — у травні-червні.
Фільм Ахтема Сеітаблаєва «ГУР: Код Сікора», заснований на реальній спецоперації української розвідки «Синиця», вийде в український прокат у березні 2027 року. Стрічку вже готують до показу у 20 країнах світу, зазначають Патріоти України. . Як документ...
Європейський Союз запровадив заборону на участь у міжнародній освітній програмі Erasmus+ для осіб, які проживають на території росії, незалежно від їхнього громадянства. Про це свідчать оновлені правила програми Erasmus+ на 2027 рік, оприлюднені Європе...