Пораненим ріжуть кінцівки в темряві без обезболювання: Інтерв’ю з дружиною захисника Маріуполя, який залишається на "Азовсталі"

Чоловік Наталії Зарицької останній раз виходив на зв’язок із підвалів «Азовсталі» 7 травня на 15 хвилин. Під час розмови він дозволив показати своє фото, передають Патріоти України.

«Мала, норм. Живий, здоровий. Більш, на жаль, нічого втішного. Пишу вже майже з того світу. Кільце стискається на «Азовсталі», ми відступаємо далі». Також він попросив допомогти його мамі по можливості, та написав, що ООН і Червоний хрест цікавляться виключно цивільними і про екстракцію, то все казочки. «Ми просто не люди, а сміття, люди другого чи третього сорту для них». Бійці помирають у підвалах заводу від елементарних поранень, бо немає антибіотиків, пораненим ріжуть кінцівки в темряві без обезболювання.

Наталя й інші дружини та матері захисників Маріуполя роблять все, що можуть, аби врятувати своїх рідних, які все ще живі і все ще тримають оборону. Наталя розповіла Великому Києву, що вона написала сотні листів, затегала сотні можновладців та лідерів думок. Дала понад 15 інтерв’ю українським та закордонним медіа.

– Я писала Президенту Зеленському, Олені Зеленській, Шмигалю. Олексію Арестовичу писала ще від початку. Він навіть мої перші повідомлення за березень не читав. Ніхто з них не відреагував.

Єдиний, хто узагалі відповів на мої листи – помічник генштабу ЗСУ зі стратегічних комунікацій. Він сказав, що треба вірити… Також я дзвонила Лесі Забуранній, депутатці від Слуг Народу. Вона сказала, це не її напрямок. Спілкувалася також з впливовими людьми, яких не буду називати, передала міркування мого чоловіка про те, як можна врятувати наших. Але ці деталі також не хочу розкривати. І я продовжую, сьогодні написала Ірині Геращенко та Яні Зінкевич. Я готова зустрічатися з Аваковим, з ким завгодно.

Ось, вам все розповідаю, оприлюднюю наші особисті переписки, бо я пообіцяла чоловіку, що буду говорити з усім світом через журналістів.

ВК: Як ви гадаєте, якісь реальні дії у напрямку порятунку героїв Маріуполя відбуваються?

-Гадаю, якби були реальні дії, ми б мали результат. Минуло понад 70 днів. Де дотримання Женевської конвенції, чому не застосовується процедура екстракції?!

Тут потрібна воля і рішучі дії. Але вже маємо позитивний результат зі звільненням цивільних. Бійці – теж люди, вони виснажені нерівними боями, нестачею ресурсів та ранами. Є два шляхи порятунку – військовий і дипломатичний. Військовий – це втрати. Але ж і наших кинули на такі ж втрати на найкритичніших позиціях. Я маю надію на дипломатичний шлях. Світ сильніший росії і сильніший за військо, яке заблокувало Маріуполь.

ВК: Ви підтримуєте зв’язок із іншими рідними героїв, які зараз тримають оборону на «Азовсталі»?

-Активно спілкуюся із мамами ще чотирьох бійців. Вони комунікують з іншими, так вибудовується мережа.

ВК: На Фейсбуці ви розповідали, що вас «попросили» з Майдану, куди ви вийшли на акцію за порятунок своїх рідних воїнів. Хто вас проганяв?

-Поліція наполегливо просила піти. Казали, що ми порушуємо закон, виходячи на Майдан у воєнний час. У мене з поліцією була розмова на 2 години. За руки мене не хапали, документи перевірили, обступали, просили піти. Бо я, мовляв, своїм стоянням можу дати ворогові підгрунтя для маніпуляцій.

Я відповіла, що окупанти і без нас придумають нісенітниці про неонацистів. І що я прошу допомоги у наших і у світу в унісон із командуванням полку «Азов», зокрема Калини – Святослава Паламаря, який закликає говорити про Маріуполь, про підмогу, про те, що ми маємо виходити на площі наших міст. Також, поліція закидала мені, чому я не в лавах ЗСУ. Насправді, до Збройних Сил рвуся давно, стримують двоє дітей та дві хворі мами – моя та чоловіка. Хоча… вже і не стримують… Наприкінці розмови один із поліцейських розчулився і зробив наше фото і вже не забороняв тримати плакат і прапор.

ВК: А що каже ваш чоловік?

-Він каже, що полону не буде, не буде такого подарунку ворогові. Буде бій до останньої краплі крові. Чоловік схуд на 20 кілограмів, пожовтів, змінилися очі, та він, як завжди, сильний духом і тілом. Я вірю, що побачу його. Коли він зник зі зв‘язку на два тижні, мені всі говорили, що шансів нема, він загинув. А я вірила, що живий. І він живий! І інші хлопці живі. У багатьох – важкі поранення. Наші хлопці, вони сталеві, вони вважають, що померти не страшно, страшно жити у двадцять першому столітті, де можливий такий жах.