Роблять закрутки і мають по дві роботи: Українка розвіяла найпопулярніші міфи про життя у США (фото)

Українська письменниця Наталія Ясіновська, яка вже понад 10 років перебуває в Америці, поділилася особистим досвідом про життя емігранта в США, передають Патріоти України.

Ясіновська розповіла, як потрапила в Америку з України й чому вибрала саме цю країну для життя. Також вона розвіяла найпоширеніші міфи про життя в США та повідала про відмінності медицини й навчальних закладів від українських. Крім того, Ясіновська зізналася, як працює з українськими виданнями.

– Розкажіть, як ви потрапили в Америку. Ви ж проживали в Україні, чому вибрали саме цю країну для життя?

– Серед моїх знайомих є люди, які ще зі школи мріяли про переїзд до іншої країни й розроблювали план, як це здійснити. Хтось неодноразово брав участь у лотереї Green Card, хтось їхав за програмою Au pair з наміром лишитися на навчання, а потім – і постійне проживання. Зрештою, раніше чи пізніше наполегливість таки перемагала. Або з’являлися інші плани й цілі в житті.

Для мене еміграція ніколи не була метою. Хотілося мандрувати, побачити світ, але я ніколи серйозно не думала про переїзд до іншої країни. Аж поки не дізналася, що батьки мого чоловіка (тоді хлопця) виграли Green Card, і він їде разом із ними. Довгих п’ять років чоловік жив на дві країни: в Америці вчився, в Україну прилітав до нас із донькою. А потім, подолавши купу бюрократичних формальностей, наша родина таки змогла возз’єднатися.

США дуже прискіпливо ставляться до того, кого пускають до країни. Це й зрозуміло – багато охочих виїхати у країну мрії будь-якою ціною. Але це добряче ускладнює процес отримання візи й тим, хто дотримується букви закону. Мало зібрати купу довідок і документів, зробити щеплення, які необхідні у США, потрібно ще пройти співбесіду, результат якої зовсім не очевидний. Мені, наприклад, працівник посольства сказав, що в мене малувато доказів стосунків із чоловіком (шлюб і дитина – це не достатні докази?! Потрібні роздруківки розмов у скайпі чи ще щось таке) і що консул може попросити надіслати докази поштою.

– Як пройшла ваша адаптація в новій країні? Чи є проблеми в Америці з тим, що ти українець?

– Часом мені здається, що адаптація триває й досі… Насправді ми з донькою приїхали на все готове: було де жити, чоловік уже мав роботу й машину. А в США без машини дуже непросто. У великих містах, звісно, є громадський транспорт, але без власної автівки життя дуже ускладнюється.

За два місяці після приїзду донька пішла до школи, до нульового класу (kindergarten). І вчителька, і діти її дуже добре прийняли, усі нею опікувалися, хотіли подружитися, хоча вона знала лише кілька слів англійською. А вчителька захоплювалася і хвалила кожне найменше досягнення. Певне, саме тому все проходило дуже легко, і до кінця навчального року донька наздогнала своїх однокласників, а декого й перегнала.

Я ж пішла на курси англійської, щоб вдосконалювати розмовну мову, бо бракувало саме практики. То був дуже цікавий досвід, бо у групі були в’єтнамці, китайці, тайці, араби, португалка, чешка, дівчина з Киргизстану – така собі вибухова суміш, де завжди знаходилися теми для дискусій – і про те, як правильно їсти суп – з ложкою чи без, і про кількість дружин у арабських чоловіків і взагалі про права жінок в арабському світі.

Спочатку ми жили в Меріленді, там чимала українська громада, є українські церкви, суботня школа для дітей. Цей зв’язок із Україною дещо полегшував адаптацію.

Ні в Меріленді, ні в Айові, де зараз мешкаю, не відчувала якогось інакшого ставлення до себе як до представниці іншої нації. Якщо незрозуміла вимова, американці перепитують. Я теж так роблю, бо в різних регіонах розмовляють по-різному, до того потрібно звикнути.

Певне, не секрет, що за президентства Трампа частіше було чути расистські заяви, своїми виступами й поведінкою він унормував дискримінацію й нетолерантність. Тому я припускаю, що хтось може недолюблювати українців, так само як чорних чи латиноамериканців. Але особисто я з таким не стикалася.

– Скільки ви вже проживаєте в Америці? Чи були моменти, коли хотілося все кинути й поїхати на батьківщину?

– У США я живу вже одинадцять років. Такого бажання, щоб аж усе кинути, не було, хоча часом буває дуже сумно. Особливо на великі свята – День подяки й Різдво. У ці дні американці збираються розширеним складом родини: бабуся, дідусь, тітки, дядьки, двоюрідні брати/сестри. Діти журяться, що ми не зустрічаємося великою родиною, їм бракує цього досвіду. Сумно, коли друзі їм розповідають, що їздили святкувати Різдво спочатку до одних бабусі з дідусем, а потім – до інших. Дві подорожі, два свята, два комплекти подарунків… Ми ж самі створюємо свої родинні традиції. На День подяки запікаємо індичку, готуємо страви з солодкої картоплі, гарбуза, зеленої стручкової квасолі, обов’язковий журавлиновий соус, пюре з підливкою. Але Різдво святкуємо з кутею, узваром, борщем і варениками. Така собі суміш традицій і культур.

– Які для вас плюси й мінуси в американському житті? Де комфортніше жити: в Україні або в Америці й чому?

– Напевне, найголовнішим мінусом для мене є неможливість зустрічатися з родичами й друзями. Фейсбук, скайп – це дуже добре, але все-таки не може замінити живого спілкування, міцних обіймів. Ну а безумовні плюси – вищий рівень життя, відчуття стабільності, захищеності. А ще – ввічливість і повага на різних рівнях, бо коли тобі грубо відповідають у поліклініці, магазині, паспортному столі (список можна доповнювати), людина або поступово починає втрачати віру в людей або ж грубіянить у відповідь. Усмішка, приязність, ввічливість можуть творити дива.

– Які міфи ви б могли розвіяти про життя в Америці?

– Не знаю, чи досі хтось вірить, що в Америці все легко дається. В Америці, як, зрештою, і скрізь, потрібно працювати. Напевне, таки більше шансів і можливостей, але й потовкти лапками треба добряче. І це стосується не лише емігрантів. Самі американці ще зі старшої школи працюють, щоб назбирати на навчання. Потім – щоб повиплачувати кредити, і нерідко працюють на кількох роботах.

Пам’ятаю, ще коли вчилася в університеті, один із професорів повернувся зі стажування у США. Він тоді розповідав, як тут усе не так смакує: і буряк не такий, і борщ не той. А мені смакує. Не бачу різниці між американським й українським буряком.

До речі, багато американців на подвір’ях мають невеличкі городи. Буряків вони там, звісно, не вирощують, найчастіше – помідори, ще – огірки, перець, стручкову квасолю.

Окрім любові до садівництва й городництва, варто відзначити також уміння консервувати. Так! Американці також консервують. Найчастіше – сальсу (принаймні в Айові). Це пікантний томатний соус, до якого можуть додавати перець, персики.

– А як щодо роботи? Як і ким працювати українцеві? Як у країні з зарплатами й пенсіями?

– Це дуже загальне питання. Усе залежить від рівня знання мови, освіти і статусу, бо не кожна віза дає дозвіл на працю. До того ж у різних штатах – різна мінімальна оплата праці: коливається від $7.25 до $12 за годину. Але зазвичай що вищі зарплати по штату – то дорожче житло й життя загалом.

Щодо пенсій – то вони нараховуються за дуже складними схемами. Є компанії, які роблять пенсійні відрахування для своїх співробітників, і вони отримують доступ до тих грошей через 10-15-20 років роботи на компанію. Більш поширений інший спосіб, коли працівник відраховує певний відсоток зарплати на окремий рахунок, туди ж може додавати таку саму суму працедавець ("може" – тому що часом працедавець не робить відрахувань, це залежить від того, наскільки міцною й надійною є компанія). Ті гроші спеціальний фонд за вашим дорученням може вкласти в якісь акції, цінні папери тощо.

– Розкажіть про свій досвід із медициною в Америці. Ви народжували всіх діток в Україні або в США? Чи є відмінності під час пологів між країнами?

– Старшу доньку я народжувала в Україні, менших дітей – у Штатах. Усіх трьох – за допомогою кесаревого розтину, тож можу порівнювати саме цей досвід.

Певне, нікого не здивую, коли скажу, що найбільша відмінність – ставлення медперсоналу до пацієнта. Це стосується не лише вагітних, а всіх – однаково і дорослих, і дітей. Привітність, уважність, готовність вислухати всі твої проблеми, які стосуються не лише фізичного здоров’я, а й ментального. І в період вагітності, і після пологів лікарі дивляться на найменші ознаки депресії, щоб вчасно надати допомогу.

Коли з обома американськими вагітностями проходила огляди, щоразу згадувала свою першу вагітність. Коли я, молода, зелена, щаслива тим, що ношу в собі нове життя, приходила в жіночу консультацію. "Зважуйся", – кидала мені акушерка замість привітання, не підводячи очей від якихось суперважливих паперів. Я розгублено ставала на ваги, не знаючи, куди совати ті гирки і намагаючись розібратися у напівстертих цифрах. За якийсь час акушерка підводила голову, нарешті вставала й бурчала: "Для цього інститутів закінчувати не треба". Чи варто розповідати, як я почувалася?

Коли ж в американській клініці до мене виходила медсестра, обов’язково питала, як настрій, як я сьогодні почуваюся, а потім запрошувала на ваги. "Great job!" – чула я від медсестри, коли сходила з вагів, а в голові лунало оте "Для цього інститутів кінчати не треба!", а на очі наверталися сльози.

Те саме стосується й візитів до гінеколога. За одинадцять років в США я відвідувала трьох різних. Не тому, що перебирала. Перша приєдналася до гуманітарної місії в Африці, друга не вела вагітностей, а третя – чудова сімейна лікарка, до якої поступово перейшла вся моя родина. І всі троє були дуже уважні, обережні й чуйні.

Огляд на кріслі – і так некомфортна процедура, а якщо супроводжується їдкими коментарями, перетворюється на відверте приниження. "Чого виєш? З чоловіком теж так кривишся?" Зовсім інакше почуваєшся, коли лікарка каже тобі: "Так, я знаю, що це боляче. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Молодець! Та ти просто герой!" Є різниця? Приниження і підтримка.

Після народження старшої доньки найбільше запам’яталася третя ніч у пологовому. Нас перевели в двомісну палату. І хлопчик тієї іншої породіллі надривався від крику цілу ніч, але до них за весь цей час ніхто так і не підійшов! Я лежала на панцирному ліжку, яке прогиналося ледь не до самої підлоги, і не могла встати, бо ж після операції ще все болить, а на такому ліжку ой як незручно.

Так от, я не уявляю такої ситуації в американських клініках. По-перше, післяопераційні ліжка дуже зручні – міцні, надійні, до того ж ти самостійно можеш регулювати нахил верхньої частини ліжка – чи ти хочеш лежати, чи напівсидіти, щоб зручніше було, коли ти годуєш дитину. По-друге, на бильці ліжка є кнопка виклику медсестри, готової виконати будь-яку твою забаганку. Чи води принести, чи перекуску посеред ночі. Чи забрати малюка, якщо породілля хоче відпочити. Хочеш, щоб дитина була біля тебе – будь ласка, хочеш відпочити, маля заберуть і принесуть, коли прокинеться голодне.

Напевне, за ці сімнадцять років, що минули від часу моїх перших пологів, в Україні також багато що змінилося, тож не зовсім коректно порівнювати тодішню українську медицину й американську 3-9 років тому, але я не здивуюся, якщо десь ще лишилися ці жахливі панцирні ліжка.

Після пологів у палату до породіллі можуть приходити родичі й друзі (я розповідаю про доковідні часи, звісно), щоб привітати і розділити радість появи нової людини. Медперсонал детально розповідає про догляд за немовлям, грудне вигодовування тощо. У палаті є телевізор із безліччю каналів і навчальними дисками – вибирай, що душа бажає. Окремо приходить працівник, щоб пояснити і потім перевірити, чи правильно встановлене дитяче кріселко в авто.

Перебування в лікарні після пологів згадую, як лікування в санаторії (якби ж ще не боліло, то взагалі супервідпочинок) – про тебе дбають, турбуються, смачно годують (можна замовляти страви з меню, а за додаткову плату можна замовити і для своїх гостей).

– А як щодо садків і шкіл? Які відмінності є? Де краще? І які ціни?

– Не можу говорити щодо всіх штатів, бо, повторюся, усе дуже відрізняється, тож розповідатиму з власного досвіду життя в Меріленді й Айові.

У Штатах немає державних дитсадків. Тобто всі садки платні. Це можуть бути "домашні садки", де турбуються про кількох різновікових дітей, чи "класичні" – з групами за віком.

Донька ходила у групу трирічок, і оскільки ми водили її лише на пів дня, то платили за перебування в садочку погодинно (не завжди є така опція, може бути вимога ходити і платити за цілий день) – $3,25 за годину.

Наступного року це вже був не просто садочок (daycare), а підготовка до школи (preschool), щомісячна плата – $200. Preschool працює, як і школа, з 8.20 до 15.20 (хоча і необов’язково при школі). Якщо ж батьки не можуть у визначений час забрати дітей, то вони переходять у групу подовженого дня, за яку потрібно платити окремо.

У Kindergarten діти йдуть з п’яти років, це нульовий, обов’язковий клас, уже не садочок, а частина школи. Якщо школа не приватна, а державна, то платити потрібно лише за підручники й за обіди.

В американських школах немає батьківських зборів, комунікація відбувається або електронною поштою, або ж учителі чи батьки кладуть записки в папку, в якій дитина приносить додому шкільні папери (молодша школа). Двічі на рік відбуваються зустрічі учителя з батьками, де вчитель розповідає про успіхи дитини, про те, із чим потрібно ще працювати. Дітей ніколи не порівнюють з іншими, порівнюють із тим, де конкретна дитина була пів року тому в читанні, математиці тощо.

Навчання у старших класах американських шкіл ще більше відрізняється від українських. По-перше, старшокласники самі формують свій розклад. Окрім обов’язкових предметів, вони можуть обирати те, що їм цікаво. Саме тому немає постійних класів, бо той самий предмет можуть слухати і десятикласники, і дванадцятикласники. По-друге, школи часто співпрацюють із коледжами і пропонують їхні курси. Це хороша нагода розібратися з тим, якою ти бачиш свою майбутню професію. Можна прослухати один чи кілька курсів певного напряму (медицина, психологія, правознавство тощо), щоб зрозуміти, яка спеціальність тобі подобається насправді. Окрім того, ці курси потім можна зарахувати в коледжі/університеті і не платити за них, бо їхню вартість оплачує школа.

Інша важлива відмінність – шкільний спорт. Учні молодших класів переважно займаються поза навчальним закладом, а вже середня школа пропонує на вибір кілька спортивних секцій, безкоштовно. У старших же класах майже всі (за спостереженнями моїми і моїх знайомих у різних штатах – це 90% старшокласників, а може, й більше) відвідують спортивні секції, часто – більш ніж одну. Найпопулярніший серед хлопців – американський футбол (football), але дедалі більшої популярності набуває й звичний нам футбол (soccer), бо він менш травматичний. Волейбол, баскетбол, танці, чірлідинг, біг по пересіченій місцевості, боротьба, боулінг – є з чого вибрати. Окрім спортивних секцій, при школі працює багато різноманітних гуртків і клубів – театральний, письменницький, ораторське мистецтво тощо.

– Як ви вважаєте, чому багато українців все ж залишається жити в Америці? А чому дехто не витримує й повертається на батьківщину?

– Люди лишаються, бо життя в Америці більш стабільне, спокійне, комфортне й передбачуване, якщо не брати до уваги останній рік, звісно. Політичні хитання в Україні лякають не лише інвесторів, а й українців, які могли б повернутися на батьківщину. Та все ж багато залежить від середовища, в яке потрапляють українці в Америці. Чи є в них підтримка, чи вони абсолютно самотні в новій країні. Чи готові вони працювати над собою, щоб влитися в іншу культуру. Чи справді є внутрішня потреба змін? Переїжджаючи до іншої країни, ти щось отримуєш, а щось втрачаєш. Напевне, від того, чи людина більше отримує, чи втрачає, і залежить, чи вона вертається, чи лишається.

– Який повинен бути капітал сім'ї, щоб переїхати жити в Америку? І як вижити перший рік у новій країні?

– Напевне, неможливо назвати якісь навіть приблизні суми, бо ж вартість житла в різних штатах може відрізнятися в п’ять-десять разів.

Добре мати у Штатах якщо не друзів, то хоча б якихось знайомих, щоб могли зорієнтувати, де і що краще купувати, в якому районі краще орендувати житло. Якщо неподалік є українська церква – це непоганий початок, бо українська громада підтримує своїх. Може допомогти з пошуком роботи, школи, житла. А чи й просто вислухати, бо ж треба хоч комусь вилити свої печалі. Часто з таких ось випадкових знайомств зароджується тривала дружба.

– Чим ви займаєтеся в Америці? Ваша діяльність має попит в іншій країні?

– Я пишу й перекладаю з англійської українською дитячі книжки. Відчуваю себе місточком між двома мовами й культурами. Вважаю, що зсередини краще розумію реалії американського життя, тож намагаюся щонайточніше передати їх українською.

Більшість написаних мною книжок так чи інакше стосується теми міграції. Так, "Українка по-американськи", що вийшла 2019 року у видавництві "Ранок" у співпраці з літагенцією БараБука, говорить уже назвою. У ній ідеться про підлітка, яка в шість років переїхала до Америки. Вона вже увібрала в себе не лише мову, а й звичаї своєї нової батьківщини. Батьки ж усе одно чіпляються за старі звички, тож їм важко порозумітися з донькою. Та все ж, мандруючи у видіннях у минуле свого роду, дівчина може краще зрозуміти батьків і прийняти своє коріння.

Незабаром із друкарні має повернутися моя "Таємниця Схованого острова" (видавництво "Віват"). Там, серед чарів і таємниць, також знайшлося місце для теми міграції. Родина головної героїні з України переїздить до Америки, а вже потім – на Багами. Мар’яна переживає втрату друзів, хвилюється, що їй знову потрібно буде відвойовувати своє місце в новому колективі.

Також цього року у "Видавництві Старого Лева" вийде моя повість "Дідусь, любов і помідори". І хоч цього разу головна героїня нікуди не переїздить, вона живе з бабусею і дідусем, бо мама поїхала до Штатів і нелегально там лишилася, щоб матеріально підтримати родину.

Тема міграції, заробітчанства для України дуже актуальна, і все ще не дуже пропрацьована в літературі, особливо в дитячій і підлітковій. Але це те, з чим діти стикаються щодня – якщо не їхні батьки, то батьки їхніх друзів чи однокласників їдуть на заробітки. Тому не варто вдавати, що проблеми не існує, потрібно її проговорювати, зокрема й для цього є література. Я проговорюю ті теми, які мені болять, і які, як я вважаю, є актуальними для сучасної України. Дитяча література – це не лише розважальні тексти, це твори, в яких діти можуть впізнати себе чи своїх друзів чи сусідів. А впізнавши, трохи заспокоїтися: я не сам.