"У лікарні Едику відрізали половину печінки, видалили селезінку… Куля пройшла навіть біля серця": Історії українських вдів, молодших за незалежність (фото)

"Якось чоловік запитав: "Що ти будеш робити, якщо я помру на війні?". Я відповіла: "Тоді я теж помру", - крізь сльози розповідає вдова морпіха Едуарда Федорова Юлія. Вона втратила коханого у 19 років. Свого Едіка вона поховала, знаходячись на сьомому місяці вагітності. І тепер, каже: "Сенс має тільки татова копія - донечка Ліза", повідомляють Патріоти України.

Пропонуємо до уваги монологи трьох вдів українських військових, молодших за незалежність і сильніших за життя.

«Ми з самого початку мали чітке ставлення до війни»

24-річна молодший лейтенант Юлія Микитенко та її чоловік Ілля Сербин підписали контракти із ЗСУ у 2016 році. Пара служила у 25-му тербаті «Київська Русь», 54 ОМБр. В той час Ілля вже встиг рік відвоювати на передовій, а Юля щойно закінчила Києво-Могилянську академію.

22 лютого 2018 року Ілля та його товариш, молдаванин за походженням Станіслав Гібадулін, потрапили під гранатометний обстріл в районі населеного пункту Луганське, що на Світлодарській дузі. Від отриманих поранень Ілля загинув, а Стас вижив, щоб повернутися на війну, мститися за друга і врешті втратити на передовій ногу. Разом хлопці провели не одну успішну операцію: якось вони зайшли у тил російських гібридних сил і «відбили» у них крупнокаліберний кулемет «Утьос», який потім застосовували проти самих же бойовиків.

Після загибелі чоловіка молодший лейтенант не покинула військо, але перевелася з бойового підрозділу

Після трагедії Юля не покинула військо: з бойового підрозділу дівчина перевелася у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, і вже цього року буде командиром першого в історії ліцею взводу дівчат. Молодший лейтенант пише про чоловіка пости у Facebook під хештегом #Ти_є і власним прикладом доводить, що справжнє кохання живе навіть після смерті:

«Ми почали зустрічатися 13 березня 2015 року, а вже за три місяці одружилися. Ілля пішов добровольцем під одну з хвиль мобілізації ще у 2014-му, воював у складі 131-го окремого розвідбату. Фактично, ми почекали рік, поки я закінчу навчання, й одразу ж після цього підписали контракти – пішли у 25-й батальйон «Київська Русь», який є частиною 54-ї бригади. Війна була нашим свідомим вибором, про який я, попри все, не жалкую.

Юля та Ілля побралися за три місяці після знайомства, а через рік підписали контракти із ЗСУ

Оскільки я мала вищу освіту, у бригаді мене відправили на тримісячні курси офіцерів у львівську «сухопутку». Після них отримала звання молодшого лейтенанта і бойову посаду командира розвідвзводу. З одного боку, батальйон й досі є моєю родиною, з іншого – чимало людей не хотіли сприймати мене, як командира, мовляв, дівчатам в армії не місце. Дуже стараюся розвіяти ці міфи, але сексизму у війську все одно хоч відбавляй.

Коли запитують, чи я справді воювала – не знаю, що відповідати. Так, стріляла, коригувала вогонь артилерії. Але чи є це «справді воювала»? От Ілля воював – так. Не кожен міг би, наприклад, зайти у тил ворога і забрати його ж зброю. Взагалі з чоловіком ми з самого початку мали чітке ставлення до війни – не боялися обстрілів і складних задач. Ми не накручували себе. Ілля вважав за слабкість невміння людей робити війну, скажімо так, лайтовішою. От ви сказали, що очікували побачити «выжженный сад» у моїх очах, а його немає. Не було і бути не може. Якби знали мого чоловіка – у нього б теж не побачили відлуння війни.

Можливо, це прозвучить якось дуже цинічно, але ми проговорили свої похорони. Коли помирає близька людина, яким би сильним ти не був, все одно це – шалений стрес, і можна просто впасти у ступор. Коли ж маєш умовний сценарій – все робиш механічно, так хоч трохи простіше. У нас із чоловіком в цьому плані були спільні бажання – ми обидва не хотіли, щоб нас поховали у землю. Я хотіла, щоб мене, в разі чого, кремували. І він теж про це попросив.

Ілля сказав, що хоче бути розвіяним на скелях поблизу Павлополя, де було його перше місце служби. А ще попросив, щоб я вдягла на похорон помаранчеву сукню, щоб ніхто не вдягався у чорне і, щоб не було штучних квітів. Все зробила, як домовлялися: була у помаранчевій сукні, придбаній вже після загибелі чоловіка, розвіяла прах поруч зі скелями і принесла на прощання живі квіти – ромашки.

Цього року Юлія Микитенко стане командиром першого в історії військового ліцею ім. І. Богуна взводу дівчат

Мені далеко не завжди подобається ставлення до вдів військових. Чимало людей сприймають війну через надрив, хоча іноді краще просто проявити повагу й тактовність.

Пам’ятаю, як приїхала додому у Київ, і перед похороном до мене підходили люди з мого під’їзду: жаліли, торкалися плечей й повторювали щось на кшталт: «Дитино, це ж тепер вже не твоя війна. Біднесенька, втратила чоловіка. Не їдь вже нікуди, не повертайся туди». Так, врешті, мені після всього було досить важко керувати людьми, і я пішла з бойового підрозділу. Але, направду, чому люди так часто не поважають чужий вибір? Чому вважають, що жалість – найкращий вид підтримки? Не розумію.

Раніше я сперечалася з тими, хто говорив щось про «не твоя війна». Тепер вже не намагаюся нічого довести – усвідомила, що ми з такими людьми просто у різних ціннісних категоріях, нам важливі зовсім різні речі».

«Моє життя закінчилося разом із життям чоловіка»

Юлія Федорова стала вдовою у 19 років. Її чоловік, назавжди 21-річний матрос 503-го батальйону 36-ї бригади МП Едуард Федоров, після поранення під Водяним помер у Харківському військовому шпиталі 2 липня 2018 року. Через декілька місяців після загибелі чоловіка Юля народила доньку: її назвали Ліза, і вона – татова копія:

«З Едиком ми познайомилися цікаво – в жовтні 2017 го в клубі в Маріуполі. У моєї подруги був День народження, а він з компанією сидів за сусіднім столиком. Підійшов, взяв телефон: подзвонив, напевно, через тиждень – ми зустрілися, пішли в кафе. Едик подарував мені квіти і цукерки. Тоді, пам’ятаю, весь вечір проговорили – спілкувалися допізна просто в парку, хоч і було вже досить холодно.

У нас все закрутилося, звичайно, дуже швидко: через місяць після знайомства стали жити разом, а через три місяці з початку стосунків я дізналася, що вагітна. Едик нічого не приховував від мене і відразу зізнався, що зовсім скоро у нього ротація: «Якщо почекаєш, – сказав, – одружимося відразу після мого повернення». Виходить, на війну він повернувся в січні, а 28 квітня ми розписалися.

Щоб бути поруч із місцем, де похований коханий, Юля переїхала з Маріуполя у Черкаську область

Ще до смерті Едика, в однієї з моїх подруг від поранень, отриманих на війні, загинув чоловік. Я знала, як це страшно і чим може закінчитися. Але Едик обіцяв мені повернутися, був дуже радий вагітності і говорив, що буде максимально акуратний. Хоча одного разу він приїхав на вихідних додому і запитав: «Що ти будеш робити, якщо я помру?». Я відповіла: «Тоді я помру теж».

Едика поранило 27 червня 2018 року. Він завжди телефонував мені перед тим, як заступав на чергування. В той день набрав десь о 11:30 ранку. Сказав, що все добре, звільниться десь о 15:00 і одразу зв’яжеться. О третій годині ніхто не набрав, стала дзвонити сама - не відповідав. Потім дзвонила ще – телефон відключений. Ще через якийсь час з’явився в мережі: гудки йдуть, але трубку ніхто не бере. Потім знову дзвоню – знову відключений. Нестерпно. Вдень телефон так ніхто і не зняв. Приблизно о 23:30 мені подзвонив хтось із військових і сказав, мовляв, так і так, «я знаю, що ви вагітні, заспокойтеся, ваш чоловік поранений, його прооперували, він зараз без свідомості в Маріупольському госпіталі».

Вночі в госпіталь мене не пустили – до ранку я просто промучилася вдома. О 7:00 вже була у відділенні: просиділа там, напевно, години дві, тому що не було лікаря. Едик лежав в реанімації, а я безпорадно сиділа під дверима. Коли мене нарешті пустили – подивилася на нього, серце стислося і мені стало погано: лікар вивів під руки, а потім сказав щось на кшталт: «Не переживайте, вашого чоловіка перевезуть до лікарні Мечникова, його там врятують».

Я була на сьомому місяці вагітності і знала, що Едик не просто поранений – у нього були зачеплені майже всі внутрішні органи. Товариші чоловіка розповіли, як він вийшов в районі Водяного перевірити, чи все гаразд у хлопців на позиціях. Чоловік виявився зверху, а снайпер, який поранив його, був знизу. Куля пройшла під бронежилетом, розсипалася всередині на дрібні кульки, потрапила в обидві легені і печінку. У лікарні Едику відрізали половину печінки, у нього була контузія шлунку, видалили селезінку. Легені не працювали, куля пройшла навіть біля серця.

Коли мені подзвонив командир чоловіка і сказав, що Едика доставили до Харківського госпіталю, я вже стояла на вокзалі в Маріуполі з квитком до Дніпра. Навіть не пам’ятаю, в якому стані їхала в поїзді: вже в Дніпрі зустрілася з батьками чоловіка, і ми всі разом поїхали до Харкова. До 2 липня, коли серце Едика зупинилося, ми чергували між його лікарняною палатою і церквою. Я не хотіла вірити, що він не прийде до тями, а лікарі посміхалися мені, вагітній, і говорили: «Нічого, дитино, нічого! Ще не таких «важких» витягали!».

Едуард Федоров отримав поранення поблизу Водяного 27 червня 2018 року. До народження доньки він не дожив декілька місяців

У вечір, коли Едика не стало, ми щойно повернулися з госпіталю. Я не залишала лікарям свій номер, тому що в глибині душі боялася і, напевно, все-таки відчувала щось недобре. Як тільки зайшли в квартиру – задзвонив телефон мачухи Едіка: я була в іншій кімнаті, але почула, як вона підбігла до дядька Юри, чоловікового тата, і крикнула: «Викликай швидку!». Я все зрозуміла, впала на коліна і кажу: «Ні! Не може бути!».

Мама Едика жила окремо від нас – їй дали гуртожиток при госпіталі. Я відразу подзвонила і кажу, мовляв, так і так. А вона: «Що ти мелеш?! Я тільки від нього приїхала!». Відповідаю, що теж тільки від нього, але ось, подзвонили ... У реанімації тоді було шестеро військових. Всі вони були дуже «важкі», і у мене закралася надія, що, може, медсестра переплутала, може, це не він помер, а хтось інший ... Адже ще вранці лікарі говорили, що температура спадає, все буде нормально і скоро можна буде почистити Едику легені – вони набралися кров’ю, не працювали, і чоловік був на апараті штучного дихання.

Мама була ближче територіально, так що відразу повернулася в госпіталь. Домовилися, що вона буде на місці і набере – може, все-таки дійсно помилка. Я чекала півгодини, а відчуття було, ніби пройшла доба. Дядя Юра сам зателефонував колишній дружині, сказав: «Ну, що там ?!». А вона як закричить в трубку ... І тут вже не було ніяких надій. Всі надії розбилися. Виявилося, коли мама Едика приїхала – його, його тіло, вже вивозили з палати ...

Моє життя закінчилося разом з життям чоловіка. Якби не вагітність – не знаю, чи була б я жива досі. Тільки дочка мене тримає, тепер вона – мій сенс всього. Ліза народилася 17 вересня. Моя мама пішла добровольцем на війну, тому на партнерських пологах була мама Едика. Коли вона побачила внучку – відразу сказала: «Батькова копія!». І це правда – у Лізи немає нічого мого, вона – вся, як Едик, на дитячих фотографіях так взагалі не відрізниш.

Ліза – татова копія і сенс життя 20-річної вдови морпіха Федорова

Коли я була вагітна, робила фотографії з узі: чоловік приїжджав додому і потім забирав ці знімки на передову, дуже берег їх. Перед похороном капелан, друг Едика, розповів мені, що під час евакуації чоловік майже до самого Маріуполя не втрачав свідомість, а перед тим, як все-таки відключитися, сказав: «Як би хотілося побачити доньку». Фактично, це були його останні слова.

А ще, пам’ятаю, як тільки дізналися про дитину – відразу домовилися: якщо буде хлопчик – назве чоловік, якщо дівчинка, то назву я. Едик хотів, щоб сина звали Микита. Перед прощанням з’ясувалося, що його самого хрестили, як Микиту – ось і вийшло, що два імені, дві долі.

Ми переїхали в Черкаську область, де похований чоловік, коли Лізі було приблизно два тижні. Я вирішила, що тут мені морально буде легше. Плюс тут мама Едика з сім’єю і двома дітьми – Сашком, йому 14, і маленькою Даною. Взагалі ми живемо з донькою удвох, але родичі дуже допомагають, всіляко підтримують нас.

Речей чоловіка у мене майже немає. Мені передали ті, в яких він був в день поранення: я не перу їх, щоб зберігався його запах. Більше року минуло, а запах все ще є – беру їх, іноді дістаю, нюхаю і ридаю. Ще роздрукувала більше 700 фотографій Едика: одну частину поставила в альбом з дерева, який зробила на замовлення, другу поклала в звичайні альбоми або просто так залишила.

Розповім я дочці, що сталося? Звичайно. Скажу, що її тато загинув на війні, і що він – Герой України. Ми щомісяця ходимо на цвинтар з мамою Едика, і я завжди беру Лізу з собою».

«Доброго дня. На жаль, ваш чоловік загинув»

Євгенія та Максим Авдієнко до одруження зустрічалися майже три роки. Але через війну Женя була у статусі дружини всього декілька місяців: закохані побралися влітку 2018-го, а 5 вересня Максим загинув на передовій. Попри втрату, дівчина не вважає себе вдовою – сумує за чоловіком і каже всім, що досі заміжня:

«Наша історія, певно, не така вже й романтична. Познайомилися у барі вдома, в селі у Чернігівській області. Я стояла біля входу, побачила Максима й одразу подумала: «Ого, який симпатичний! Цей юнак точно буде мій!». Потім прийшла одна з моїх подруг, виявилося, що Максим – її троюрідний брат: я попросила її познайомити нас, так от і закрутилося. Мені тоді було 18 років, майбутньому чоловікові – 17. Хоча, зізнаюся, виглядав він значно молодше – такий маленький, худенький. «Ну, нічого, – думала, – відгодую. Все у нас буде добре».

Женя втратила чоловіка за декілька місяців після весілля

На момент знайомства Макс вчився, як я кажу, у своїй бурсі: чоловік був страшним фанатом полювання, тому й освіту отримував відповідну – в училищі лісового господарства. Добре пам’ятаю день, коли він заявив, що йде воювати. Це був уже 2016 рік, Максові щойно виповнилося 18. Коханий не запитував мене, чи я підтримаю його вибір: просто поставив перед фактом, мовляв, йде війна, я тут не можу сидіти, мої друзі вже на передовій, теж підпишу контракт.

Спочатку я злилася на нього – не могла зрозуміти, як так можна: ти ж у стосунках, не запитав нічого, сам собі все вирішив, наче, й немає мене. А потім якось змирилася, вирішила підтримувати його – кохаю ж. Хоча десь перед «учєбкою» Максим заявив мені, типу, давай, може, розійдемося, я ж на війну йду, навіщо тобі оце чекати. Ми таки розійшлися на декілька місяців, але потім помирилися.

Макс дуже хотів потрапити саме у морську піхоту, тому, коли підписав контракт з 36-ю бригадою МП не тямився від щастя: йому подобалася форма, подобалася служба та й сам Донбас, певно, подобався. 5 вересня 2018 року, в день, коли чоловік загинув, я була у гуртожитку в Чернігові, де й досі отримую музичну освіту – граю на скрипці. Та доба була для мене надзвичайно важкою. Попри те, що Максим був на передовій, ми завжди трималися на зв’язку: кожні хвилин 15-20 списувалися, старалися часто зідзвонюватися. Найбільше, коли за час його служби ми взагалі не говорили, – може, година. А тоді він не дзвонив. Не відповідав на повідомлення. Пропав зі зв’язку і все тут. Разом із коханим служив ще один хлопець з нашого села, тому я почала надзвонювати і йому, але марно – телефон був вимкнений.

Врешті, мені подзвонили з військомату. Точніше, висвітився номер мами Максима – взяла слухавку, а там: «Доброго дня, я такий-то, на жаль, ваш чоловік загинув». Далі все, як в тумані. Військові кажуть, він потрапив під ворожий обстріл, ще метрів 20 біг до своїх, а потім впав. Хлопці підбігли, витягли Макса, намагалися надати йому допомогу, але поранення було не сумісне з життям.

Максим підписав контракт у 18 років. Морська піхота була його мрією

Я не з тих, хто розводить нюні, але втратити 20-річного чоловіка, коли тобі самій 21, і ви щойно побралися – це дуже боляче. Скоро буде рік, як Максима немає, але мені не віриться. Просто не хочу в це вірити. Постійно згадую, як він надіслав мені каблучку поштою, а саму пропозицію зробив телефоном – був на фронті і раптом сказав: «Я хочу купити тобі обручку». Я відповіла: «Ха! Яка ще така обручка?».

Пригадую, як чоловік вчив мене полюванню та рибалці. Мені, чесно кажучи, дуже шкода тварин – так, тільки по очерету стріляла, але все одно втягнулася й завжди дуже раділа, коли він брав мене з собою. До речі, рибалка і полювання – це те, що я без нього не роблю. Максимів брат після трагедії обіцяв якось взяти мене з собою, але досі не брав – можливо, вважає, що мені так буде краще.

Перед весіллям ми купили квартиру у Сновську – райцентрі у Чернігівській області. Планували, як будемо робити там ремонт, як він повернеться з війни і працюватиме у лісництві, а я влаштуюся у місцевий Дім культури, як народимо дітей і будемо найщасливішими у світі. Максим мріяв, щоб у нашому будинку були картини із зображенням полювання, але тепер ані квартир, ані дітей не буде.

Дружина Максима Авдієнко не вважає себе вдовою: каже, що всім, що заміжня

Майже одразу після загибелі чоловіка мені написала Юля – вдова іншого морпіха Едуарда Федорова. Вона написала щось типу: «Я така сама, розумію тебе». Мені тоді здалося, що це щось дуже дивне, не захотіла з нею спілкуватися. А вже днів за 40 після прощання сама звернулася до Юлі. Справді, вона така сама, як і я. І ми розуміємо одна одну. Хоча, знаєте, я не вважаю себе вдовою – кажу всім, що заміжня".

Великий бокс: Побитий вщент брутальний Тайсон Ф'юрі здобув 29-ту перемогу на професійному рингу (відео)

неділя, 15 вересень 2019, 9:07

Британський боксер Тайсон Ф'юрі, який виступає у суперважкій ваговій категорії, здобув 29-ту перемогу на професійному рингу в 30 боях при одній нічиїй. У неділю, 15 вересня, в Лас-Вегасі на T-Mobile Arena він переміг маловідомого але ще не битого шведа...