Українська Венеція може втратити свій споконвічний шарм: Через зміну клвмату найбільш екзотичне місто на нашій ділянці Дунаю, Вілкове, кардинально міняє свій ландшафт

Єрики – візитна картка української Венеції – міста Вилкового – поступово пересихають. І це не може не непокоїти вілковчан, екологів та просто небайдужих людей. Розбір причин, через які місто наразі втрачає свою унікальність, та опитування зі вказаної проблеми нещодавно опублікував автор телеграм-каналу «РИТМ48|Вилкове», передають Патріоти України.

Причина перша – природа. Всесвітній фонд природи WWF фіксує зміни річкового стоку в Дунайському регіоні: обміління русел річок негативно впливає на якість води та екосистему. Підвищення температури повітря на 1-1,5°C призводить до частих хвиль спеки та зменшення рівня води в малих річках на 5-25%, особливо влітку. Надзвичайно спекотне літо та стрімке падіння рівня води в Дунаї стали тим поштовхом, який зробив проблему критичною.

І так, рівень води в Дунаї падає. Департамент екології Одеської області підтверджує: зміна клімату та людське втручання ставлять під загрозу екосистему Дунаю. Це об’єктивна реальність, з якою стикається вся дельта.

Причина друга і основна – втрата функціональності. Є те, що болить і що неприємно визнавати. Те, чого не хочеться казати вголос, бо здається – зрадою. Але треба: єрики втратили своє первісне призначення. І ми втратили потребу в них.

Унікальність єриків Вилкового полягала саме в тому, що вони існували в гармонії з людьми. Вони виникали та підтримувалися жителями ніби на базовому рівні – ніхто нікого не примушував, це було необхідно самим людям. І ця гармонія була помітна: єрики були широкі, гарні, доглянуті.

Раніше все було просто і зрозуміло: єрики були транспортними артеріями міста, єдиним способом дістатися до городів на островах. З їхнього дна брали мул – для будівництва хат, для удобрення землі, для намощування та формування нових ділянок.

На островах були городи, які годували сім’ї. Щоб дістатися до городу на човні, єрик треба було регулярно поглиблювати. З давніх часів кожна родина доглядала за єриками біля свого двору: прибирала територію, чистила та поглиблювала русло. Це була життєва необхідність, а не данина традиції.

Але світ змінився. Ми більше не їздимо на городи так часто, як раніше. Нам не потрібен мул для будівництва – є сучасні матеріали. Ми більше не хочемо жити біля єриків, бо це означає жити без під’їзду машиною. Як завезти дрова чи вугілля для опалення? Як доставити будівельні матеріали для ремонту? Як занести покупки, меблі, побутову техніку? Все це треба перевозити на човнах, переносити по вузьких кладках. Це незручно. Це важко. І це нормально – час змінює спосіб життя.

Причина третя – те, що ми зробили самі. Правда в тому, що занедбаність єриків – це не раптова катастрофа. Це не сталося за одну ніч. Це відбувалося роками. Потроху, непомітно, маленькими кроками. Один єрик обміліє – нічого страшного. Другий заріс очеретом – потім почистимо. Третій перестали поглиблювати – а навіщо, якщо там ніхто не плаває? І ось так, крок за кроком, проблема переросла у те, що ми бачимо сьогодні.

Війна внесла свої корективи – жорстокі і безжальні. Після початку повномасштабного вторгнення людей в місті стало набагато менше. Люди поїхали. Хтось евакуювався, хтось шукав роботу в інших містах. Менше людей – менше рук для догляду. Менше очей, які бачать проблему щодня. Війна прискорила те, що і так потроху вмирало.

Також є те, про що соромно говорити вголос. Те, що ми всі знаємо, але воліємо не помічати. Несанкціоноване виведення каналізацій у єрики знищило мікробіом цих водойм. Роками стічні води потрапляли туди, де їм не місце. І тепер єрики втратили здатність до самовідновлення. Вода не очищується сама. Життя в ній завмирає.

Ми зробили це самі. І тепер треба визнати це, щоб щось змінити.

Не погодитися з вищесказаним важко. І взагалі текст складений логічно. Але далі автор наголошує, що тепер, нібито, усі в усьому звинувачують адміністрацію міста. І це дуже зручна позиція місцевих.

«Але давайте чесно. Єрики занепали, бо людям вони не потрібні. Це гірка правда, але це правда. Кому потрібен єрик – той за ним доглядає: чистить, поглиблює, підтримує. А решта? Решта просто живе далі, бо їм комфортніше без цього.
Треба зрозуміти ще одну річ: на міському рівні єрики ніколи не чистилися і не поглиблювалися. Ніколи. Створення єрику, його підтримка – це завжди був особистий вибір і особиста справа кожної родини. Мерія тут ні до чого. Вона просто не займалася цим, бо це не було її функцією. Це була родинна традиція, родинна відповідальність», – наводить аргументи дописувач.

Тож вирішувати проблему він пропонує разом. Теж ніби логічна пропозиція. Як і подальший допис про те, що єрики приваблюють туристів, та й жителям міста самим приємно прогулятися кладочками та насолодитися атмосферою.

«Перше питання до нас самих: чи зберігаємо ми єрики? Не абстрактне «так, вони красиві», а реальне «так, і я готовий/-ва за ними доглядати». Бо якщо зберігаємо – то ми самі повинні за ними дбати. Кожен біля свого двору. Як це робили наші діди і прадіди. Не мерія. Не туристична індустрія. Ми.
Влада може і повинна допомагати: спростити процеси, надати техніку, організувати вивезення мулу, консультувати. І це ми будемо налагоджувати на майбутнє – крок за кроком, разом. Але основна мета і відповідальність – дбати про єрики біля нашого двору – лишається за нами. За кожним із нас», – озвучує свої (чи не свої?) умови автор.

І, як варіант, пропонує обрати 3-5 ключових єриків для туристичних маршрутів і зосередити зусилля саме на них – надати їм статус місцевої спадщини, залучити фінансування, створити систему підтримки, аби зберегти символ міста.

Тож вибір стратегії поведінки щодо єриків автор перекладає на жителів міста. І для цього пропонує їм пройти опитування.

Учасникам опитування пропонується висловити свою думку щодо стану єриків на поточний момент та необхідності їхнього збереження. Також у жителів запитують, як часто та для чого вони використовують єрики, чи готові вони за ними самостійно доглядати, що заважає це робити та яка допомога була б корисною від влади.

І тут теж, нібито, все правильно, все з турботою.

Проте все ж виникає стійке відчуття, що якраз влада намагається дистанціюватися від того, що відбувається в місті, зробити все, щоб було зрозуміло, що «самі винні».

Так, провини жителів ніхто не знімає. Це як зі сміттям біля хати – самі не підмели, не зібрали, не вивезли. Але, нагадаємо, вивозити має бути куди та чим. Так працює вирішення цього питання у цивілізованому суспільстві. А як не працює, то сміття накопичується, як не біля хати, то десь у кінці вулиці.

А тут проблема технічно складніша, і ігнорують її не роками, а десятиріччями. А винними у всьому виходять люди, які просто бажають комфортнішого життя, та, як це не дивно, науково-технічний прогрес. Ну не було у жителів Вилкового сто років тому в будинках унітазів, пральних машин та каналізації, як такої. І забруднення не текли до єриків. Це зрозуміло. А колись і воду з Дунаю для поливу не викачували…

Але так можна дійти і до того, що колись люди підсічно-вогневе землеробство практикували. Підпалив ліс, зорав, засіяв. За собою теж підпалив. І ніякого тобі сміття, ніяких забруднень. Ріки теж не пересихали, бо воду у порівнянні з теперішнім часом використовували обмежено. Але й держава тоді потрібна не була, і управлінських апаратів у племені не було. І зарплатні для цих апаратів з людських податків. То й кожен сам усе для себе забезпечував, на роботу не ходив, податки не платив… А так, про податки вже було. А туризм тоді якраз підсічно-вогневим був.

До речі, цікаво, у Венеції з такими проблемами стикаються? Теж кожен біля свого будинку канали сам поглиблює? І ще цікаво, а як єрики пересохнуть, вони самі одразу на асфальт перетворяться?