Український військовополонений моряк почав писати вірші у російському СІЗО

Український військовополонений моряк Андрій Ейдер у РФ у московському СІЗО "Лефортово" зайнявся вивченням німецької мови та став писати поезію, повідомляють Патріоти України.

Хлопець подякував українцям за підтримку всіх захоплених російськими військовими і ФБС моряків ВМС України в Азовському морі в листопаді 2018-го. Його адвокат Олександра Маркова процитувала думки Ейдера з приводу ситуації, що склалася, і опублікувала вірш 19-річного героя.

Також вона нагадала, що 17 квітня в Лефортовському райсуді Москви відбудуться судові засідання щодо продовження запобіжного заходу у вигляді взяття під варту стосовно 24 українських моряків.

Нижче наводимо текст листа Андрія Ейдера:

"Минуло майже півроку...Півроку, як нас утримують проти нашої волі. Хочу подякувати всім людям, котрі підтримують нас протягом цього часу. Це дійсно допомагає. Увесь цей час у мене одна думка: як у сучасному світі одна країна може звинувачувати й утримувати діючих військовослужбовців з іншої країни і не визнавати їх військовополоненими? Враховуючи, що перед цим був односторонній збройний конфлікт, результатом котрого стали поранення та пошкодження техніки. Як можливо прирівняти діючих військовослужбовців ВМС до злочинців?

З тих пір, служити українському народові стало злочином? В сучасному світі існує багато домовленостей між країнами: конвенцій, міжнародне право, тощо. Навіщо все це, якщо це не працює, якщо до цього не дослухаються? Тобто, вирішення конфліктів в рамках дипломатії вже не можливе?

Вже дійсно набридло бачити свою країну лише тоді, коли якісь кадри показують в новинах ТБ. Також дуже сумую за родиною...Ми не можемо не те, що побачитися, навіть, поспілкуватися телефоном. Звичайні листи, надіслані поштою (усі ми знаємо, як вона "швидко" працює) затримують на декілька місяців або взагалі не віддають. Як це можливо у сторіччі, коли усі спілкуються у мессенджерах й звикли отримувати відповіді за декілька секунд? Й це все сучасний світ?

Щоденно дуже сумую за родиною. Я сподіваюся, що усе це якомога скоріше скінчиться. А поки, це не життя, це існування...

Також я вважаю - якщо ти військовослужбовець, ти повинен бути готовим отримати поранення, захищаючи свою країну. До цього можливо підготуватися, але не те, що ти опинишся за гратами, а не у шпиталі. Медична частина цього утримання - це вже інша розмова, до якої занадто багато питань. Також я багато чого зрозумів. Найголовніше - я не вмів цінувати свою родину. Усі сварки у моєму житті - це найбезглуздіше, що я робив. Цінуйте один-одного, бо у якийсь момент, можливо, хоча б тимчасово, але втратити усе, що маєш і існувати лише сподіваннями та спогадами. Це не найприємніше, що може трапитися. А поки лише подовжене утримання під вартою. Сподіваюся якомога скоріше повернутися до дому. Одного разу я прокинуся вільною людиною. Набридло мені це існування. Час, який ми проводимо за гратами - це частина життя, яку ампутували. Цей час ніхто не зможе повернути і навіщо ампутовувати зовсім здорову частину?" - йдеться в його зверненні.

Ейдер написав вірш і попросив адвоката його опублікувати:

Любов… Яке це гарне слово.
Говорять, воно творить дива
А також віра та надія.
Здається це непросто вже слова.
Мабуть образ життя,
багато в світі вже таких людей.
Я не один такий, хоча
майже півроку в кайданах.
Чому? Я й сам не розумію…
Тай біс із ним! Бо я вірю.
У що? У закон, порядок, справедливість.
Найголовніше – у людей.
Вони дають мені надію,
любов у серці ще жива.
А поки… Кайдани, клітка, грати.
Сиджу й чекаю на дива.
Закон – це міф, його придбали!
Порядок кожен раз новий.
Яка тут буде справедливість?
Але людей не провести.
Хай бачить світ як вони зродили.
Поки я ще вірю.
Разом чекаймо на дива.