"В окупації пекли хліб з дерті й роздавали. По сто грамів, по двісті - по скільки виходило", - мер Бородянки Георгій Єрко

Селище міського типу Бородянка, яке розташоване за пів сотні кілометрів від столиці, стало втіленням жорстокості рашистів нарівні з Маріуполем, Бучею, Ірпенем та Гостомелем, передають Патріоти України

Росіяни обстрілювали цей населений пункт «Ураганами», «Смерчами» та фугасними бомбами, хоча на його території немає жодних військових частин, складів та об’єктів стратегічного значення. Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський назвав події у цьому містечку «однією з найбільших трагедій в Україні».

Увесь світ облетіли фото з центру Бородянки — деякі багатоповерхівки перетворилися на купу уламків та каміння, інші нібито розрізані від авіабомб, треті склалися гармошкою, ставши фактично братськими могилами для їхніх мешканців. Про звірства окупантів і про те, як зараз у селищі намагаються наводити лад, «ФАКТАМ» розповів голова громади Бородянки Георгій Єрко.

— Георгію Миколайовичу, 1 квітня офіційно об’явили, що Бородянка звільнена. Як це було?

— 31 березня десь об 11.00 орки покинули Бородянку. Через дві години першим туди заїхав мій син, а потім і наша команда. Ми одразу почали шукати людей під завалами. Сподівалися почути хоча чийсь голос, але, на превеликий жаль, нікого вже не було чутно.

— Де ви були під час окупації?

— Спочатку наша команда намагалася продовжувати працювати. Коли 25 лютого ворожі колони з танками, бронетранспортерами та іншою технікою хотіли пройти в Бородянку, вони зіштовхнулися з невеличким опором територіальної оборони, точніше охорони. Орки трошки пройшли, розстріляли будівлі музичної школи, поліції, адміністрації селищної ради, магазини «Фора», «АТБ» та аптеки. Другу їхню колону з паливно-мастильними матеріалами хлопці зупинили, вистріливши декілька разів з автоматів. Росіяни повернулися і не пішли в селище.

Десь так пройшло два-три дні. Потім вони вже рушили колоною безпосередньо в містечко і почали стріляти по приватних будинках, багатоповерхівках і далі добивати всю інфраструктуру. Я в цей час був у Бородянці й все це бачив. Потім вони почали нас оточувати — колони пішли по окружній дорозі та понад аеродромом.

А ми тоді докладали зусиль, щоб вивезти мешканців. Розбилися на групи й приймали дзвінки, а молоді хлопці-спортсмени на автівках їхали тими вулицями, де можна було, і забирали людей.

— Мешканка Бучі розповіла в інтерв’ю «ФАКТАМ», що у Бородянці люди підпалювали коктейлями Молотова танки. Нібито саме через цей опір росіяни дуже сильно роздратувалися і потім, щоб помститися, почали стріляти по житлових будинках і всьому іншому. Це правда?

— Щоб кинути пляшку із запалювальною сумішшю, треба підійти до танку на відстань 15−20 метрів. Ось йде танк, ззаду БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина. — Авт.), де сидить піхота. Як ти цей коктейль докинеш? Тобто такого не було. А ось потім, може, коли ЗСУ підбивали БРДМ, і орки їх кидали й тікали, ту техніку дійсно спалювали коктейлями Молотова, щоб наступна колона окупантів не забрала ці машини.

У нас не було зброї проти важкої техніки. Вони розстрілювали Бородянку з танків, БРДМ, БТР, кулеметів, а у нас — тільки рота охорони, яка налічувала всього 71 особу. Райвійськкомат почав її озброювати автоматами напередодні 24 лютого. Ще були добровольці, які також брали участь у боях, але у них знову ж таки була або мисливська зброя, або та зброя, яка зберігалася вдома. Тобто зовсім не та, яка може завдати шкоду танку.

— Бородянку швидко захопили. Чому так сталося? Як селище готувалося до війни, бо, мабуть, з жовтня всі казали, що вона ось-ось почнеться? Чи була продумана, наприклад, евакуація населення, діяльність рятувальних служб, лікарів?

— Звичайно, всі говорили, що буде війна. Але ніхто не вірив і ніхто не готувався до цього. Країна не готувалася, на превеликій жаль. Де були побудовані блокпости та загороджувальні лінії? Тільки коли вже об’явили війну, ми почали щось робити. Засипали місток до селища. Хотіли також заблокувати дороги, але, оскільки робили це близько опівночі, водій злякався туди їхати, бо ворожа техніка просувалася недалеко від нас.

— Ви спілкувалися з росіянами?

— Не було з ким спілкуватися. Вони на великій швидкості пролітали повз нас, стріляючи. Вони боялися. Навіть пам’ятник Шевченку розстріляли. Я особисто бачив, як танк стріляв у глуху стіну будинку. Навіщо? Що там може бути?

— Чи правда, що тих, хто намагався розбирати завали та витягувати постраждалих, розстрілювали?

— Після першого авіаудару я особисто організував роботи по розібранню завалів. Ми під’їхали та почали працювати. Правда, була потрібна великогабаритна техніка, а у нас лише один навантажувач. І от одразу почали кружляти їхні літаки. Але вони нас не бомбили. А через десять хвилин пішла ворожа колона. Коли вона йшла, то розстрілювала все, що рухалося і не рухалося. Сховати навантажувач, самі розумієте, не можна. Ми його відігнали десь кілометрів за три, потім повернули, щоб продовжити розбирати цей завал. Знову йшла колона, знову були постріли. Їм без різниці, куди стріляти.

Ми тоді змогли попрацювати лише годину. Хоча щоб дістатися до підвалу і подивитися чи є там люди, тим одним навантажувачем треба було попрацювати хоча б години дві-три. От ми зараз розбирали завали багатоповерхівок. На один завал витрачали п’ять днів, працювало 30 або 40 одиниць техніки.

— Увесь світ тепер знає, що накоїли окупанти. Які їхні вчинки дуже вразили вас?

— Якось мені зателефонувала жінка, яка питала, чи можна доїхати до лікарні Бородянки, оскільки її дочці терміново був потрібен лікар-хірург. Але ми в цей час уже були відрізані, бо навколо йшли колони. Ця родина їхала з чоловіком і двома дітьми з Бучі. На блокпосту біля нас обох дівчаток поранили. Вони заїхали в село Клавдієве, там була лише медсестра. Вона і ще хтось намагалися надати дитині допомогу, але треба було зробити хірургічне втручання, щоб її рятувати. Протягом години я телефонував усім знайомим, щоб знайти хірурга, але вони майже всі або виїхали, або їх не було на місці. Тій родині потрібно було їхати або в Радомишль, або в Київ. А як вони могли вирушити, коли час йшов на хвилини? На превеликий жаль, дівчинка померла, а її сестричка залишилася живою, зараз лікується десь за кордоном. Ось ця безпорадність, що ти нічим не можеш допомогти дитині, — це жах. І хіба це не звірство — розстріляли на блокпосту мирний автомобіль? Це ж не бронетранспортер, не військова техніка.

— Як під час окупації в Бородянці було з продуктами, водою, ліками, електрикою, газом?

— Коли Бородянка була окупована орками, наш штаб переїхав звідти. У селі Загальці ми отримували гуманітарну допомогу й розвозили по тих селах, де не було ворогів. Але в Бородянку пробратися не могли. Люди просто боялися заїжджати через блокпости і через постійні розстріли наших машин, які намагалися проїхати.

Після того, як у селищі зникло світло, пропав і зв’язок. Телефони розрядилися. І хлопці, які завозили ліки й харчі, не знали, куди та як поїхати, бо не можна було їх скоординувати, де розташований блокпост, куди поїхали ворожа машина або танк, яким чином пробратися на ту чи іншу вулицю.

Потім пропали вода та тепло. Тільки на деяких вулицях було газопостачання. Але під час постійних обстрілів багато населених пунктів залишилися без газу, тому що газопроводи були перебиті. Місто жило в холоді та в голоді.

Звичайно, в окупації люди об’єднувалися й ділилися останнім. У Пилиповичах пекли хліб з дерті й розвозили по вулицях. Що напекли, те й роздавали. По сто грамів, по двісті — по скільки виходило.

Величезною проблемою була евакуація людей. Окупанти не дозволяли організувати зелені коридори. Коли об’являли, що є зелений коридор на Бородянку й присилали автобуси, в цей час на маршруті відбувався бій, і водії не могли проїхати. Ми скористалися тільки трьома зеленими коридорами. І то завдяки тому, що умовили водіїв залишитися майже на добу у селі Пісківка, а потім вирушати вже до Бородянки. За три рази було вивезено близько 800 осіб.

Красномовний приклад. У нас є будинок-інтернат з психоневрологічним відділенням. Тобто люди психічно неврівноважені. У них навесні бувають загострення. І ось нам сказали, що з 9-й до 15-й години буде евакуація. Але коли приїхали автобуси, то замість тих шести годин, як заявили, нам дали на все про все годину двадцять. Людям ніхто не повідомив, що можна буде поїхати. Через відсутність зв'язку не було можливості сповістити населення. Люди просто бігли вулицями й кричали: «Евакуація». Як за цей час зібрати хворих і пристарілих? Але з будинку-інтернату вдалося евакуювати близько 400 людей.

— Скільки людей загинуло, скільки тих, кого вважають зниклими безвісті, доля яких дотепер залишається невідомою? Скільки тіл вже дістали з-під уламків?

— Під завалами ми знайшли 41 тіло. Щодо зниклих безвісті, поки що невідомо, де вони — чи під завалами, чи їх розстріляли.

Зараз в морг завезли з усієї нашої громади 112 тіл. Крім того будуть робити ексгумацію тих, кого поховали на цвинтарі, кого закопали у дворах і городах. Таких чимало.

— Жах.

— Жах був тоді, коли по два тижні не можна було зібрати тіла розстріляних орками. Вони просто не давали це зробити.

Зараз знаходять людей з ознаками тортур — зі зв’язаними руками, опіками, прострілами. В основному це чоловіки. Але й розстріляні жінки теж є. У селі Шибене не бачили двох жінок десь два тижні. Уже при визволенні знайшли їхні тіла. Вони були розстріляні й закидані в ярку хмизом.

— Скільки людей мешкало в Бородянці до війни?

— До цих подій мешкало 14 тисяч. Після них залишилося 1300−1400 осіб. Люди почали поступово повертатися. Вже є понад три тисячі.

— Їм є куди повернутися?

— Повністю зруйновано дев’ять багатоповерхівок, вони не підлягають ремонту. 32 багатоповерхових будинки мають різні пошкодження, у тому числі серйозні — там даху нема, там усі вікна з дверми повилітали.

— Як зараз намагаєтеся наводити лад?

— Протягом місяця розібрали всі завали й вивезли великогабаритне сміття. Частково відновили зв’язок, електро-, газо- й водопостачання. Частково — тому що роботи затримуються перш за все через розмінування. У нас в країні не так багато піротехніків. Зараз у Бородянці працюють три підрозділи.

Тобто коли відновлюється лінія електропостачання, попереду йде бригада піротехніків. Коли люди повертаються додому, вони бояться туди заходити, тому що там є нерозірвані снаряди. Також йдуть з бригадою піротехніки. Перед тим, як почати обробляти поля, їх теж потрібно обстежити, тому що були випадки підривів на снарядах наших сільськогосподарських виробників. Потрібно розмінувати ще й ліси. Одного разу на замінованій дорозі полісся підірвався автомобіль. Ліси дуже пошкоджені. Треба їх відновлювати, садити нові дерева. А не дай Боже лісова пожежа станеться, як машина проїде, щоб вогонь погасити? Тобто потрібно докласти забагато зусиль, щоб ліквідувати наслідки цієї окупації.

— Який день був за ці два місяці найскладніший для вас особисто?

— Тоді, коли ми побачили, як після авіаудару від дев’ятиповерхового будинку залишилася купа сміття. Також було тяжко втрачати друзів і знайомих. У селі Загальці під час бомбардування загинуло троє людей, з якими ми працювали, троє отримали різні поранення. Вони займалися розвезенням гуманітарки. Це сталося не на полі бою. Людей просто знищили. Під час першого обстрілу Бородянки в одному будинку загинуло шестеро людей, у тому числі одна дитина.

Зараз відомо про загибель чотирьох діточок. Але ж поки не всіх загиблих дістали з-під завалів. Це у нас роботи йдуть більш-менш, а є населені пункти, куди не добралися, тому що не вистачає техніки. Там теж є зруйновані будинки. Будемо їх розчищати й дивитися, чи були там люди.

— Вірите в те, що ми подолаємо ці дуже тяжкі випробування?

— Слова Шевченка пророчі. Україна буде вільною і заможною. У нас все буде добре. Тому, хто не вірить в перемогу, не варто жити на цій землі.

— Ті, хто пережив війну на Донбасі, тепер вважають легкою прогулянкою те, що було. Як не цинічно це звучить.

— Коли не переживеш таке сам, тяжко сприйняти те, що тобі розповідають про звірства, обстріли, жахи окупації. Однак коли ти побачив це все поруч, зовсім інше ставлення.