"Впевнений, Василь з небес радів би нашому вчинку": Батько загиблого героя віддав 250 тис. на облаштування комп’ютерного класу на честь сина

Він ледь стримує сльози й пригортає до грудей портрет, з якого із серйозним виразом обличчя людини, яка пізнала страшну та криваву війну, дивиться на нього найрідніший - син. Василю Морозу було лише 30 років, як його життя обірвалось у бою на Донеччині, передають Патріоти України.

Й відтоді у хатині, в яку тієї пекельно-крижаної весни прийшла біда, здається, не було й хвилини, щоб про нього не згадували. Щоправда, у минулому часі. Родина бійця — звичайна, скромна, працьовита. Отримавши виплати від держави, батьки та сестра героя вирішили частину з них віддати на благодійність.

У школі в Хотині, де навчався Василь, за 250 тисяч гривень облаштували комп’ютерний клас. На стіні повісили портрет бійця та зображення його ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Такий вчинок сім’ї, за словами земляків, прекрасна пам’ять про гідного сина…

«Василю було три роки, коли ми розійшлись із дружиною й вона з сином та старшою дочкою Любомирою поїхали жити на Прикарпаття. Проте я постійно навідував дітей, адже сильно за ними сумував. Син дуже рвався до мене, тому у третьому класі заявив, що хоче жити зі мною, — розповів „ФАКТАМ“ батько бійця Леонід Мороз. — Пішов навчатись у хотинську школу № 1. Тихий, скромний, мовчазний — це про мого Василя. Якось він захотів записатись до спортивної секції, я завів його, проте син зрозумів, що то не його. В одинадцятому класі й Любомира перебралась до Хотина. Тоді я купив дітям комп’ютер, про який вони так мріяли. Ви б бачили радість Василя, він мерщій після занять йшов зі школи, робив уроки й проводив час за монітором. Щось постійно шукав, ремонтував, грав в ігри, програмував, все в нього виходило. Не раз односельці просили розібратись із їхніми комп’ютерами, то син охоче відгукувався й за це ніколи ні з кого копійки не взяв. У 2011 році Василя призвали на строкову службу до армії. Після повернення він допомагав мені у роботі, займались зварювальними роботами по найму. Коли почався Євромайдан, ми із сином їздили у столицю. Жили у наметі на Хрещатику. Потім мені зробили операцію, але син продовжував їздити сам. Коштів бракувало, тому він часто добирався попутками».

За словами співрозмовника, у 2015 році, під час четвертої хвилі мобілізації, Василя Мороза призвали у складі 17-ї танкової бригади в зону АТО.

«Знаю, що він ніс службу у районі Попасної Луганської області. Через рік демобілізувався, отримав посвідчення учасника бойових дій, — продовжує Леонід Мороз. — Дали йому й земельну ділянку, але, щоб будуватись там, потрібні були кошти. А з роботою у місті та в селі було важко. Василь кілька разів пробував кудись влаштуватись, проте довго не міг бути там, після пережитого на фронті багато бійців вже не можуть змиритись із тим, що хтось там на них «їздить». Мій син повернувся додому з війни живим та без поранень, але вже у складному психологічному стані. Закрився у кімнаті й провів там півтора року. Практично нікуди не виходив, хіба що на кухню поїсти та приготувати чай… Багато часу проводив біля комп’ютера. Про війну він не волів розповідати. Лише якось одного разу зізнався, що втратив трьох друзів на війні. Василь взагалі не дивився новин, бо, за його словами, він знав всю правду, бо не раз дивився смерті у вічі й ризикував життям…

У 2021 році син вирішив повернутись на передову, підписавши контракт з 24-ю механізованою бригадою імені короля Данила, де отримав спеціальність гранатометника. Ми про це дізнались опісля… У березні наступного року контракт мав закінчитись, проте почалась повномасштабна війна".

Й вдруге доля розпорядилась так, що боєць Василь Мороз ніс службу у Попасній. Там тривали кровопролитні бої. Боєць за кожної нагоди телефонував коханій дівчині, мамі, татові, сестрі, цікавився завжди трьома племінниками, з якими любив проводити час і навчати їх азів комп’ютерної справи.

«Моє серце не віщувало біди, — додає згорьований батько. — 28 березня ввечері у бою мій син та його друг — бойовий медик — загинули внаслідок влучання з танку ворога. Ви ж розумієте, вижити там було нереально».

«Дякую, що уважили, що не спите, бо хлопці там, в окопах та бліндажах, теж не сплять, захищаючи усіх нас», — так звертався до земляків батько загиблого Леонід Мороз, коли у рідний Хотин привезли домовину з тілом сина. Поховали Василя у селі Атаки поруч із містом. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«З того часу у нашому домі біль, сльози, сум. Коли ми отримали виплати від держави, мені захотілось якось вшанувати Василя, зробити щось добре. Порадився з родиною, й вирішили допомогти школі. Коли зайшли до комп’ютерного класу, побачили лише дві старі робочі машини. Та й ремонт потрібно було оновити. Згадав про сина, про його захоплення програмуванням. Тому за виділені нами кошти купили 10 комп'ютерів, принтери, ламінатор, ноутбук для вчителя, інтерактивну дошку… Нехай дітки навчаються, їм же відбудовувати нашу країну після перемоги. Мені приємно на душі, що ми це зробили, директорка розповідала, що учні радіють. Впевнений: звідти, з небес, Василь тішився б нашим вчинком, адже він теж був добряком, останню сорочку готовий був віддати».