Врятував життя сотням бійців: На Донбасі загинув офіцер спецпідрозділу Нацгвардії "Омега" Віталій Гардт, люблячий чоловік та батько маленької донечки

— Було близько дев’ятої ранку, коли я раптом відчула неймовірно сильний душевний біль, зразу ж стала молитись за мого чоловіка, але, як виявилось, вже було пізно це робити — Віталій того ранку загинув в бою на Донеччині біля села Кам’янка, — розповіла Анна Гардт, дружина лейтенанта-медика спецпідрозділу Національної гвардії України «Омега» Віталія Гардта. Вечір пам’яті Віталія відбувся днями в Національному музеї історії України в Другій світовій війні, зазначають Патріоти України.

Минулого року під час битви за Київ Віталій Гардт з побратимами брав участь в нейтралізації диверсійно-розвідувальні групи ворога в столиці. А згодом воював на передовій на найгарячіших ділянках фронту: на Луганщині в ході запеклих боїв за Сєверодонецьк, В Донецькій області. Як медик він врятував на полі бою життя сотень побратимів, при цьому виконував багато іншої бойової роботи. Віталій написав спогади «24 години на війні» про один з найважчих днів, які йому випало пережити на фронті — бій в промзоні Сєверодонецька 2 червня 2022 року. Лейтенант плекав мрію написати книгу про цю війну. Але не судилося. Життя Віталія обірвалося у 27 років. В нього лишилися дружина Анна і донечка Віка.

«Вийшло так, що освідчилась я»

— З Віталем ми познайомились в Інтернеті через спільну знайому, — згадує Анна. — Перше побачення було в будній день: він приїхав до мене на роботу, я вийшла до нього, ми погуляли десь годину і я повернулася працювати.

Згодом я переконалась, що на Віталія можна покластися, він серйозний, турботливий, взагалі дуже хороший хлопець. Вільного часу в нього було обмаль: служба в Національній гвардії України, плюс заняття кікбоксингом. На побачення бувало приходив з синцями, які «заробляв» на тренуваннях та змаганнях. Як правило, ми зустрічалися через день, години по дві. Вечорами спілкувалися телефоном.

— Як Віталій вам освідчився?

— Вийшло так, що я освідчилась — через життєві обставини. Ми з ним жили цивільним шлюбом, орендували в гуртожитку кімнату. Віталій дізнався, що якщо одружимося, то для нас кімната буде безплатна. «Ну, так давай розпишемося», — запропонувала я. Адже за оренду ми платили досить суттєву на той час суму. Але потім я передумала одружуватись.

— Передумали?!

— Так. Передумала. І Віталіку довелося просити, наполягати, щоб я вийшла за нього заміж (посміхається крізь сльози). Врешті офіційно взяли шлюб. Планували влаштувати весілля, мали на це гроші. Але врешті просто пішли в РАЦС, розписалися і поїхали відсвяткувати в кафе. Знаєте, існує давня традиція, що наречений з нареченою перед весіллям не повинні бачитись добу. Так ми цієї традиції дотримались — Віталій добу був на службі. Приїхав втомлений. Тож після РАЦСу і кафе поїхали додому, щоб чоловік відіспався.

До великої війни Віталій їздив у відрядження на Донбас, бувало, що ми не бачились по три місяці.

— Як для вашої родини почалася велика війна?

— Як раз 24 лютого Віталій мав супроводжувати до державного кордону послів іноземних держав (пам'ятаєте, що перед відкритим вторгненням співробітники багатьох посольств виїхали з України). Йому треба було збиратися в дорогу вночі. Ми поцілувалися і він пішов. А незабаром написав мені: візьми речі й біжіть в метро. Після тієї ночі ми не бачились з ним 105 днів. Я з донькою поїхала з Києва в Кіровоградську область до рідної тітки Віталія Олени, у якої він ріс.

В перші тижні великої війни не дуже часто, а згодом частіше Віталій виходив на зв’язок — просто писав «все Ok». Для мене це було головне. Я дуже сильно за нього переживала і молилась.

— Через 105 днів Віталію дали відпустку?

— Ні, на жаль, було не так — в червні минулого року Віталія під час бою сильно контузило, його поклали в госпіталь. Він тоді мені подзвонив, проте не признавався, що контузило. Але по його голосу я зразу збагнула, що щось трапилось. Врешті він розповів, що саме, і ми з донькою приїхали до нього.

«Думаю, підсвідомо Віталій передчував, що з ним станеться, і готував мене до цього»

— Коли Віталій загинув?

— Двадцять другого березня цього року.

— Як вам про це повідомили?

— Було так: дружина колишнього Віталієвого побратима, з якою ми не бачились десь рік, запросила мене в кафе на каву. Стосунки у нас з нею дуже хороші і я залюбки погодилась. Ми зустрілися, гарно так бесідували, але серцем я відчувала, що щось трапилось. Тому спитала: «Таню, все добре?» — «Так, добре». Ми з нею вже їхали по домівках, і коли вийшли з машини, мені зателефонувала людина, якось представилась (через стрес я не запам’ятала, як вона себе назвала). Я подивилась на Таню. Вона кивнула — мовляв, так. Я зрозуміла, що Віталік загинув. Єдине, що я спитала у людини, яка дзвонила, чи зможу забрати тіло. Бо не у всіх випадках забрати можна одразу. Мені відповіли, що можна.

Прокручуючи в голові події 22 березня, я зрозуміла, чому тоді приблизно о дев’ятій ранку я раптом відчула неймовірно сильний душевний біль — як раз в той час Віталіка не стало.

— Він передчував, що з ним станеться непоправне?

— Десь тижні за три до цього він змінився: став частіше дзвонити, більше розповідати, питати. Коли приїздив в лютому додому, дав мені номери телефонів декількох своїх побратимів. До того ж наполягав, щоб я вчилась управляти автівкою і здала на водійські права — казав, що це мені знадобиться. Думаю, на рівні підсвідомості він передчував, що з ним станеться те, що сталося, і готував мене до цього.

— Донці ви сказали, що тато загинув?

— Так, в той же день й розповіла. Доня сильно плакала. Я, до речі, завжди казала їй, що робота в тата небезпечна. Я бачила, що донька сприймає ці слова серйозно. Між ними був дуже сильний зв’язок: вона дуже його любить і він її дуже сильно любив — татова доця. Віталій сам вибрав їй ім’я: Вікторія, тобто перемога.

— У чоловіка був оберіг?

— Був — лялька-мотанка, яку Віталію подарувала його сестричка. Він довго носив ту ляльку з собою, але пару років тому вона десь загубилась.

— Віталій приходить до вас у снах?

— Приходить. Завжди посміхається і цілує, каже: моя ти Петрушка. Петрушка — це моє дівоче прізвище. Лише одного разу, після вечора пам’яті полеглих воїнів спецпідрозділу НГУ «Омега», Віталік прийшов до мене уві сні засмучений. На тому вечорі Вікуся і я сильно плакали. Віталік уві сні також плакав, бо йому дуже боляче бачити, як плачемо ми, особливо донечка.

Віталій дуже хотів написати книгу про пережите на війні. Але встиг зробити лише частину роботи — майже на 80 аркушах описав одну добу під час боїв за Сєверодонецьк. Це був дуже напружений і небезпечний день — хлопці тоді відбивали на одному з промислових підприємств атаки ворога. Саме в той день Віталій отримав сильну контузію.

— Події, описані в цих записках, відбувалися в промисловій зоні Сєверодонецька, — розповів «ФАКТАМ» командир підрозділу, в якому служив Віталій Гардт, Євген. — Ми тоді переправлялися малими групами через річку і відбивали в тій промисловій зоні цех за цехом. Група, в яку входив Віталік, закріпилася в одному з цехів. Ворог безперервно гатив по них з усієї зброї (передусім, важкої), яку мав. Тому той день так й запам’ятався і Віталій його описав.

— Хлопців в тому цеху рятували підвали?

— На жаль, підвалів там не було. Рятувала заводська стеля, яку орки за день «розбирали» за допомогою артилерії.

— Віталік написав, що довелося ховалися від уламків біля опорних колон цеху, — додає Аня. - В той день було 17 «трьохсотих» (поранених). Віталік радів, що жодного «двохсотого». Хлопці страждали від сильної спраги — літо, а води вони не мали. Під вечір Віталія контузило.

— Той день в промзоні став для нас важким й через те, що дуже складно було зрозуміти, хто де знаходиться, — продовжує Євген. — Адже ми тільки-но захопили ту промзону. Тому групи не знали, хто ліворуч від них, хто — праворуч. До речі, відсутність комунікації — це фактично найважче, що може бути в бою.

— Ми надрукуємо записи Віталія окремою книжкою, — каже Анна. — Частину тиражу виставимо на аукціон, на виручені гроші купимо щось з того, що потрібно хлопцям на фронті.