З архіву ПУ. "До переїзду у США був на 100% впевнений у тому, що знаю, хто я, і вважав, що моя національність тут ні при чому", - українець-емігрант

"Я переїхав в Нью-Йорк три роки тому, і відтоді з нами – зі мною і з ним – відбулися кардинальні зміни. Мені вдалося застати спокійне життя при Обамі, побачити перетворення Пола Манафорта з радника Віктора Януковича на керівника передвиборної кампанії Дональда Трампа і, нарешті, стати свідком несподіваної поразки Гіларі Клінтон, яка кинула 20-мільйонне місто в апокаліптичний відчай", - пише у своєму блозі режисер Міша Коротеєв, передають Патріоти України, та продовжує:

"Разом з макропотрясіннями прийшли мікрозміни, коли довелося заново збирати пазл свого професійного Я. Втративши кілька клієнтів через свою «слов'янську прямоту», вимушено почав ревізію принципів взаємодії з оточенням і швидко вивчив кунг-фу комплементарної критики.

Змінилося за цей час і сприйняття власної особистості, і це був, прямо скажемо, вкрай неприємний досвід. Це як подивитися всю фільмографію Ларса фон Трієра відразу: жахливі відчуття в процесі і безцінний досвід самопізнання в фіналі. Який, втім, не порадиш і ворогу – щоб уникнути звинувачень в злочині проти людяності.

При цьому все найважливіше, що я зрозумів за ці три роки, уміщається всього в одну думку. Але спочатку ось що. Коли ви в останній раз питали себе: хто я? Раптово на це ключове для будь-якого емігранта запитання виявилося вкрай складно відповісти. Особливо, коли нова обстановка і правила поведінки, як нескінченна DDoS-атака, ламають перевірений алгоритм, а перенасичений ринок праці ставить під сумніви попередні досягнення. Це про екзистенційну кризу, а відповідь на «хто я?» простіше шукати, орієнтуючись на три параметри: робота, сім'я і національність.

Наприклад, я – креативний директор, чоловік і українець. Всі три пункти пов'язані між собою і безпосередньо впливають на прийняття рішень. Взяти хоча б хитросплетіння професійного та сімейного життя: чи готовий ти працювати по 18 годин, обділяти увагою дружину, чи можеш дозволити собі вечірні прогулянки з коханою, відмовивши потенційному клієнту? Відповідь на це запитання одночасно відповідає і на наступне: йти тобі в штат чи працювати на фрілансі, заробляючи спочатку відчутно менше.

З третім пунктом складніше. У місті, куди щорічно приїжджають мільйони людей, кожен з яких несе власний культурний код, прагнеш зайняти певну нішу і пишатися місцем народження. До того ж у сфері моєї професійної діяльності цінується несподіваний підхід і оригінальний почерк, тож пошуках особливого погляду доводиться глибоко копати.

Нещодавно мені довелося прочитати книгу «Втеча від свободи» Еріха Фромма, в якій він протиставляє «свободу від» і «свободу для». У дитинстві батьки пояснюють нам, ким бути і як поводитись, але забувають навчити тому, що робити після виходу з-під їх опіки. У підсумку нам важко зрозуміти, як використовувати отриману свободу: звикнувши слухати інших, ми не чуємо себе і шукаємо відповіді на стороні. І якщо поруч виявляється харизматичний лідер, то дуже легко перейняти його бачення і перестати шукати відповіді самому.

Ми боїмося і не вміємо користуватися свободою, тому що вона пов'язана з вкрай болючим питанням самовизначення. До переїзду я був на 100% впевнений у тому, що знаю хто я, і вважав, що моя національність і оточення тут ні при чому. Тим неочікуваніше було усвідомлення того, що це зовсім не так.

Я зрозумів, що непомітно для себе самого визначив групу друзів і знайомих, яка становила мою систему координат. Я знав список книг і фільмів, які потрібно читати і дивитися, відчував, як потрібно виглядати і на які лекції і концерти ходити. І, що найважливіше, в нашому колі цінувався виключно зарубіжний контент: нас цікавила насамперед американська культура і європейська мода, британські серіали і шведська література.

У цій системі координат було дуже мало українців. Чому це стало проблемою тільки після переїзду? Тому що в Нью-Йорку вже є шведські та британські кінематографісти і рекламщики, які виросли на своїх серіалах і книгах, але немає українських. А новий погляд вимагав усвідомлення свого коріння, образів і ідей – того, без чого я благополучно обходився тридцять з гаком років.

В Америці дуже розвинений трайбалізм. Люди шукають собі подібних за найрізноманітнішими характеристиками, будь то національність, колір шкіри або сексуальна орієнтація. Обговорюючи можливість роботи з однією продакшн-компанією, агент порадив звернутися до свого знайомого, тому що у нього «слов'янська дружина». Яке це має відношення до моїх професійних навичок? Ніякого. Але в його розумінні той швидше перейметься симпатією до людини «спорідненої» культури — навіть якщо це культура його дружини.

Сам я дуже боявся «синдрому Брайтон-Біч», коли людина привозить з собою на нове місце непідйомний багаж життєвих підвалин, вибудовує з них свій власний Форт-Нокс і ховається там від «чужого». Вона ходить в магазин «Калинка», їсть на обід борщ і не бачить сенсу вчити англійську. І для мене було абсолютно природним триматися подалі від цього «племені».

Знайти баланс між шароварщиною і гордістю за свою країну непросто. Одним з моїх друзів в Нью-Йорку став Володимир де Хесус Сантос – еквадорець, для якого дуже гостро стояло питання культурної апроприації. Його турбує те, що північноамериканці використовують його культуру в своїх цілях. Наприклад, його дратує, що в Лос-Анджелесі більшість вуличних вагончиків з тако не належить латиносам. І мені складно було його зрозуміти: по-моєму, будь-яке поширення української культури (нехай навіть тільки «їстівної» її частини) звучить як відмінна ідея. Більш того, це цікаве завдання – адаптувати багату національну спадщину так, щоб нею зацікавився світ.

Повернувшись ненадовго до Києва, я випадково познайомився з українською співачкою, яка змогла зробити те, над чим я ламаю голову – переосмислити своє коріння в рамках світових YouTube-трендів. Її візуальний стиль і мова зберегли національність, які адаптувалися під смаки хлопців з Бронкса. Не називаю імен, тому що тут важливий сам факт наявності людей, які можуть показати щось виключно українське всім тим, хто шукав натхнення за межами культури своєї країни.

Повертаючись до тієї самої банальної думки – бути українцем в Нью-Йорку, значить переосмислити своє коріння в сучасному контексті. І це, можливо, найскладніший крок у тому, щоб знову знайти себе".