З архіву ПУ. Тріщить по швах недонадімперія: "Сибір не є Московією ані історично, ані генетично. У Сибіру раком не стоять!" - російський доброволець ООС

Громадянин РФ, український доброволець, а нині контрактник 54 ОМБр розповів про особливий менталітет мешканців Сибіру, свій переїзд в Україну у 2010 році, здобутий на передовій життєвий досвід, підписання контракту з ЗСУ та проблеми з документами. З чоловіком, який народився у Прибайкаллі, ЗМІ говорили українською – мову він знає із самого дитинства завдяки своїй бабусі, зазначають Патріоти України.

"СИБІР НЕ Є МОСКОВІЄЮ"

-Звідки ти? І що робив там, удома, до переїзда в Україну?

-Я народився на Прибайкаллі, в Іркутській області, біля Саянських гір. Навчався в університеті, у цей час захопився активізмом. Були приводи в міліцію, був облік у ФСБ. А ще я потрошку вивчав історію Сибіру - такої з себе слов’янської Америки.

Водночас я переконався, що для Московії сибіряки є людьми третього ґатунку. Однак зараз на Сході на боці терористів воює багато сибіряків… Так само, як за часів Британської імперії солдати-ірландці брали участь в каральних операціях Лондона - вони були поневоленим народом.

-Чим Сибір, на твою думку, відрізняється від решти Росії? Є якісь особливості менталітету сибіряків?

-Сибір не є Московією ані історично, ані генетично. Ніколи на землях Сибіру не було кріпацтва. Сибіряки у переважній більшості були нащадками козаків-переселенців, які йшли "за камень" (тобто за Урал) від московської політики поневолення. Сибіряк завжди ставився з повагою до місцевого населення, вмів навчатися виживання у суворих умовах, ніколи не нав’язував свою життєву позицію. "В Сибири раком не стоят!" - отака є відповідь сибіряків до московського жупела "сільная власть". Найближчі ментально сибірякам народи – це американці США, канадійці, ізраїльтяни, австралійці та латиноамериканці. Теж прямі, працьовиті, гостинні, чесні, метиси… і погано інтегруються у європейські реалії.

-А коли та чому ти вирішив переїхати в Україну?

-Я переїхав сюди у листопаді 2010 року – коли зрозумів, що подальше перебування на території РФ для мене стає небезпечним. Не тільки для мене, звісно… А і для багатьох людей з подібними до моїх поглядами. До того ж, я просто не хотів жити в імперії. Не хотів пишатися дезінтегрованою країною з її псевдовеличними історією та культурою. Не хотів поділяти думку оточення стосовно сильної владної вертикалі…

Я сибіряк. І я хотів би бачити незалежну Сибірську республіку, а не колонію Московії.

-А багато людей там насправді говорить про таку перспективу?

- Зараз про Сибірську республіку говорять лише інтелектуали та митці-скандалісти, але я не тримаю руку на пульсі подій, тому можу і помилятися. Головне, що біло-зелений прапор незалежного Сибіру завжди зі мною з 2017 року…

"ЗАВДЯКИ БАБУСІ УКРАЇНСЬКА МОВА СТАЛА МЕНІ РІДНОЮ З САМОГО НАРОДЖЕННЯ"

-Знаю, що ти маєш українське коріння. Знаєш, звідки твої предки-українці та як саме вони потрапили у Сибір?

-У мене українське коріння з боку батька. Рід цікавий – походить частково з Кам’янця-Подільського, частково з Київщини, також є домішки польського та єврейського субстратів. Наш рід потрапив на Алтай наприкінці 20-х років, а за що – бабуся Настасья не казала. Але завдяки їй українська мова стала мені рідною з самого народження. Навіть у квартирі ця жінка відродила українську хату: фарбовані вапном стіни, вишиті наволочки, плетені гачком килимки… У мене ще немає дітей, але свою доньку я обов’язково назову на честь бабусі. Метрики предків я пам’ятаю, але коли останній раз був у Сибіру і хотів принаймні познімати з них копії, мій батько їх знищив. Не знаю чому. Може, то у ньому горілка говорила…

-У якому регіоні України вирішив жити ти? І чим займався?

-До війни мешкав у Харкові та Києві, працював переважно на будівництві та на вантажоперевезеннях.

-Пам’ятаєш день, коли ти усвідомив, що у нас насправді почалася війна з РФ?

-Звісно. Для мене цим моментом стала окупація Криму. Ще до того, у 2013-му році, коли я крайній раз був у Криму, я бачив як поводять себе там російські військові – так, ніби вони знаходяться на окупованій території. Тоді вже було помітно, що все серйозно, що всі умови створено для інтервенції. Варто згадати хоча б випадок розгону сквоту неформалів у Севастополі влітку 2013 року. Тоді місцева адміністрація звернулася до російських морячків, і вони погодилися "допомогти". Але тоді це пройшло майже непомітно…

Російські військові у Криму давно почувалися так, ніби вони знаходяться на території не незалежної країни, а такої собі ерзац-колонії.

"ОТРУЇВСЯ ГАЗОМ ТАК, ЩО КРОВ’Ю ХАРКАВ"

-Коли почалися події на Сході - ти одразу вирішив піти воювати?

-Я одразу хотів… Але були проблеми зі здоров’ям через поранення на Майдані: у ніч з 18 на 19 лютого я дістав контузію, уламок гранати зачепив ногу, також мені пошкодило руку. І газом я отруївся так, що кров’ю харкав… Лікувався спочатку у Києві, а потім у Трускавці.

Тому піти на фронт у мене вийшло лише у 2015 році. Починав службу я з добровольчого батальйону ОУН. Селище Піски, що під Донецьком – це був мій перший бойовий досвід. Був я там не дуже довго, але Піски мене дійсно дуже вразили та багато чого змінили у моїй свідомості… Так, там часом було страшно. Але саме там я не тільки отримав уявлення про те, що таке війна, але і зрозумів, що таке "почуття ліктя", побачив на власні очі солідарність і кругову поруку у найкращому значенні цих слів. З’ясував, що я хоч і не Рембо, але і не боягуз. А ще дізнався, що на тому боці є люди, гірші за кадирівців – так звана руська православна армія…

Після Пісків я почав цікавитися військовою історією, зброєю, тактикою. Повірив, що подолати себе – можливо. А ще зрозумів, що Україна – це моя справжня Батьківщина.

-А не доводилося стикатися з недовірою, або не дуже приязним ставленням інших добровольців до тебе через те, що ти громадянин РФ?

-Якраз у добровольчому батальйоні нічого подібного не траплятося. На жаль, так було не всюди. Доводилося чути, що я – засланий ефесбешник, наприклад… Але ж невігласи всюди бувають. Нічого страшного у цьому немає. Переживу.

-Що було після Пісків?

-Потім я був на Світлодарській дузі. На першій лінії, але не на нулі. А згодом сім місяців пробув на передовій у Троїцькому.

"ЗАРПЛАТНЮ Я ОТРИМУЮ НА КАРТКУ БОЙОВОГО ТОВАРИША"

-Знаю, що ти довго, ще з 2016 року, хотів, але не міг підписати контракт. Коли нарешті вдалося це зробити?

-Письмову згоду від 54 ОМБр я отримав влітку 2017 року. І в серпні того ж самого року мені вдалося укласти контракт. Найбільше заважала зробити це пострадянська бюрократія – на неї та через неї я марно витратив дуже багато часу.

Зараз я нарешті солдат 54-ї ОМБр, номер обслуги на кулеметі. Тобто, я більш-менш легалізований уже, але все одно лишаються проблеми. Я не можу зареєструватися в Україні, не можу отримати зарплатну картку і отримую зарплату на картку бойового товариша, бо в мене немає належних документів – таких, як діючий закордонний паспорт чи посвідка на тимчасове перебування в Україні. Для отримання цієї посвідки я маю відновити свій закордонний паспорт – тобто звернутися у дипломатичне представництво країни походження. Але ж це, скоріше, буде шлях у один кінець…

Я взагалі хотів би розірвати будь-які стосунки з країною, з якою мене більше нічого не пов’язує – крім місця народження та кольору паспорта.

-А з родичами ти не спілкуєшся?

-Час від часу телефонує мама. Запитує, звісно, як у мене справи. Що я можу відповісти? Тільки правду: "Мамо, у мене все добре". Що я воюю - вона досі не знає. Чому не розповідаю про це? Бо не хочу, щоб їй створювали проблеми оточення і спецслужби. Та й не зрозуміє вона мене…

А своїх родичів в Україні я шукаю. Досі не знайшов, зате знайшов друзів. Дуже часто мені допомагали тут і бойові побратими, і навіть чужі, здавалося б, люди. І просто підтримкою. І порадами. І житлом багато разів. І роботою – був період під час спроб підписати контракт, коли мене просто врятувала праця сміттярем…

-А що б сам ти порадив іншим іноземцям, які досі не можуть підписати контракт?

- По-перше, треба вимагати спеціальний бланк контракту для іноземців або осіб без громадянства - такий існує. По-друге, необхідно мати зв’язок з досвідченим юристом – серед них є такі, що завжди готові допомогти бійцям.

По-третє, важливо знати, що закону згідно з яким іноземець може укладати контракт лише на півроку, насправді немає. А плітку про це я постійно чую, і під час підписання контракту мене в цьому зайвий раз намагалися переконати. Це маячня з курилки! Особисто я уклав контракт на три роки.

-Дивно. Навіщо їм підсовувати комусь коротші контракти в умовах, коли у ЗСУ бракує людей?

-Сам не знаю. Цікаво - купа аватарів скиглить, додому хоче, а тут добровольці самі рвуться у бій… До речі, я був нещодавно на навчаннях з американцями. І маю визнати, що мене дуже вразила їхня армія, вразило ставлення їхніх військових, а також канадійців та навіть поляків з румунами один до одного. Немає там хамства. Немає аватарів. Усі чітко знають свої права й обов’язки, субординація залізна. І прислів’я "чим більше в армії дубів, тим оборона міцніша" там не працює – вони за подібний вислів до суду подадуть та виграють ту справу. Я дуже хотів би, щоб і українська армія змінилася. Але радянська традиція у ній, на жаль, подекуди ще жива.

-Як бачиш розвиток подій на Донбасі?

-Якщо чесно, я би не хотів, щоб ця війна перетворилася для України у кремлівську контрагайку на кшталт Карабаха чи Придністров’я. Дехто каже, що ця війна на десятки років. Але в Європі є живий приклад – Хорватія. Підтримка цієї країни була мінімальною, але перемога сталася, хоч і не за один рік. І я вірю – Україна теж переможе! Особисто я роблю для цього все, що можу…