Живий класик оброзотворчого мистецтва, Іван Марчук, був обнадієний: Зеленський, як і його попередник, колись обіцяв старому генію відкрити Музей

12 травня художнику Івану Марчуку виповнилося 90 років. На честь цього в урядовому кварталі відкрили Шоколадний будинок – він був зачинений з 24 лютого 2022 року. Тепер там розміщена постійна експозиція його творів. Імовірно, це проміжне рішення перед появою повноцінного Музею Івана Марчука, який художнику обіцяли вже два президенти: Віктор Ющенко у 2005 році і Володимир Зеленський у 2021 році. Обіцянку досі не виконали, зазначають Патріоти України.

Як часто в Україні взагалі відкриваються державні музеї – чи музеї за ініціативи місцевих адміністрацій? Чи є у нас інституція, яка системно опікується спадщиною сучасних митців? І наскільки доречно вкладати державні кошти в музей одного імені, навіть якщо це ім'я активно просувають українські медіа?

Як часто в Україні взагалі відкриваються державні музеї – чи музеї за ініціативи місцевих адміністрацій? Чи є у нас інституція, яка системно опікується спадщиною сучасних митців? І наскільки доречно вкладати державні кошти в музей одного імені, навіть якщо це ім'я активно просувають українські медіа?

УП.Культура поговорила з професіоналами культури, ініціаторами та критиками майбутнього музею.

За словами заступниці керівника Офісу Президента України Олени Ковальської, президент Володимир Зеленський ініціював створення Музею Івана Марчука, однак через війну реалізація проєкту затягується.

Очевидно, відомство не встигло просунутися в цьому питанні до круглої дати – 90-річчя художника, натомість обійшлося виставкою. Відкриття відвідали високі державні особи на чолі з президентом та першою леді.

Зустріч Івана Марчука з Володимиром та Оленою Зеленськими на виставці у Шоколадному будинку

Володимир Зеленський / Telegram

Насамперед питання про персональний музей редакція УП.Культура адресувала самому художнику. Іван Марчук відмовився в інтерв'ю, зазначивши:

"Я створюю картини і хочу, щоб люди могли їх бачити і насолоджуватися. Виставки, котрі проводжу по світу за сприяння моїх шанувальників (без державного фінансування), прославляють Україну.

Створювати ж музей я не маю можливості. Я готовий передати картини, а це не мала цінність. Питання будівництва музею, його концепції – не до мене. Я не маю що додати до того, що вже багато раз обговорювали на різних рівнях влади і у ЗМІ".

Коментувати створення державного персонального музею Івана Марчука відмовилися також державні культурні заклади: Мистецький арсенал, Український дім, а також Національний художній музей України, який за задумом, мав опікуватися музеєм Марчука як своєю майбутньою філією. (Наразі Мінкульт аналізує інтеграцію нового музею в існуючий; імовірно, для створення повноцінної інституції збиратимуть самостійну команду, яка опікуватиметься лише новим музеєм).

"Станом на зараз Національний художній музей України не має жодного стосунку до проєкту створення музею Івана Марчука, тому не може надавати коментарів щодо цього процесу", – відповіла очільниця відділу комунікацій НХМУ Вікторія Волошина.

Водночас у коментарі УП.Культура Міністерка культури Тетяна Бережна додала, що саме Національний художній музей упродовж п'яти років здійснював підготовку до створення музею Марчука в документальній та правовій площині – оформлення земельної ділянки, майна та всієї необхідної документації щодо будівлі на Винниченка, 10, яка розглядалася як один із варіантів місця розміщення інституції.

Феномен Івана Марчука

Іван Марчук – митець родом із села Москалівка на Тернопільщині. Він часто згадує про те, що мріяв стати художником з дитинства. Ще тоді, коли не було коштів на фарби, він виводив власноруч кольори, перетиравши у пил квіти жовтого та синього кольору.

З 1951 по 1956 рік навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділенні декоративного розпису. Після служби в армії продовжив вчитися на факультеті кераміки у Львівському інституті прикладного мистецтва. Під час навчання 1959 року вступив у підпільну школу свого викладача Карла Звіринського, де пробув 10 років.

У другій половині 1960-х Марчук переїхав зі Львова до Києва. Спочатку працював художником в Інституті надтвердих матеріалів НАН України, а згодом – на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

За словами Юрія Кухарчука, упорядника архіву Марчука, художник відвідував зустрічі учасників колишнього Клубу творчої молоді і близько товаришував з Іваном Світличним, а також з Марією Приймаченко, у якої часто гостював. У студентські роки захоплювався Катериною Білокур.

Арткритики Костянтин Дорошенко, зазначає, що митець у Києві зосередився не на Спілці художників, а на колі письменників, яким його мистецтво припало до душі. Серед тих, хто цінував і просував Марчука, були літератори-творці Народного руху України. Саме завдяки цим зв'язкам він став відомим в колах української діаспори та певний час жив за кордоном.

Ще у 1967 році Іван Марчук намагався вступити до Спілки художників СРСР. Рекомендацію туди подавала художниця Тетяна Яблонська. Проте через те, що художник підписав колективний лист інтелігенції на захист російських письменників-дисидентів Андрія Синявського та Юлія Даніеля, яких судили за сатиричні антирадянські публікації за кордоном, його не прийняли до Спілки і Яблонська відкликала свою рекомендацію, а КГБ почали навідуватися до художника.

Сам Марчук згадує, що підписав лист, довірившись друзям-фізикам, а творчість його заборонили тоді в Україні понад 17 років. Через тиск КГБ художник навіть хотів покінчити життя самогубством, розповідав він в інтерв'ю Ukrainer.

У 1980-х роках, щойно зняли заборону на твори Марчука, він одразу ж виїхав з Радянського Союзу й встиг пожити в Канаді, Австралії й США, а 2011-го повернувся до України. Останні роки митець мешкає у Відні.

Сам Марчук ділить свою творчість на 15 циклів або, як він це називає, "15 Марчучків". Ці цикли він порівнює з "деревом", де головний наскрізний цикл "Голос моєї душі" служить стовбуром, а всі інші періоди (від пейзажів і натюрмортів до абстракцій) – це гілочки. Марчук відомий тим, що винайшов власну техніку письма – "пльонталізм" від слова "плести". Нині доробок художника налічує близько п'яти тисяч робіт; у фондах України зберігається не більше сорока.

Останній модерніст

Тетяна Філевська, креативна директорка "Українського інституту", дослідниця українського авангарду та творчості Казимира Малевича, зазначає, що Марчук здобув популярність у період, коли президентом був Віктор Ющенко.

"Йому дуже подобалися роботи Марчука. Він їх збирав та всіляко використовував свої можливості для того, щоб підтримувати і розбудовувати імідж художника. Коли ти улюблений художник президента, тим більше народного президента, напевно, це все ж впливає", – говорить Філевська.

На її думку, художник став важливим для українців за кордоном, і його первинною аудиторією є саме українська діаспора у світі.

Історикиня мистецтва та кураторка Олена Червоник переконує, що Іван Марчук є важливим для України.

"Він починав працювати ще у 1950-60-х роках. Треба розуміти, що він модерніст. Він вийшов з певної художньої парадигми радянсько-українського модернізму у нонконформістському його вимірі", – пояснює історикиня мистецтва.

Вона зауважує, що роботи Марчука з 1960-х до середини 1980-х років – важливий етап розвитку українського мистецтва.

"Я вважаю, що на Марчука треба дивитися як на історичний феномен. Подивіться на його роботи 60–70-х, особливо на графіку – вона дуже класна. Це такий українсько-радянський екзистенціалізм – філософські висловлювання про людину, і вони дуже трагічні. У цих роботах Марчука прямо відчувається вся трагедія українського народу", – розповіла Червоник. Його техніка "пльонтанізму" теж притаманна модернізму.

Проте у 1980-х роках модерністська течія втрачає свою релевантність і поступово відходить в історію. Творчість Марчука, утім, не змінюється з часом і не переосмислюється автором, що також є типовим для модернізму.

"Те, що він починає робити з середини 1990-х, 2000-х і зараз – просто не відповідає нашому часу, бо він йде за своєю модерністською парадигмою. І в цьому, можливо, проблема, бо зараз на нього дивляться за останніми його роботами, і вони все-таки трохи кічеві і не сприймаються [професійною] спільнотою", – говорить Червоник.

Ольга Балашова називає Марчука майстерним художником радянського періоду, втім, одним із багатьох таких же. За її словами, 1990-х роки стали міфотворчими щодо радянських художників. Коли концепція соцреалізму розпалася, то тодішнім артдилерам необхідно було будувати ринок в Україні. Вони будували каргокульти, спираючись на західні ідеї про продажі мистецтва. Проте такий досвід просування художника зовсім не актуальний для другої половини 20-го століття.

"Хоча подекуди таке досі можна знайти, художник створив свій особливий стиль, до прикладу. Марчук діє за тією ж моделлю – створив свою власну техніку "пльонталізм". Він дійсно придумав, як цікаво накладати фарбу, але це не є якимось унікальним досягненням. Питання ж не тільки в тому, як він це робить, а й навіщо? Що він зображає?

Якщо ми говоримо про модернізм другої половини 20-го століття, то це взагалі про деконструкцію зображення – це не про презентацію. Це про те, як конструюється зображення. Нічого подібного у Марчука немає. У нього немає думки про зображення. Він створює картинки: пейзажі, натюрморти – гарні, які хочеться купувати, прикрашати кухні, дивитися на них, вони складно зроблені, їх цікаво розглядати. Але це не має стосунку до мистецтва. Мистецтво в цей час вже думає інкаше. Воно йде за зображення – далі. Воно не фокусується на поверхні. Марчук же робить фрукти, глечики і хати – симпатичні", – додає Балашова.

Геній сучасності чи геній маркетингу?

Філевська вважає, що один із чинників популярності Івана Марчука – правильна маркетингова стратегія і побудова бренду.

Вона зауважує, що важливу роль у стратегії відіграв рейтинг "Геніїв сучасності" від британської газети The Daily Telegraph за 2007 рік. Він, утім, викликає багато запитань: хто складав цей рейтинг, чому "геніїв", хто інші генії в цьому списку і як Марчук туди потрапив.

"Для мене як професіонала у сфері мистецтва авторитетами є міжнародні куратори та ступінь визнання художника в міжнародній спільноті.

Я ніколи не чула, щоб будь-хто з міжнародних кураторів згадував ім'я Марчука, тобто ним не цікавиться міжнародна художня спільнота. Ми працюємо в Українському інституті з професійними аудиторіями. Тобто з експертами в сфері, зокрема, візуального мистецтва. Серед музеїв, серед цих експертних спільнот Марчук невідомий", – зазначає Філевська.

Водночас вона наводить інших українських митців, якими цікавляться закордонні професійні спільноти, і чиї твори представлені в іноземних музеях та колекціях та яким присвячені книжки, монографії та виставки. Зокрема, представники Харківської школи фотографії на чолі з Борисом Михайловим, Павло Маков, Олександр Ройтбурд, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Микола Рідний, Алевтина Кахідзе тощо.

У 2007 році Івана Марчука внесли у список рейтингу "100 геніїв сучасності" опублікованого у британській газеті The Daily Telegraph. Згадку про генія сучасності підхопили українські ЗМІ, втім, у світі цей рейтинг більшість професіоналів культури вважає некомпетентним і суперечливим.

The Daily Telegraph – одна з найстаріших британських газет – опублікувала рейтинг, складений для неї консалтинговою компанією Creators Synectics, яка не спеціалізується ні на мистецтві, ні на культурі. Власного сайту компанія не має. В інтернеті вона згадується лише у зв'язку з цим рейтингом.

Для того, щоб скласти рейтинг, компанія розіслала електронний лист 4000 британцям і попросила їх номінувати до 10 живих людей, яких вони вважають геніями.

Потім кожному генію присвоїли оцінки за шкалою до десяти за критеріями, серед яких були: зміна парадигми, визнання громадськості, інтелектуальна сила, досягнення та культурна важливість.

У колонці видання The Guardian журналіст Марсель Берлінс писав, що рейтинг був настільки "концептуально грубим, позбавленим прийнятної методології, упередженим до безглуздих висновків", що не можна назвати його навіть "розважальним".

"Я обурений тим, що багато газет повідомили про результати дослідження так, ніби вони походять з поважного джерела. Я злюся, що компанія, яка створила цю нісенітницю, ймовірно, здобула широку публічність. Є й серйозніший момент. Небезпека полягає в тому, що ці божевільні висновки незабаром перетворяться на факти, цитовані у Вікіпедії, а в майбутньому нові покоління віритимуть в це", – йдеться у листі.

Крім того, у списку тодішніх "геніїв сучасності" 60% номінантів не були живими на той час. Список видається сумнівним, навіть якщо просто подивитися на перелік людей, яких туди внесли. Зокрема, лідера Аль-Каїди Осаму бен Ладена, що викликало чимало обурення серед читачів, які знайшли його у списку між Біллом Ґейтсом та Мухаммедом Алі. Рейтинг критикували і самі номінанти, серед яких Дороті Роу, австрійська психологиня, яка опинилася у ньому якраз поруч із Іваном Марчуком.

Одним із тих, хто порушив тему некомпетентності списку "геніїв сучасності" в українському полі був арткритик Костянтин Дорошенко:

"Влада задовольнялася шароварним набором, естрадними концертами, іноді обдаровуючи увагою художників, чия популярність спиралася на сумнівні публікації в закордонній пресі. Як у випадку з Іваном Марчуком, який опинився в одіозному "Топ-100 живих геніїв", опублікованому британським The Telegraph у 2007-му. [...] Відсутність робіт Івана Марчука в знаних британських та світових музеях, як і його участь в значних міжнародних виставках, не збентежила невігласів української політичної еліти. Президент Віктор Ющенко пообіцяв художнику персональний музей, що, втім, залишилося балаканиною".

Олена Червоник пояснює, що нині ніхто не послуговується словом "геній". Проте використання таких означників щодо митців, як "геній", "пророк" чи "ясновидець", було цілком притаманне модерністській течії. Коли саме митці вірили, що вони мали ексклюзивний доступ до "втаємничених знань", які могли б відкрити суспільству.

"Марчук досі існує в цій історії, яка не є актуальною. Чому інші підхоплюють це і досі думають про генія? У нас не реформована ця ділянка знання, ніхто не пояснює, що [сьогодні] це смішно звучить – геній", – додала Червоник.

Ольга Балашова розмірковує про те, що сам рейтинг насправді ні на що не впливає. Вона переконана в тому, що ця історія мала комерційну мету:

"Мені стабільно кілька разів на рік приходять різні пропозиції розмістити мене у якомусь рейтингу, зробити про мене промоматеріал. Думаю, точно є ті, хто вклалися у творчість Івана Марчука. Він справді займає місце в історії мистецтв. Просто значно скромніше, ніж хотілося б тим, хто в нього фінансово вклався".

УП.Культура поговорила з Ланою Деларош – українсько-австрійською режисеркою, сценаристкою і дослідницею, яка живе у Відні. Упродовж десяти років вона працювала над своїм незалежним фільмом про Івана Марчука.

За словами Деларош, наратив "генія" в Австрії, де Марчук живе з 2022 року, взагалі не працює. Спостерігаючи за діяльністю Івана Марчука, вона помітила, що для України він значно активніше використовує цю лексику, зокрема його виставка у Музеї історії Києва має амбітну назву "Я сколихнув цей світ", натомість у Відні до його ювілею відкрили експозицію зі скромнішою назвою "Прикутий до мольберта мандрівник".

"В Австрії взагалі рейтинг сучасності ніяк і ні на що не впливає. Саме поняття "геній" запозичене з німецького романтизму, а пізніше – зловживалося нацистами, є mauvais ton. Для мене це така радянщина.

Мене дивує не сам факт існування цього рейтингу. Мене дивує те, наскільки серйозно й наполегливо його досі використовують як доказ виняткового статусу. Для багатьох серйозних художників така "регалія" виглядала б радше курйозом, ніж підставою для багаторічного піару. Вони могли б усміхнутися з такого списку, але навряд чи будували б на ньому свою офіційну біографію", – додає Лана.

Працюючи над фільмом, режисерка також чула від одного з українських художників, що серед людей, пов'язаних із формуванням цього рейтингу, могла бути особа українського походження. Вона намагалася перевірити цю інформацію, однак документального підтвердження та відповіді від відповідних осіб так і не отримала.

У фільмі також є герої, які розповідають, що листи з пропозицією подати свою кандидатуру до цього рейтингу надходили й іншим українським художникам. За їхніми словами, частина митців сприйняла такі пропозиції з іронією або недовірою, оскільки сама ідея, що невідомі люди в Англії визначатимуть, хто є "генієм", здалася їм абсурдною. Також звучала інформація, що для подачі кандидатури потрібно було заплатити близько 100 доларів, однак УП.Культура не змогла незалежно підтвердити ці дані.

Визнаний, але ким?

Олена Червоник пояснює: визнання отримують ті художники, які рефлексують над поточним моментом і здатні переконливо його передати. Це стає можливим, коли є відповідна інфраструктура – виставкові майданчики, колекції та епістемологічний апарат для їхнього аналізу.

"Коли в нас все це не працює (а воно не працює), визнання отримують через Facebook. Державні інституції, по суті, недофінансовані, недореформовані, нових не виникає. От як зробили Національний художній музей взагалі до революції, отак він і є у нас один, його ніхто навіть не реконструював з тих часів. Тому визнання в Україні отримують через Facebook або через сарафанне радіо", – додала Червоник.

Попри те, що спадщина Івана Марчука налічує близько п'яти тисяч робіт, в Україні практично немає досліджень про художника.

Олена Червоник зауважує, що важливо розуміти, що немає глибоких досліджень і переосмислення доробку й інших митців. У приклад вона наводить Аллу Горську, чиє ім'я останнім часом звучить часто, але осмислення її доробку лягло на плечі родини – сина Олексія Зарецького і нині онуки Олени Зарецької.

Івана Марчука вважають одним із найдорожчих художників. 2 червня на аукціоні Sotheby's полотно Івана Марчука "Щедра планета" продали за 96 тисяч євро.

Проте Ольга Балашова наголошує на тому, що сама по собі ціна не є маркером історичного визнання, натомість про нього говорять виставки і представленість.

"Йдеться не тільки про те, щоб тебе купили музеї, хоча у Марчука цього теж немає, але також важливо працювати з музейними кураторами, мати виставки у престижних інституціях, брати участь у бієнале. Має бути включеність у наявний художній процес, те, як він осмислюється та переосмислюється. Нічого із цього у Марчука немає, тому що він створює зображення, що не є релевантним для сучасного мистецтва", – додає Балашова.

З новин про продаж картин Марчука, на думку Балашової, можна запідозрити схему накручування ціни на роботу. Адже невідомими залишаються попередній та нинішній власник роботи.

"Як фіксується ціна на художника? Потрібен факт публічного продажу. Тобто, для людини, яка має в колекції певну кількість творів окремого автора, потрібно зафіксувати ціну та продемонструвати вартість таких творів. Вона подає роботу на аукціон. Треба, звичайно, переконати аукціоністів взяти її, але це нескладно, якщо ти гарантуєш продаж. Тому що аукціонні будинки працюють за відсоток. Це означає, що людина виставляє твір на аукціон і сама у себе купує", – розповідає Балашова.

З новини відомо, що "Щедру планету" спершу оцінили в 40–60 тисяч євро, а в процесі торгів ціна зросла до майже 100 тисяч. Тобто наступного разу робота оцінюватиметься уже у цю цифру.

Прямих доказів, що цю схему використовували для продажу "Щедрої планети" УП.культура не має.

Балашова зазначає, що схему використовують доволі часто, щоб зафіксувати ціну на твір, хоча це й нелегально. Якщо такі продажі відбуватимуться стабільно, то Марчуком можуть зацікавитися іноземні покупці, але "цінність Марчука має бути оцінена фаховими експертами".

Упорядник архіву Марчука, Юрій Кухарчука, на лекції про Марчука неодноразово наголошував, що Іван Марчук всесвітньо відомий та визнаний у світі. За його словами, якщо музей не створять в Україні, то його створять за кордоном, оскільки Марчук має велику фанбазу.

Кухарчук зауважив, що Марчук має приблизно 150 персональних та 50 колективних виставок в Україні і за кордоном.

Утім, аналізуючи виставки художника, зазначені на його сайті та на сторінці у Вікіпедії, видно, що переважна більшість з них проходила у приватних галереях за підтримки посольств України та поціновувачів мистецтва Марчука.

Перші виставки Марчука справді проходили в музеях: у Національному художньому музеї, в Українському дому (2006 рік), Національному музеї російського мистецтва (2011), у Національному музеї Тараса Шевченка (2013) тощо. Проте згодом цих виставок ставало менше і починаючи з 2023 року, коли Марчук переїхав в Австрію, на його сайті немає жодних згадок про художні музеї. Також у межах нашого пошуку ми намагалися знайти згадки про Івана Марчука в іноземних медіа, проте про нього пишуть лише на сторінках для українців за кордоном.

Олена Червоник пояснила також ієрархічну систему виставок за кордоном і як це впливає на визнання:

"Одна справа, коли художник виставляється в комерційні галереї, інша – коли в музеї. Причому комерційні галереї теж є різні. Якщо ти в галереї виставляєшся за власні кошти, ти просто взяв приміщення в оренду. Інша історія, коли галерея тебе бере у свій пул художників.

Вона з тобою працює і продає тебе, платить тобі стипендію. Наприклад, Жанна Кадирова – з нею працює одна з найпотужніших галерей "Continua".

Натхненник Музею

Івану Марчуку обіцяють створити музей уже впродовж 20 років. У 2005 році тодішній президент України Віктор Ющенко вперше видав указ про створення багатофункціонального культурного центру "Музей художника Івана Марчука". Тоді знайшли місце на Андріївському узвозі та навіть розробили проєкт.

"Ющенко із мером Києва Олександром Омельченком навіть заклали капсулу під майбутній музей. І я кельму бетону теж поклав", – пригадує у розмові з "Главкомом" сам художник.

Головним лобістом будівництва культурного центру на Андріївському узвозі був засновник мережі "Фокстрот" Володимир Шульга, шанувальник творчості Івана Марчука, засновник благодійного фонду його імені та чоловік дочки Марчука, української скрипальки Богдани Півненко. Він також обіцяв профінансувати будівництво об'єкта, проте у 2008 році помер. Музей побудувати не вдалося.

28 травня 2014 року виконувач обов'язків президента Олександр Турчинов визнав розпорядження Ющенка недійсним.

У 2021 році Володимир Зеленський, відвідавши виставку Івана Марчука "Я ЄСМЬ…" у Музеї історії Києва, пообіцяв йому музей знову. Після цього президент видав указ про створення Музею Івана Марчука. Під музей тоді виділили приміщення колишнього посольства США за адресою Винниченка, 10 – неподалік від Павлівського садка.

Попри те, що приміщення було у занедбаному стані, Іван Марчук згодився і опублікував нову 3D-візуалізацію майбутнього музею. У 2022 році за наказом Зеленського будівлю передали у власність Національного художнього музею України. Ще один указ Зеленського спонукав створити фонд "Марчук Арт Фундейшн", якому вдалося зібрати 2,7 мільйона гривень.

Тетяна Бережна зазначила, що під музей Івана Марчука розглядають не лише приміщення за адресою Винниченка, 10, а й інші варіанти.

"Проте виходимо з питання ефективності витрат на переобладнання, реставрацію та подальше використання такої будівлі музеєм. Розглядаються інші варіанти місцезнаходження музею. Мета – створити стійку інституцію, забезпечену належним приміщенням", – зауважила вона.

Також наразі Мінкульт не називає чітких строків реалізації проєкту через повномасштабне вторгнення.

"Питання оборони і збереження культурної спадщини вийшли на перший пріоритет. Тож ми працюємо над питаннями, які можливі наразі, і сподіваємося на повноцінне створення інституції, як тільки це будемо можливим (враховуючи виклики війни)", – пояснила Бережна.

На запитання щодо фінансування міністерка відповіла, що наразі виділення коштів з державного бюджету не передбачено. Розглядають залучення додаткових джерел – йдеться про гроші благодійників і шанувальників творчості Івана Марчука. Остаточну вартість проєкту зможуть назвати, коли розумітимуть концепт та оберуть будівлю для музею.

"В Указі Президента йдеться про створення музейно-культурного центру сучасного мистецтва Івана Марчука. Наразі лише невелика кількість творів художника належить державі і зберігається в музеях, тож формування масштабного фонду з робіт Івана Марчука залишається питанням. Водночас просвітницька, освітня і наукова діяльність у контексті Івана Марчука та його спадку має великі перспективи як форма вшанування його доробку.

У будь-якому разі йдеться про створення простору і інституції, що вшановуватиме творчість Івана Марчука, популяризуватиме українську культуру і сучасне мистецтво, а також вестиме просвітницьку діяльність, здійснюючи служіння українському суспільству", – пояснила Бережна.

Вона додала, що опрацювання концепції центру Марчука є частиною ширшого питання створення державного музею сучасного мистецтва, що відбувається із залученням незалежних експертів, кураторів та представників музейної спільноти.

Водночас у Стратегії розвитку культури в Україні передбачено створення музею сучасного мистецтва. Розглядаються різні форми музею сучасного мистецтва, зокрема створення музею-мережі. Одним із варіантів, який розглядає Мінкульт, є створення центру Марчука як частини цього процесу.

Нині в Україні справді розробляють концепцію мережевого Музею сучасного мистецтва у Вінниці. Ольга Балашова, співзасновниця ГО "Музей сучасного мистецтва" та авторка ідеї музею-мережі, зазначила, що у рамках їхньої ініціативи музей Марчука не може бути створений, оскільки концепція музею-мережі сучасного мистецтва полягає у створенні нових інституцій в громадах, які займатимуться підтримкою розвитку мистецького контексту регіону.

Також Ольга пригадала, що за часів, коли виконувачем обов'язків міністра культури був Ростислав Карандєєв, він також пропонував громадській організації створити музей сучасного мистецтва, але щоб він називався Музеєм Івана Марчука. Тоді вона сказала, що це не справедливо, коли в Україні немає музею для багатьох художників-сучасників, роботи лише для одного, на що Карандєєв відповів: "Давайте визнаємо: справедливості не існує". Зрештою, ідея так і не зрушила з місця, але щодо співпраці з новим міністерством культури Балашова оптимістичніша.

Музей-кімната Івана Марчука в Москалівці

В Україні офіційно уже зареєстрований один музей Івана Марчука – у його рідному селі Москалівка. Його створили у 2010 році у приміщенні Москалівської початкової школи як підрозділ Лановецької міської комунальної установи. Кімната налічувала близько 50 робіт художника та його особисті речі. Наразі цей музей не працює.

У 2021 році Іван Марчук забрав свої роботи звідти, пояснивши це тим, що за роботами нікому доглядати, а деякі його картини нібито пошкоджені. Олександра Ковальчук, очільниця Українського фонду культурної спадщини, відвідала пусту будівлю та зауважила, що "музей" досі знаходиться в реєстрі музеїв України, але там нічого не відбувається та немає керівництва.

За іншою версією, Іван Марчук вирішив забрати свої роботи на піку популярності, у той час, коли Володимир Зеленський видав указ про створення йому персонального музею в Києві, якраз у 2021 році.

Пропозиція щодо створення музею також не єдина. Неодноразово художнику пропонували створити музей у Каневі – за словами режисерки Лани Деларош, він дуже любить це місто. Втім, художник відмовився, бо мріє про музей в центрі столиці.

Музеї одного імені

Тетяна Філевська пояснює, що персональні музеї створюють, зокрема, через інтерес до постаті і вони можуть сприяти культурному туризму у містах. Найвідоміші художники Європи мають по кілька персональних музеїв. Пабло Пікассо має 10-12 музеїв – у кожному будинку, де він жив та працював, створено простір, присвячений певному періоду творчості митця.

У Нідерландах є музей Ван Гога, який зберіг чималу кількість робіт художника. Його родина передала спадщину за символічну плату суспільству, а держава взяла на себе зобов'язання фінансувати будівництво й подальше утримання музею.

"Влада захотіла створити музей, враховуючи популярність Ван Гога та його робіт. Адже Ван Гог – постать, яка притягує туристів та генерує дохід для міста. Тобто тут є інвестиція і з боку художника, і з боку держави", – пояснила Філевська.

Персональні музеї також можуть створюватися для митців, які не вписуються в рамки збірки існуючих музеїв і потребують ширшого представлення. Втім, Філевська не погоджується, що мистетцво Марчука не лягає в ці рамки:

"Я бачила його роботи доволі раннього періоду в приватному музеї Корсаків у Луцьку. Ця збірка цілком вкладається в логіку українського мистецтва XX століття. Там, наприклад, були досить ранні та цікаві твори Марчука.

Після 1990-х років ми бачимо постійне відтворення одного і того самого стилю, це просто репродукція одного прийому, який художник там винайшов і відтворює його безкінечно".

Ольга Балашова називає емоційними рішеннями створення персональних музеїв.

"Емоційні рішення щодо створення таких інституцій час від час виникають як перформативний жест людей, що мають для цього достатньо влади. У даному випадку Володимир Олександрович вирішив довести цю справу до кінця, тому що, наскільки я знаю, ще Ющенко обіцяв створити музей Марчука. А те, що всі обіцяли створити музей сучасного мистецтва, окрім Януковича – забувають. Точніше, немає таких активних зацікавлених людей, які рухають цей процес", – додає Балашова.

Говорячи про персональні музеї, Балашова відзначає музей Ади Рибачук та Володимира Мельниченка, розміщений в майстерні митців, де зберіглася їхня колекція. На її думку, він міг би перейти у державну власність, і це неодноразово пропонувалося різним інституціям. Втім, ніхто не був зацікавлений.

"Хоча передати разом з будівлею всю спадщину художника – розумніше і адекватніше рішення, ніж створення музею на пустому місці, коли у державній власності немає достатньої кількості творів", – каже засновниця ГО "МСМ".

Чи потрібен нам музей Івана Марчука?

"Я не маю нічого проти персональних музеїв, якщо є інтерес, запит суспільства, ресурси. Я підтримую і персональні, і приватні музеї. Я взагалі вважаю, що в Україні треба більше сучасних мистецьких культурних інституцій. Мені здається, українське суспільство буде вигравати від різноманітності.

Якщо говорити про Марчука, то, напевно, людина, яка дожила до 90 років, хоче побачити свою спадщину в цілісності. Хоче побачити свою творчість зафіксованою в певній інституції. Напевно, самостійно вибудувати цей наратив.

Мені здається, що такий художник, як Іван Марчук, чиї роботи продаються за десятки тисяч доларів, цілком міг би проінвестувати в музей свого імені, це цілком можлива модель. Багато художників так і роблять. Вони залишають свою спадщину, залишають фонд від продажу своїх творів для того, щоб вони були доступними суспільству. Це практика, яку ми бачимо в багатьох країнах світу", – розмірковує Тетяна Філевська.

Вона зауважує, що виникає питання, чому держава має відкривати музей саме Марчука, а не когось іншого? На її думку, потрібні чіткі критерії та залучення експертного середовища громадськості, у тому числі істориків мистецтва і музейників, аби прийматии такі рішення. Цей вибір є визначальним для формування суспільства.

"Я вважаю, що українська держава мала б долучитися, якщо не повністю, то хоча б частково, і підтримати відкриття музею сучасного мистецтва. Тому що ми як демократичне суспільство, маємо бачити шлях, який ми пройшли як країна за останні 50 років саме через мистецьку рефлексію", – додає Філевська.

Вона наголошує, що питання ресурсів і пріоритетів також потребує відповіді. Чи спроможна держава послідовно підтримувати культуру – зберігати спадщину, що опинилася в небезпеці: на лінії вогню, поруч із фронтом, евакуювати її належним чином і водночас створювати умови, за яких сучасне покоління митців може продовжувати працювати.

Своєю чергою, думка Олени Червоник перегукується з позицією Філевської. Історикиня ставить питання: чи доцільно створювати персональний музей у країні, де досі немає музею сучасного мистецтва, музею модерного мистецтва, а Національний художній музей роками не реконструювали й не розширювали.

"За таких умов, я вважаю, нам не потрібен державний музей Марчука. Було б набагато раціональнішим і правильнішим відкрити, наприклад, музей модерного мистецтва або музей сучасного мистецтва і долучити Марчука до цієї колекції. Можна було б зробити його роботи перманентною частиною музею.

Його творчість добре оприявнює радянсько-український нонконформізм. Його треба виставити як частину ширшої історії, додати більше художників, продемонструвати розвиток: від Карла Звіринського, у якого Марчук навчався, до шестидесятників, тієї ж Горської, тому що вони працювали паралельно", – додала Червоник.

Ольга Балашова ставить тут питання, суголосне з питанням Тетяни Філевської: чому саме Марчук?

"Чому він, а не скажімо, Емма Андрієвська, художниця, яка мріє передати Україні свій спадок? Чому не Людмила і Микола Мазури з Хмельницького, чи Валерій Басанець з Одеси чи Олександр Дубовик з Києва?

Марчук нічим не видатніший за цих людей. Вони всі з його покоління. Хоча всі вони значно цікавіші, як на мене".

Ідею щодо створення музею Івана Марчука підтримує Ліна Костенко. У минулорічному інтерв'ю "Главкому" поетеса сказала, що не може пробачити міській владі те, що у столиці досі немає музею Марчука. На думку поетеси, його можна було б розташувати в стінах садиби Мурашка.

Костенко зазначила, що раніше сама зверталася з цією ідеєю до інституцій міста, але відповіді не отримала.

Очільниця Українського фонду культурної спадщини Олександра Ковальчук прокоментувала УП.Культура, що позитивно ставиться до створення персональних музеїв:

"Я позитивно ставлюся до створення будь-якого музею будь-де. Музеї – це добре. У кожного себе поважаючого художника добре, щоб був музей".

На запитання про те, чому саме спадщина Івана Марчука має мати окремий простір, упорядник архівів Марчука Юрій Кухарчук відповів:

"Це питання не виникає у тих закордонних країнах, де він показував свою творчість. Це питання не виникало в Римі, де його вводили до своєї "Почесної гільдії". Тому що є музей Далі, є музей Пікассо, є музей Мане. І ні в кого не виникає питання, чому саме іменний музей створили. Я думаю, що той обсяг творчості, який створив Іван Марчук, заслуговує на те, щоб мати іменний музей.

Це не я думаю, це думають сотні тих людей, які писали у книгах відгуки, які я читав. Якби ми взяли із цих книг ці відгуки, то їх би вистачило на всі стіни цього музею – стільки було схвальних відгуків в цій пошті.

Ми вже 30 років живемо в незалежній Україні і могли б створити музей, щоб вшанувати людину, яка за свої 90 років так підняла мистецтво України, що зараз жоден аукціон в Україні не обходиться без картин Марчука, і жодного разу не було, щоб ця картина не знайшла свого покупця", – відповів Кухарчук.

Виправлено фактологічну помилку у реченні про вступ Івана Марчука до Клубу творчої молоді.