1 тисячу 811 кілометрів - і жодного росіянина: Десантник Валерій Ананьєв подолав шлях пілігримів та поділився неймовірними враженнями

В аеропорту його зустрічали мама, друзі та засновник туристичної агенції "Феєрія мандрів" Ігор Захаренко, який багато допомагає бійцям і активно підтримав ініціативу Валерія подолати шлях пілігримів. Було дуже пізно, але у Валери так багато вражень, що він готовий ними ділитися скільки завгодно, незважаючи на втому і те, що його чекає вечеря.

Валерій Ананьєв сам пішов у військкомат наступного дня після свого 18-річчя. Потрапив у 25-у десантну бригаду. І чітко ще не розумів, чи продовжувати службу, як почалася війна на сході України. Опинився у найгарячіших місцях. Звільнившись з армії за станом здоров'я, почав писати спогади про війну, які збирається згодом видати. І несподівано, з введеням безвізового режиму з Європою, спланував такий незвичайний пішохідний тур по Франції та Іспанії.

Вирушаючи у подорож, Валерій відразу анонсував, що буде знімати на відео свій шлях та викладати його на ютубі. Так і робив. Всі епізоди можна подивитися на його сторінці. Найгарніші кадри були зняті з квадракоптера, який Ігор Захаренко дав Валері з собою. Десантник відразу обрав собі старовинний паломницький шлях, яким мандрівники ходять вже понад тисячу років. Вирушаючи в Європу, Валерій запросив усіх бажаючих підписати прапор України і потім повісив його на мисі Фіністерра, який у Середньовіччя назвали краєм землі.

– Кажуть Сан Себастьян – одне з найкращих міст Європи, - ділиться Валерій своїми враженнями. - А я не люблю міста, архітектуру. Ігор мені казав перед від'їздом – це ти просто міст не бачив. А тепер я їх бачив: Париж, Тур, Руайан. Міста, які вважають найкрасивішіми в Європі. Я був в Сан-Себастьяні, Орлеані, Барселоні, Мадриді. Гарно, але красивіше океану та гір нічого немає. Все, що побудували люди, мені не цікаво. Є єдиний виняток, який може викликати у мене якісь емоції. Наприклад, якась будівля – 40 метрів заввишки, але ти розумієш, що вона побудована зараз, за допомогою машин, технологічно. А коли бачиш будівлю, якій дві тисячі років, розумієш, що вона побудована на крові, люди помирали під час будівництва, знадобилося десятки, сотні років, щоб зробити храм чи палац... Це мені цікаво. Дуже багато кілометрів я пройшов римськими дорогами, яким дві тисячі років. Вздовж них знаходяться фундаменти дуже старих будівель. Це дорога пілігримів з Пасаї до Сан-Себастьяна через гори вздовж океану. Якось я йшов цілий день. Він був найкращий за весь час моєї подорожі. Я зупинявся, щоб просто подивитися на все навкруги. Було таке враження, що тебе відносить на десятки тисяч років назад. Заважали тільки німці, які проходили повз, - сміється Валерій. - Це я вже вийшов на класичний маршрут каміно де норте. Він починається з Іруна. Це на кордоні Франції та Іспанії. Всі починають іти саме звідти. Поки я ішов по території Франції, побачив лише чотирьох пілігримів. Як тільки я прийшов в Іспанію, почався якийсь треш - море людей! А я ж хотів бути якомога більше один. Але багато їх виявилося лише на початку маршруту. Вони починають іти, у них швидко починають боліти ноги, тому вони сходять та повертаються додому.

Цей маршрут від Іруна до Каміно іспанці можуть долати довго. Один чувак його іде вже три роки. Розбив на відрізки, та йде потроху - по 200 кілометрів, 300.

- Скільки ти пройшов за цю подорож?

– 1 тисячу 811 кілометрів. 13 днів з трьох місяців не ходив. Лікувався. В перші ж дні, як я почав долати маршрут, трошки підвело коліно.

– А що з ним?

– Все чудово! - Валерій так і не зізнався, що сталося, але найближчим часом пообіцяв звернутися до травматологів та зробити МРТ.

– За чим скучив?

– За метро! А чесно кажучи – нема нічого такого, щоб я за чимось сильно сумував. Хоча тепер Україна стала для мене своєрідним аванпостом, де я можу перепочити перед чимось наступним. Я вже все спланував. Сподіваюся вирушити у Норвегію, Нову Зеландію. Є ще одне неадекватне місце, де я б хотів побувати.

– Як реагували на твій жовто-блакитний прапорець на рюкзаку?

– Росіяни до мене не підходили. З ким не спілкувався – чехами, німцями, іспанцями – всі розказували, що зустрічали росіян. Тільки мені не повезло. Від мене вони ховались, - сміється Валерій. - До мене самі підходили поляки – реагували на прапорець. Один їхав на велосипеді, так зупинився і пройшов зі мною десь 14 кілометрів. Весь цей час ми спілкувалися. До речі, всі, з ким я розмовляв, адекватно сприймають ситуацію в Україні. Усі розуміють, що таке Росія, пропаганда її телебачення.

– Ти задоволений тим, що вирушив у цю пригоду?

– Так, непогано вийшло. Я був одним з перших, хто скористався безвізом. Я сам повірив у те, що на кордоні будуть перевіряти багато документів. Але пересвідчився на власні очі, що крім паспорту і квитка нічого не перевіряють. З тих, з ким я летів до Парижа, нікого не затримали. Я навіть не зрозумів, як я пройшов усі кордони. Майже відразу вийшов у зал зустрічей, тримаючи в руках документи, які я хотів, щоб перевірили. А це виявилося нікому не потрібним.

– Чого тобі не вистачало під час подорожі?

– Мені знадобилися дві трекінгові палки. Спочатку у мене була одна. Потім я взяв собі звичайну дерев'яну палицю, на яку спирався, а потім вже мені подарували нормальні трекінгові палки. З ними й пройшов шлях. Докупляв собі ще шкарпетки. Вони дуже сильно стираються і натирають ноги. Мозолі з'являються саме через шкарпетки. Якщо вони тонкі, погані або затоптані, то все - біда. Треба змінювати шкарпетки кожні 200 кілометрів. П'ята та пальці мають бути плотними. Я змінив свої аж через 800 кілометрів. Бачили б ви мої ноги. Раніше просто не було можливості купити цю річ. Я ж 440 кілометрів ішов через ліс, в якому нічого немає.

– Де ночував?

– Коли в хостелі, коли в готелі. Спав і на пляжі. Ліс на узбережжі Атлантичного океану. Там ночувати було незручно, але ти лежиш і усвідомлюєш, що знаходишся біля Атлантичного океану, за тисячі кілометрів від дому, нікого поряд немає, ти один. І весь пляж належить тобі. Це відчуття перекреслює всі незручності. Це не передати словами.

- А я коли прочитала на сторінці сина у Фейсбуці, що він ночував під відкритим небом, занервувала, давай йому телефонувати, - додає мама Валерія. - Зв'язку немає. Ще більше розхвилювалася. Добре, що він вже вдома.

- Тобі не було сумно, коли ти цілими днями ішов один, не зустрічаючи людей?

- Мені самому з собою так весело! - усміхається Валерій. - Я не відчував дискомфорту. А люди, яких я зустрічав, дізнаючись, скільки я пройшов за день, дивувалися, говорили, що мої ноги з металу. Типова моя розмова в хостелі з іншими мандрівниками: "Скільки ти пройшов за день?" - "60 кілометрів". Пауза. А потім питання: "А де твій велосипед?"

Я почав іти пішки з Парижа. В перший день пройшов 28 кілометрів. Мої ноги, стегна, живіт, здавалося, були однією відкритою раною. Все боліло. Я думав: якщо все буде так боліти постійно, я збожеволію. І перші два тижні так і було. М'язи ніг зводило. У мене раніше ніколи такого не було. А тут: таке відчуття, що мільйони голок впиваються в гомілки. Було таке, що я йшов по місту і скрикував від болю. Потім він почав вщухати.

Скажу так: важкими були тільки перші 800 кілометрів. А потім, коли я доходив до Байони – а це 20 кілометрів до кордону з Іспанією - відчув, що можу йти скільки завгодно і у мене нічого не болить! Я перейшов Кантабрійські гори, і були моменти, коли я зупинявся тому, що мені вже набридло йти.

– Скільки ти витратив грошей?

– Дві з половиною тисячі євро. Набагато менше, ніж розраховував. Купляв їжу та розраховувався за житло.

– Що їв?

– В Україні мені дуже бракуватиме французського сиру, багета та хамону. Це був мій основний раціон. Брав з собою також горіхи та шоколад. Коли був голодний і не хотів зупинятися, їв по дорозі.

А в Іспанії на десять євро можна гарно наїстися. Порції величезні. В тавернах я брав меню дня або меню пілігрима. У нього часто включено ще й пляшку вина.

– Чи давала про себе знати твоя важка контузія?

– Жодного разу не знепритомнів, хоча вдома це відбувалося раз на півтора-два місяці. Я чудово почуваюся.