​22 листопада «Ніч пам’яті»: Перемога Майдану хоч у тому, що влада боїться людей – Руслана (відео)

І фактично ледь не кожен день тепер нагадує: початок Євромайдану, відомі події… І от саме сьогодні, у ніч на 29 листопада буде акція, якої ти, Руслано, є натхненницею. Маєш зараз можливість розповісти глядачам, слухачам і читачам Радіо Свобода про неї.

– Ми сьогодні ввечері о 21:00 хочемо зібратися біля стели на майдані Незалежності у Києві. Ми викладаємо з лампадок, як тінь від стели, величезну свічку. Хочемо, щоб майдан сьогодні став живим меморіалом, і хочемо провести абсолютно безмовну акцію. Ми так звикли, що ми хвилина-два вшановуємо пам’ять всіх загиблих, всіх, хто віддав життя за наш з вами мир і спокій. Але сьогодні є бажання це зробити хоча б від дев’ятої до одинадцятої вечора.

А взагалі ми потім хочемо передати естафету нашим українським громадам, які так само зголосилися підтримати і вийти у своїх містах. Тобто це ще, можливо, буде Америка, Канада, Польща, інші країни. Це люди, які будуть вшановувати пам’ять від жертв Голодомору до фактично того, чому ми минулого року присвятили нашу акцію «Ніч пам’яті» – це розгін студентського Євромайдану.

Отже, ми цього року хочемо вшанувати всіх постраждалих, всіх загиблих, всіх жертв від першої ночі тоді розгону студентського Євромайдану в ніч з 29-го на 30-е по сьогоднішній день. Це і Небесна сотня, це і всі хлопці, які загинули під Іловайськом, це всі, хто в АТО загинув, всі, хто покалічені і постраждалі. Це величезний біль України, який об’єднує абсолютно всі регіони. Всі регіони зачепила ця біль. Це зрозуміло абсолютно кожному українцю на планеті. І тому ми вирішили, що «Ніч пам’яті», яка потім буде підтримана громадами, і ми перейдемо в онлайн, тобто ми сьогодні розпочнемо біля стели до одинадцятої, а потім ми зможемо зайти на сторінку в інтернеті і так само відмітити, вшанувати там загиблих.

Отже, ми не тільки хочемо запалити свічки і показати, що ми дійсно пам’ятаємо героїв, ми їх не забудемо ніколи, ми їм вдячні безмежно, ми солідарні з родинами, ми солідарні з тими людьми, які сьогодні у біді, і ми готові їм так само допомагати хоча б у такий спосіб.

Тому що я не впевнена, що держава надасть найближчим часом достатню допомогу. Хоча ми чуємо зі всіх сторін, що там виділені кошти на протезування і так далі. І знову я чую поодинокі випадки, що мені просто мої друзі розповідають, що от у Запоріжжі хлопець, пішов добровольцем, втратив руки і ноги, і от ми просто цілим під’їздом, цілою громадою, друзі, збирали йому на протезування. Мені так моторошно стало. Я подумала: хлопець, який визвався йти і захищати Україну, ледь не загинув, мусить сидіти і чекати, бути залежним, коли люди йому зберуть на протези?

Хочемо надати якомога більше прізвищ, що ми знаємо, що ці люди постраждали, ми знаємо, що ці люди загинули. Ми не маємо статистики. Ми знаємо, що статистики… нам ніхто ніколи не скаже правди.

– Ані статистики вбитих, ані статистики поранених, ані статистики полонених.

– Абсолютно. І по полонених. Колотнеча по сьогоднішній день. На сьогоднішній день ми так пробуємо визволити.

– Щодо цієї «Ночі пам’яті». Отже, 21:00, майдан Незалежності. Так?

– Так. Стела. Ми робимо безмовну акцію, у повній тиші. Жодного звуку! Нас вистачало на хвилину-дві мовчання. А тут, можливо, нас вистачить на дві години. І, можливо, до ранку. До ранку ми біля стели стояти не будемо. Ми тільки до одинадцятої нашу акцію хочемо провести безпосередньо на майдані. А далі ми вже пропонуємо перейти в онлайн. І там збирати і прізвища, і історії.

Ми робимо сайт. Це при Агенції іміджу України, яку ми з моїм чоловіком Сашею зробили як громадську організацію. І наша команда висунула, власне, таку ідею, щоб позбирати цю інформацію від таких організацій, як «Євромайдан SOS», і від волонтерів з Дніпропетровська, тобто Наталка Хазан. Тобто ті, хто практично мали справу зі всіма постраждалими, зі всіма загиблими. І ми хочемо таким чином цю інформацію зібрати, оприлюднити, щоб люди знали, кому вони вшановують пам’ять. Не просто абстрактно, що давайте поєднаємо, бо ми знаємо, що ці люди…

– Ті, кому варто допомогти?

– Абсолютно! Ми мусимо знати, і щороку ми хочемо робити «Ніч пам’яті», щоб знати ці імена все більше, і більше, щоб досконаліше розум іти.

– Не таємниця, ти теж брала участь у спробах визволити українських воїнів, які опинилися в полоні у так званій «ДНР». Чимало закидів лунало на твою адресу: що таке, як можна! Що ти відповіла б таким людям, які з дивана висувають ці звинувачення у «зраді».

– Так а в чому зрада? У тому, що ми поїхали своїх витягувати з полону? Якби ваш родич там опинився, то, повірте, ви би…

– Зазвичай родичі якраз такі звинувачення і не висувають. Висуває «диванна сотня».

– Звичайно. Але я не бачила зараз вже таких дуже гострих звинувачень. Тоді людей шокувала інформація, бо вона відрізнялася від того, що говорили офіційні владні джерела. Я дуже сварилася з тими, хто висуває неправдиву інформацію.

Коли був мітинг перед Іловайськом, ще коли хлопці були живі, коли прийшли родичі, а до них хлопці телефонували і казати: мамко, прости, пробач, я мушу з тобою попрощатися, бо ми розуміємо, що насувається наша смерть, ми загинемо!

– Мається на увазі мітинг, коли хлопці опинилися тільки…

– Ні, це було тільки «Іловайське кільце» влітку минулого року. Ще ми бачили, що ці хлопці живі. І ми бачили, як вони телефонували до родичів, які тоді зібралися перед адміністрацією президента. І вони говорили: мамо, прощай, бо ми бачимо, що ми у кільці, нас ніхто не визволить.

І коли вся ця трагедія відбулася у мене на очах, бо ми поїхали у Дніпропетровськ виступати перед нашими військовими, відразу після Дніпропетровська разом з «Офіцерським корпусом» я сама визволилася на це і сказала, що я хочу поїхати і спробувати привезти хлопців. Ми привезли перших 16 полонених. Це ми забрали хлопців, які тільки-тільки вийшли з іловайського обстрілу.

Те, що вони розповідали, і в якому вони були стані, відразу мене просто… Як сказати? Це не те, що шокує, це не те, що… Хочеться просто піти і запитати: владо, а чим ти в принципі займаєшся?! Ви для чого взагалі поставлені народом?!

– Тобто зусилля влади з визволення українських військовополонених не достатні?

– Я думаю, що їм взагалі, перепрошую, було начхати на полонених. Вибачте, за такі гострі слова. Я просто, напевне, маю підстави це сказати в ефірі. Якби ми не підганяли, з шановними медіа у тому числі, якби ваш ресурс не піднімав це питання в топ, якби ми на той час не підняли реальний галас в медіа, я думаю, що хлопці просто гнили б у полоні і вмирали б кожного дня по сьогоднішній день. Ми просто такий піар дали цій темі, ми дали такий поштовх, що коли вже фактично перед Новим роком просто сказали: давайте, як ви – крута влада, то зробіть обмін всіх на всіх, покажіть, що вам не байдуже!

– Але ж одного бажання Києва недостатньо. З того боку має бути бажання – сепаратистів…

– Ні. З нашого боку (і моє нарікання, напевне, буде доречне) треба було робити все можливе і неможливе, щоб наших хлопців забирати! Ми сіли в машину, поїхали. Для нас це було дуже небезпечно. Мене могли, вибачте, одним пострілом у Донецьку…

– …напевно тебе відразу і впізнали у Донецьку…

– … я й кажу, що мене могли одним пострілом просто отам у Донецьку «пришити» – на тому був би мені кінець. Ми все рівно їхали. Я пам’ятаю, ми навіть забирали брата Жені…

– Це через пана Рубана так вдавалося, так?

– Так, «Офіцерський корпус». Це дуже організована була команда. Вона і залишається. Ми їздили. Була повністю продумана вся техніка безпеки. Не зважаючи на це, ми все рівно два рази потрапили під обстріли. Не хочу зараз в ефірі це все піднімати.

Але хочу сказати, якби хотіла влада, вони всіх давно з полону забрали б. Повірте мені просто на слово. По сьогоднішній день, наприклад, у Луганську залишаються у полоні такі волонтери, як Анатолій Поляков, Маша Варфоломеєва. Дружина Анатолія Полякова постійно мені дзвонить майже кожні два дні. Каже: Руслана, що придумати – ну, допоможіть! Ми дзвонимо. І там центр започаткували, і сям центр започаткували, і при тій структурі, і при сій. Каже: а мого чоловіка – вже з липня я не маю з ним зв’язку.

Я мушу розказати цей випадок. Коли я приїхала, сказав Захарченко: ти можеш побачити набагато більше своїх – відведіть її там, де знаходяться хлопці. Мене завели в якийсь автобус. Там сиділо дуже багато наших хлопців. Вони втратили дар мови, коли вони мене побачили. Кудись їх мали транспортувати. І він зробив такий жест, каже: ти маєш можливість потім їх всіх забрати.

– Без обміну, власне?

– Так. Дай їм цю надію, що... Він дав мені можливість…

– Він дотримав цього слова?

– Вони віддавали. Не можу сказати, що вони дотрималися свого слова. Це важкий процес. Взагалі багато що залежало від дуже правильних перемовин і від дуже бажання в принципі максимально долучити всі ресурси, щоб якомога швидше цей обмін був зроблений.

Звичайно, коли я чула, що, крім вас, вони нікому не потрібні (такі закиди були з їхнього боку, з боку сепаратистів), ми не знали іноді, що на це відповідати, якщо чесно.

– Той же ж Захарченко, з яким тобі довелося поспілкуватися, інші ці лідери сепаратистів (на Луганщині Плотницький) – це ж не тільки думка окремих осіб… є насправді маріонетками. Вони роблять те, що їм дозволяє Москва. Є й політика Москви стосовно полонених? Треба трошки послабити тиск на Україну – трошки поміняємо, також зменшимо кількість обстрілів на Донбасі. Треба посилити тиск на Київ, як зараз відбувається, то заблокуємо, обстрілів більше. Вже й «гради» застосовують, як, наприклад, повідомляв штаб АТО.

– Олександре, ми не знаємо, яка відбувається гра насправді. Маніпуляцій дуже багато. І я знаю тільки одне, я можу не у всьому розбиратися, що досконало відбувається у політичних іграх, але я точно знаю: я маю право на правду! І я хочу знати правду, тому що дуже багато з Львівщини полягло хлопців. У нас свіжих могил, ми коли Кузьму Скрябіна ховали у Львові, ми побачили просто ряди молоденьких красенів…

– …ще від Кульчицького і решти... (я теж був цього літа на Личаківському цвинтарі)…

– А ти володієш інформацією, скільки на сьогоднішній день, на кінець листопада 2015 року, ще українських вояків, волонтерів, українських патріотів … перебуває у полоні у так званій «ДНР» і так званій «ЛНР»? Тому що різні цифри називають той же ж пан Тандіт, той же ж пан Рубан, Ірина Геращенко…

– Всі говорять. Одні говорять, що 30, інші говорять, що 142. Люди не можуть мати досконалої інформації. Є дуже багато безвісти зниклих. Ми можемо говорити, якщо ми точно знаємо і підтвердження йде з того боку, що ці люди дійсно знаходяться у цьому місці. Тобто ми маємо ідентифікацію, ми маємо або позивний, або ім’я і прізвище, і ми знаємо локацію, що ці люди там знаходяться. Більше того, з ними є зв’язок або, принаймні, підтвердження з того боку. А є безліч людей, які просто пропали безвісти. І їх локація невідома нікому, у тому числі немає інформації з того боку. Відповідно ця статистика ніколи не буде порахована. Далеко не всі наші хлопці гідно поховані. Якщо я все почну говорити, що я знаю, я знову витягну на себе море, армії тролів і всього на світі.

– А зараз продовжуєш займатися визволенням українських полонених чи ні?

– По сьогоднішній день ми зв’язуємося. Я не хочу говорити про всі волонтерські організації, які цим займаються, я хочу їм дати можливість гарно робити свою роботу. Тому що в мене теж є закид до влади. Вони зробили з цього політику. Зараз молодець той, хто привіз полонених.

Так, я до сих пір, я на контакті з «Офіцерським корпусом», я на контакті з цими волонтерськими організаціями, я на контакті з родичами. І все, чим я можу бути у пригоді (всі знають), я завжди це зроблю.

– Навіть не можна виключати чергової поїздки до окупованого Донецька з твого боку?

– Так. Я поїду навіть за одним хлопцем, якщо це буде потрібно.

– Дату, напевне, не варто називати. Тому що не все можна озвучувати. Хоча мені як журналісту хочеться якомога більше з тебе, так би мовити, витягнути.

– Олександре, ми завжди оприлюднюємо свою інформацію. Як тільки, то ми відразу це даємо на сторінці.

– Коли буде результат, коли хлопець буде тут.

– Абсолютно. Ми завжди. Але я знаю, що навіть спроби «Офіцерського корпусу» зводяться на ніц, можуть навіть на блокпосту не пропустити їх, вставляють перепони, тобто я знаю, що я говорю, коли я говорю, що це є питання політичних маніпуляцій.

– Наскільки я розумію твою думку, на блокпосту з боку українського?

– Ну, є керунок не пустити і все. І не пускають.

– Ми повернемося до початку розмови. Як ти розповіла, «Ніч пам’яті». Знову ж таки нагадую, що цього вечора, 21:00 на Майдані Незалежності почнеться ця мовчазна акція…

– … дуже запрошую всіх просто прийти і запалити лампадки. Ми все підготуємо з волонтерами. Як це вже вдасться, але чим більше свічок має бути в пам’ять всіх загиблих.

– А я хочу зараз до 21 листопада 2013 року повернутися. Не буде перебільшенням сказати, що самісінький початок Євромайдану насправді передовсім асоціюється з тобою. Та, так звана неполітична, частина акції. Ти мерзла, виступала, зривала голосові зв’язки і так далі, і так далі. Зараз не шкодуєш, що тоді виходили на Майдан? Що ти почала, є одним із натхненників цієї акції?

– Я ніколи навіть гадки не маю, що я коли-небудь пошкодую за те, що ми це зробили. Єдине, за що дійсно можна тримати дійсно біль у серці, то це коли ми ховали людей на Майдані, коли вже був розстріл Небесної сотні, коли ми повернулися після того, як розігнали студентський Євромайдан, коли це все ми бачили, то це не налазило взагалі ні на яке розуміння. Але все те, що ми зробили на Майдані, ми по-інакшому ніколи не відстояли би своє життя, навіть без гучних гасел.

– Руслано, всі ці конспірологічні версії, саме ця ніч на 30 листопада, коли «Беркут» розганяв тоді мирну акцію студентів, нібито сцену забирали. Тебе не було саме тієї ночі – на 30 листопада. Нібито Сергій Льовочкін, тодішній глава адміністрації тодішнього президента Віктора Януковича, стояв за цією акцією. І дружина Льовочкіна Зінаїда Ліхачова, художниця, брала ж участь тоді у Євромайдані.

Що це за версія? Вона має підтвердження?

– Олександре, я назву кілька дуже важливих фактів, що відбувалося. 29 числа ми зачитали резолюцію. Я своїм нещасним голосом…

– …коли Янукович повернувся з Вільнюса і так й не підписав угоди?

– Ні, він ще не повернувся. Він тільки сказав, що все: ніякої євроінтеграції. Ми вийшли. В’ятрович тримав мені папір. Я казала В’ятровичу: страхуй мене, бо в мене в будь-який момент просто буде не змикання… Просто мені дали дуже сильні ліки. І я своїм нещасним голосом прохрипіла цю резолюцію. І в кінці я почала вигукувати слово «революція». Це було дуже небезпечно, тому що ми таким чином перевели вже формат просто з мирного протесту у формат вже революції, бо ми розуміли, що вже все, крапку ставити не можна, треба тільки починати.

У цей вечір, до речі, дуже багато було маневрів «Беркуту». І ми вже настільки… Я постійно говорила: люди, «Беркут» йде зліва направо, справа наліво. І навіть зверталася до «Беркуту» і говорила, скільки можна нас залякувати, у нас абсолютно мирна акція, ви нас тут «шугаєте», ми, українці, є вільні, нам неможливо залякати. Ми все це робили. І я навіть ходила поза стелою з рупором (у мене залишилися такі робочі кадри), де я говорила: дівчата, тут небезпечно, йдіть всі до стели, чим ближче ми всі до стели, тим безпечніше. Тобто в цей вечір ми ще збирали людей.

Дуже був напружений вечір. Але десь на дванадцяту ночі ми заспівали гімн. І вже так почало все стихати.

– З 29-го на 30-е?

– З 29-го на 30-е. Почалася перша година ночі. Традиційно ми ще якось притримувалися.

Що мені не сподобалося? Постійно були якісь люди, і я тепер собі не можу нагати те, хто, бо багато людей, хто був за стелою: Руслано, вже треба збирати світло, вже треба збирати звук, вже треба складати апаратуру. Я поверталася і говорила дуже категорично…

– Знайомі тобі?

– Ні. Я не знала цих людей.

– Жодного прізвище не можеш зараз згадати?

– Не можу згадати. Ми потім навіть між собою починали згадувати. Ми хотіли відновити цю хронологію, зрозуміти, своє розслідування провести, хто це були. Вони майже весь тиждень з нами були на Майдані перед тим. І вони говорили: треба розбирати сцену, треба виключати звук. Я сказала: стоп, як тільки ви виключите звук, на тому закінчиться революція!

Я чую, що мені вже взагалі погано, але я до другої ночі протрималася. Я могла тихо піти з Майдану. Але я вийшла до студентів, і хто залишався на Майдані, сказала: люди, скажете, то я з вами залишаюся, якщо ні, то я йду, бо мені геть погано. Вони почали скандувати: «Лікаря! Лікаря!». Тобто можеш йти. І люди мені дозволили піти, і я пішла о другій ночі. Ми заспівали ще раз гімн, і я пішла.

Менше всього, Олександре, я думала, що саме в цю ніч щось відбудеться. Мене тільки насторожив факт, що постійно мене якісь люди підбурювали, що вже треба згорати, вже все, вже достатньо.

– Ти пішла відпочивати, заснула? Коли ти дізналася про розгін?

– Ні, я не заснула. Ми поїхали додому в другій ночі з чоловіком. А в 4:10 мені вже почалися перші дзвінки. Студенти бігли по Майдану. І я все чула – вони мені просто включили телефон. Далі я все це чула. І ми бігом зібралися. Не знаю, за 20 хв ми вже доїхали, були на майдані, десь в 4:30. І ми почали з чоловіком збирати студентів. Ми знали, вони були біля Республіканського стадіону, одна група, одна – біля Бессарабки, одна група вже була біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. І ми між собою почали домовлятися, що йдемо у Михайлівський собою. Нас били не люди, нас били звірі! Це перше, що я почула.

– Руслано, до кінця картина не з’ясована, хоча вже минуло два роки після розгону.

– У мене є зараз дуже гостра фраза, яку я хочу сказати саме на Радіо Свобода.

– Будь ласка. Ти маєш можливість висловлюватися.

– Тому що саме тут я можу дозволити такі речі, продемонструвати, що в нас дійсно вільний світ і вільне суспільство, і демократія. Ми можемо говорити те, що думаємо.

Поки влада не назвала реальних зрадників, реальних злочинців, хто вчинив, Янукович і компанія і всі, хто був задіяний у цьому… Не так, що вони «Беркуту» похапали 20 чоловік і когось там «розірвуть» показово, щоб суспільство затихло… Поки ця влада не дасть відповіді на всі запитання абсолютно по злочинах попередньої влади, вона залишається у змові з попередньою, а відповідно і асоціюється зі всіма злочинами, які попередня влада вчинила. Це моя позиція.

– Чому я перед цим до тебе звернувся з такими словами – чи не шкодуєш взагалі, що виходила від самого початку тоді, два роки тому, на Євромайдан? От зараз ти вже кажеш в ефірі Радіо Свобода… написала в блозі на «Українській правді» красномовний пост під назвою «Задовбало». І «ліміт довіри та терпіння вичерпано» – до нинішньої влади (зараз не про Януковича мова), на твій погляд, вичерпано. І це, наскільки я тебе розумію, зараз на Радіо Свобода підтверджуєш…

То навіщо було виходити на Майдан? Я так провокативно поставлю запитання…

– Олександре, для того, щоб собі дати змогу робити в цій країні реальні зміни. Не так, як політики, понавішували гасла на біг-борди, прикрилися цими гаслами і пішли далі нічого не змінювати, а волонтери, активісти, люди абсолютно різної професії, абсолютно різного віку, абсолютно з різних регіонів, українці з Бразилії, з Аргентини, з Нової Зеландії позбиралися всі до купи для того, щоб поставити нормально свою країну на нормальні рейки.

Вперше хочу Славка Вакарчука процитувати. Мені дуже сподобалася його фраза, коли він сказав: Руслано, я не знаю, чи зможемо ми все зробити, але я хочу, щоб ми за своє життя побудували рейки, по яких Україна вже поїде і вже не зверне, ми будемо знати, що процес цей незворотній.

– Тобто шанс все ж таки не втрачено? Через ці два роки можеш констатувати зараз, що не втрачено?

– Ми нарешті поставили країну на ті рейки, з яких вона вже не з’їде. Це і є той вільний світ, в якому ми хочемо чесно жити, чесно заробляти, бути захищеними, а не віджимати бізнес…

– І в цьому все-таки перемога поки що?

– Однозначна перемога.

– Поки що не вся, але перемога Євромайдану?

– Ні, ми однозначно перемогли. Ми перемогли, тому що влада нас боїться. Вони бояться вийти сьогодні на Майдан. Їм у страшному сні не присниться вийти до людей і чесно прозвітувати. Їм немає що звітувати. Це перемога Майдану. Це ті люди, які вже показали владі, що ви з нами так себе поводити ніколи не зможете!

– Отже, сьогодні, столиця України, 21:00, «Ніч пам’яті».

– «Ніч пам’яті». «Ніч тиші».