296 років з дня народження філософа, просвітителя, поета Григорія Сковороди

22 листопада (3 грудня) 1722 року у сотенному містечку Чорнухи, що на Полтавщині, в родині незаможного козака Сави Сковороди народився один із найвидатніших мислителів України, просвітитель, філософ і поет. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого люду. Цурався неправедного багатства, віддаючи перевагу волі та злидням.

Постать Григорія Сковороди є унікальною для України. Вічний мандрівник і безсрібник, Сковорода не лише залишив у спадок нащадкам свої твори та роздуми, але й дав рідкісний приклад життя за покликом душі.

"Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (славетне полкове місто Слобідської України, нині райцентр Воронезької області РФ.-ред.) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя — предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандрівні співаки засвоїли його пісні — на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права»…" — "Слово о Сковороде", науково-літературний часопис "Основа", 1862.

В останній рік філософ проживав у селі Пан-Іванівка в садибі колезького радника Андрія Івановича Ковалівського, який доводився вітчимом майбутньому засновникові Харківського університету Василеві Каразину. На цей час припадає остання мадрівка великого українця. Після 19 літ розлуки той вирішив провідати і розрадити старого друга, того самого Михайла Ковалинського, котрий після смерті свого покровителя князя Потьомкіна потрапив в царську опалу і проживав у маєтку зпоблизу Орла. «Попри далечінь дороги, на вкрай погану погоду й на постійну відразу до цього краю - як переказує Ковалинський, вирушив пішки з Пан-Іванівки". Привіз Ковалинському свої твори і прожив у нього 3 тижні. Відмовившись від грошей, вирушив назад "в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти".

Відчуваючи, що підупадає на силах, подався до Пан-Іванівки, де прожив ще місяць і зустрів свою смерть. 29 жовтня (9 листопада) його не стало. Останній день життя Григорія Савича інший сучасник описує так:

"…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий".

Пропонуємо згадати кілька його думок, що не втратили актуальності і нині…

Ні про що не турбуватися, ні про що не хвилюватися - значить, не жити, а бути мертвим. Адже піклування - рух душі, а життя - це рух.

* * *

Любов з'являється з любові. Коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

* * *

Бери вершину і матимеш середину.

* * *

Не називай солодким те, що породжує гіркоту.

* * *

Як нерозумно випрошувати те, що можеш сам досягти!

* * *

Хто не любить клопоту, мусить навчитися просто й убого жити.

* * *

О, якби ми в ганебних справах були такі ж самі соромливі і боязкі, як часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках.

* * *

Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину закінчити.

* * *

Вчися збирати марнування думок твоїх і звертати їх всередину тебе. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто правий.

* * *

Уникай людей, які, бачачи твої вади і недоліки, виправдовують їх або навіть схвалюють. Такі люди або підлабузники, або боягузи, або просто дурні. Від них не чекай допомоги ні в якій біді чи нещасті.

* * *

Нам недобре від того, що ми знаємо багато зайвого, а не знаємо найпотрібнішого: самих себе. Не знаємо того, хто живе в нас. Якби ми знали і пам'ятали те, що живе в кожному з нас, то життя наше була б зовсім іншим.

* * *

Хто сліпий, тому всюди ніч... Якщо ти темрява - скрізь для тебе пекло.
*
Більше думай, а тоді вирішуй. Поспішай повільно!

* * *

Без бажання все важке. Навіть найлегше.

Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня - «Всякому городу нрав і права», написана у 1758-59 роках.