Але цьому є межа

Наші нерви поміцнішали. Роки три тому хтось напевне зомлів би або впав би в істерику, зараз — нічого, крім гидливого подиву.

Провідний політик сусідньої держави — ні, не тієї, що ви подумали, — спробував усім нам дати прочухана: «З Бандерою вони до Європи не ввійдуть». Це з інтерв’ю виданню Do Rzeczy пана Ярослава Качинського, лідера правлячої партії ПіС і колишнього прем’єр-міністра. Хоча ви ті слова, мабуть, уже чули й читали від минулого понеділка разів сто.
Ні, серйозно, ми звикли. Від 1994-го, коли нам викручували руки з ядерною зброєю, від 2008-го, коли нам заблокували ПДЧ у НАТО (ми тоді опинилися в одному човні з Грузією, для якої наслідки не забарилися), від зими 2013-го, коли західні посольства ні, не роздмухували «кольорову революцію», як волають кремлівські пропагандисти, а, навпаки, вимагали від лідерів Євромайдану «поміркованості» (сам чув)... Ну й до ганебних за своєю суттю Мінська-1 і Мінська-2, коли нас посадили за один стіл із московськими маріонетками й за фактом урівняли з агресором.
Воно, може, і на краще. Я вже писав і не відмовлю собі в задоволенні повторити: Україна потрібна об’єднаній Європі не менше, ніж Європа Україні, усвідомлюють це європейці чи ні. Для них це актуалізація одвічного екзистенційного вибору, що ж до нас, то асоціація з Євросоюзом є насамперед інструментом внутрішніх перетворень для частини еліт і громадянського суспільства, а потім уже доступом до ласих ринків товарів, капіталів та праці.
Тим гірше. Ми самі розбиратимемося з нашими негідниками — злодіями, корупціонерами й зрадниками — вже як можемо. І, головне, самі боронитимемо вашу Європу від варварів зі Сходу. Нині українці гинуть буквально «за нашу і вашу свободу», а європейські політики тим часом бавляться електоральними стратегіями.

Тут, як і взагалі в політиці, важить інтонація, жест — у цьому конкретному разі намір образити, нахамити. Або Качинський звичайний українофоб (зрештою, nobody’s perfect), або йому взагалі байдуже до істини, адже, перефразовуючи польського екс-прем’єра, ми теж «роками погоджувалися з тим, що в Польщі був і є культ людей, які чинили геноцид стосовно українців». Може, у центрі Варшави прибрали пам’ятник Романові Дмовському? Може, засудили політику «пацифікації»? Може, вшанували не лише «своїх», а й «чужих» жертв вікової ворожнечі?
Стоп! Ми не пишаємося злочинами українців незалежно від історичного контексту, в якому їх було скоєно. І, певно, їх варто було б досліджувати ретельніше, усвідомлення таких речей дуже сприяє оздоровленню й дорослішанню. Але вже ніколи — ані зараз, під час кривавих боїв, ані потім, коли безпосередня небезпека нашому існуванню відступить, — не відмовимося від своїх героїв та символів, навіть якщо вони не вписуються в сучасний стандарт європопулістів (а вони ніде не вписуються).
Припустімо... От на хвилиночку припустімо, що ми готові забути нашу частину образ і стати на позицію польських шукачів історичної справедливості. У такому разі напрошується прозора аналогія. Червона армія в Європі запам’яталася масовими випадками мародерства та ґвалтувань, і то були не ексцеси, а повсякденна практика, до того ж вона несла народам усі принади комунізму. Чи означає це, що ми тепер маємо відмовитися від пам’яті про героїв, які врятували ті ж таки народи від гітлерівського нацизму? Перестати відзначати День перемоги (до речі, правильніше таки 8 травня) й прибрати пам’ятники Невідомому солдату?
Безнадійна й значною мірою некерована війна УПА, як і кожна партизанка, мала свої чорні сторінки, котрі Україна офіційно засудила й засуджуватиме. Але тих, хто пожертвував життям заради майбутнього своєї країни, ми не зрадимо. Герої таки справді не вмирають, і сьогодні під Авдіївкою вояки-упівці продовжують свій вічний бій, хоч би як патетично це звучало.
Прикриваючись тілами наших солдатів (кому, як не Качинському, особисто знати, проти кого й проти чого ми воюємо?), поляки, французи, німці, угорці, словаки можуть скільки зав­годно бавитись у свої локальні політичні ігри, до безпеки Європи останні не мають стосунку, точніше мають від’ємний. На щастя, існує інша Польща — Польща Ґедройця й Івана Павла ІІ, Вайди й Міхника, так само як інша Європа, до котрої ми належимо за фактом свого народження, і не Качинському це вирішувати.
На жаль, не подолавши наразі внутрішніх демонів, ми прийматимемо радше символічну, але все-таки допомогу (розуміючи її не як подачку, а як ціну крові), вислуховуватимемо поради із Заходу й виконуватимемо окремі умови: інколи корисні, інколи не вельми. Але цьому є межа, «ale są jej granice», як дослівно сказав колишній польський прем’єр.

Юрій Макаров