Чого хоче досягти польська влада, або Хто розпалює ненависть між поляками та українцями, - письменник

Поляків налаштовують проти українців. Про це пише на сайті Збруч український письменник Андрій Любка, передають Патріоти України.

На українців напали. Побили українського підлітка. На українську ходу наскочили неонацисти. Крики «смерть українцям»! Посеред дня розбили український пам’ятник. Українців побили, коли почули українську мову. Українські могили на цвинтарі – сплюндровані. Атака на гуртожиток, в якому живуть українці.

«Українці – це ґвалтівники й різуни. Абсолютно всі українці», ‒ публічно в інтерв’ю стверджує відома особа. Як то кажуть, вгадайте країну за заголовками. Ні, помиляєтеся, це не про Росію, з якою в нас триває війна і де проти українців ведуть пропаганду на всіх рівнях. На жаль, ідеться про Польщу.

Непокаране зло надихає на нові злочини. Коли пані прем’єр Шидло говорила про мільйон українських біженців, це було загравання з Європою, спроба відмовитися від прийому втікачів із Сирії. Але польський обиватель своє почув – і десь у пам’яті відклалося, що до нього в країну приїхав мільйон бідняків, які забирають робочі місця, паразитують на соціальній допомозі і таємно проводять свої бандерівські зібрання.

Ніхто не завдав собі клопоту порахувати, скільки грошей дешева українська робоча сила заробляє для Польщі. А міністр освіти навряд чи скаже, що більшість українських студентів у країні платять за навчання, поповнюють польський бюджет, винаймають житло, харчуються за свої гроші. Такого ви не почуєте, тому й не дивно, коли в автобусі норовиста літня пані буде нарікати, що за польські гроші тепер вчать українців, а її племінник мусить тяжко гарувати в Британії.

Фільм «Волинь» ‒ теж не злочин, правда? Мистецький акт, твір, незалежне бачення режисера. Погоджуюся. Але після перегляду цього фільму мільйони людей запам’ятали, що українці – вбивці й палії. Тому не дивно, що популярний паяц Войцех Цейровський в прямому ефірі може заявити, що всі українці – ґвалтівники й різуни. Польська прокуратора у цих словах не побачила ані складу злочину, ані розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Кожен із цих епізодів не є трагедією для польсько-українських стосунків, але в сумі, однак, вони творять доволі загрозливий контекст. Річ у тім, що коли джина випустиш із пляшки – загнати його назад буває неможливо. Обиватель собі тихенько намотує на вус, що українців можна ображати, бити, що саме українці винні в багатьох його проблемах, – і може настати час, коли цю «вєдзу» він вирішить якось застосувати на практиці. Напасти, вдарити, плюнути в автобусі. Прокуратура ж у цьому нічого поганого не побачить.

Думаєте, я передаю куті меду, лізу поперед батька в пекло? Хотів би, щоб це було так. Але я читав щоденники і спогади людей, які пережили війну в Боснії. На Сараєво вже почали падати бомби, а всі далі думали, що в них війна неможлива, тому що люди не хочуть конфлікту. Виявилося навпаки: якщо довго плекати ненависть, а потім темному обивателю дати автомат і сказати, що йому за це нічого не буде, – починається пекло.

Одного не можу зрозуміти: чого саме польська влада хоче досягти? Якщо у Варшаві є гарячі голови, які справді думають, що українцям треба одного «старшого брата» замінити іншим, і вже самі приготувалися сісти в це крісло, то це хоч і неприємно, але нормально. Макіавелізму ніхто не скасовував, тож і не дивно, що в частини польських політичних еліт досі колоніальний погляд на Україну. Та мистецтво дипломатії в тому й полягає, щоб уміти тримати язик за зубами, говорити приємно й навіть улесливо, досягаючи поставлених цілей.

Навіть на заправці, що прикидається країною, як влучно окреслив Росію Маккейн, для висловлення реальних поглядів російської влади є окрема постать – Владімір Жиріновскій. Але зауважте різницю – там його не призначили міністром закордонних справ. Бо одна справа – казати народу правду, і зовсім інша – вести тонку дипломатичну гру.

Ми, звичайно, потребуємо порад – як жити, хто в нас герой, з ким ми дійдем у Європу і так далі; але якщо хтось забув, то єдина країна, де прапори ЄС майоріли на барикадах, – це Україна. І від польського міністра закордонних справ передусім хотілось би чути про це. Тоді якось приємніше, і дружити хочеться більше, і в брюссельські кабінети з польським провідником можна зайти. Так званий soft power, мєнка сіла, якою поляки так майстерно користувалися до недавнього часу. І отримували вигідний собі результат.

Ну, а тепер усі досягнення польської дипломатії на чолі з міністром Ващиковським можна описати фразою Талейрана: це гірше за злочин – це помилка. Помилка, яка може коштувати нашим народам кілька років діалогу.