Чому задихнулася "русская весна"?

Ця спецоперація готувалася довго. Можливо, всі роки української незалежності. Не саме під цією назвою. Не виключено, з’явилася вона вже на фініші, коли прийшла відмашка починати. Назва, до речі, не оригінальна, здерта з Арабської весни — серії масових протестів, революцій та воєнних конфліктів у низці арабських країн. Але здерта не просто так. Потрібна була аналогія: народ, мовляв, організовується і повстає проти диктаторських режимів, у цьому разі проти «київської хунти», пишуть Роман Малко і Юрій Лапаєв на Український мілітарний інформаційний дайджест, повідомляють Патріоти України.

Зважаючи на поспішні кроки, які згодом привели до часткового провалу, початок планувався на пізніше. Ґрунт не був достатньо підготований, багато що відбувалося хаотично. Починати в Кремлі вирішили, очевидно, після втечі Януковича до Харкова й провалу там спроби влаштувати сепаратистський шабаш. Це рішення було радше вимушеним, операція всюди починалася по-різному, що вказує на відсутність сформованої структури, яка мала б діяти за продуманою схемою і керуватися єдиним центром. Якщо в Криму все відбувалося без заминки і ще 22 лютого в Севастополі з’явилися перші блокпости, облаштовані прокремлівськими активістами спільно з міліцією, то в більшості міст Південного Сходу зорганізовані нашвидкуруч традиційно проплачені виступи мали радше стихійний характер.

Крим упав найпершим. Багаторічна підготовка до відторгнення тут дала свої плоди. Можна перераховувати десятки причин, чому ворожа спецоперація мала шанси на успіх, але починати варто з ратифікації харківських угод 2010-го, які продовжили перебування тут військ РФ. Саме російський контингент стане 2014-го базою для проведення спец­операції. Всі ці козачки та інша масовка залучені лише для картинки, бо йшлося про імітацію народного бунту, яка повинна була мати максимально переконливий вигляд. Брудну ж роботу — керівництво та координацію всієї цієї маси — виконають кадрові офіцери РФ. А тому дивуватися, що все сталося блискавично й задіяні елементи спрацювали як єдиний механізм, не варто. Вже 23 лютого українська влада практично не контролювала Севастополя. Через чотири дні група спецназу РФ захопила приміщення ВР і Ради міністрів Криму в Сімферополі, а кримські депутати оголосили проведення референдуму про статус півострова. Спочатку призначили на 25 травня, згодом перенесли на 30 березня, а потім узагалі на 16 березня. І затягувати справді не було сенсу. 1 березня «зелені чоловічки» вже почали блокувати частини ЗСУ й усі все зрозуміли.

Погана копія Криму

Зовсім іншу картинку спостерігаємо на материковій Україні. Під приціл взято аж вісім областей, які, на думку кремлівських стратегів, мали б стати легкою здобиччю. Практично одночасно з Кримом почалися акції в Харкові, Одесі, Луганську, Донецьку, Херсоні, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві та багатьох менших містах. Там також влаштовували прокремлівські акції, вивішували триколори, десь вдало, а десь ні робили спроби захоплення органів влади, СБУ чи МВС, проголошення народних республік. От тільки всі ці перформанси нагадували радше незграбні локальні заворушення, аніж ретельно сплановану операцію. Масової підтримки, на яку, очевидно, дуже розраховували організатори і яку стовідсотково пообіцяли кураторам місцеві масо­ви­ки-затійники, заколотники не дістали, часто доводилося завозити гастролерів, щоб хоч якось переломити ситуацію. Навіть за включення всього місцевого адмінресурсу, тотальної підтримки олігархічного бізнесу й щедрого фінансування з Кремля «русская весна» на Південному Сході України була приречена на провал. І коли це стало остаточно зрозуміло, лише масове ввезення підготованих озброєних диверсантів із Росії дещо врятувало операцію. Там, куди їх встигли закинути, події покотилися цілком в іншому напрямку, ніж там, куди не встигли. Саме наявність кордону з РФ і недосконалий його контроль з українського боку забезпечили часткову перемогу терористів у Донецькій і Луганській областях. Через так звані вікна на територію України завозяться зброя, боєприпаси, проникають ДРГ. Звісно, все це робиться не без підтримки Прикордонної служби ФСБ РФ, яка не лише надає терористам потрібну інформацію і сприяння, а й, попри домовленості з ДПСУ, відмовляється взаємно закрити низку пунктів пропуску. Як результат — лише впродовж травня — червня зафіксовано понад 20 випадків агресії проти підрозділів ДПСУ й фактичне виведення з-під її контролю величезної ділянки кордону від ВПС «Красна Талівка» (Луганська область) аж до Азовського узбережжя.

САМЕ НАЯВНІСТЬ КОРДОНУ З РФ І НЕДОСКОНАЛИЙ ЙОГО КОНТРОЛЬ З УКРАЇНСЬКОГО БОКУ ЗАБЕЗПЕЧИЛИ ЧАСТКОВУ ПЕРЕМОГУ ТЕРОРИСТІВ У ДОНЕЦЬКІЙ І ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ

Наявність кордону не єдина причина, чому на Донбасі була зосереджена особлива увага Кремля. За останнє століття регіон пережив щонайменше дві хвилі деукраїнізації: Голодомор і масове заселення росіян та кримінального інтернаціоналу з усього СРСР для участі в будівництві фабрик і заводів. Більшість із тих, хто приїхав будувати світле майбутнє, осіла назавжди, і земля, мешканці якої ще в 20–30-ті роки ХХ століття розмовляли українською, помалу перетворилася на анклав російської культури не найвищого ґатунку. І хоча за час незалежності кількість проукраїнськи налаштованих громадян помітно зросла, на загальному сов­ково-кримінальному тлі їх усе ще було критично мало, щоб утримати ситуацію. У квітні українські патріоти Донецька спромоглися дати останній бій проросійським тітушкам, але сили були нерівними. Мирні люди проти бейсбольних біт та арматури за цілковитої бездіяльності правоохоронців. Далі були захоплення урядових будівель, поява зброї, у місті різко зросла концентрація російських політтехнологів та нацистів на кшталт Бородая чи Пургіна, і до цієї бомби потрібен був лише запал. Його роль відіграла група Стрєлкова-Ґіркіна, яка захопила Слов’янськ, і тоді ракова пухлина сепаратизму почала розповзатися по Донбасу.

«На авось»

Те, що в дійсності тема так званої Донецької народної республіки мусолилася на Донбасі давно, не секрет. Зазвичай в історичному світлі. Хоча і в політичному скористатися нею також було чимало охочих. Вперше появу триколора «ДНР» зафіксовано 2006 року. Тоді збирали підписи проти «націоналістичної» політики Віктора Ющенка з вимогою зробити російську мову державною і погрожували в разі відмови відокремитися від України. Звичайно, ніхто не приділяв уваги таким фрикам, як і «Русскому блоку» та всіляким «прогресивним соціалістам». Не звертали уваги й на мітинги під триколором і гаслами «Фашизм не пройдет» в Донецьку 2010-го. До чого призвела така недбалість, відомо.

А втім, навіть за цих умов втілити свої масштабні плани на Сході України Росії та її підрядчикам не вдається. Навіть на Донбасі, поглинути який здавалося простіше нікуди. У чому ж причина такого недолугого провалу? Адже в Кремлі були впевнені, що добра половина України спить і бачить, як її повертають у «братнє» лоно імперії. Потрібен лише сигнал — і «київську хунту» зметуть, а більшість населення південно-східних областей стане в черги по російські паспорти, невпинно горланячи «Путін, пріді». Так принаймні розповідали слуги імперії, яких десятиліттями щедро фінансував Кремль, так звітували політики, які не втомлювалися зграями літати до Москви, вихваляючись виконаною роботою. На щастя, спеціалісти з Лубянки та їхні колеги переоцінили власні можливості й здібності своїх агентів. А ще недооцінили людську жадібність. Брати гроші й запевняти у відданості імперії аж ніяк не означає віддано їй служити. Це лише один із видів грантоїдства, яким не гребують навіть фанати Путіна та царя Ніколая-страстотерпця.

Погану координованість дій, а отже, завідомо провальний розвиток «русской весны» можна пояснити багатовекторністю впливу замовників на українських підрядчиків. Основна робота, звісно, велася через офіційні представництва РФ в Україні й так звані культурні центри, які окрім столиці гніздяться при консульствах в Одесі, Харкові, Львові та Криму. Окрім представницьких та культурних функцій ці структури виконували ще безліч специфічних, об’єднуючи та координуючи діяльність проросійських організацій, підживлюючи їх та використовуючи як інструмент впливу. Втім, існувало ще щонайменше два вектори роботи, які були не менш важливими й часто перетиналися. Політичний, зосереджений у руках функціонерів Компартії та провладної Партії регіонів, і бізнесовий, міцно зав’язаний на російських власниках чи співвласниках великих українських підприємств. Усе це чітко взаємодіяло, взаємодоповнювалося й працювало на спільну ідею. Тільки от, коли настав час X, та взаємодія не дала бажаного результату, далися взнаки брак координації, взаємне поборювання і тотальне насичення всіх структур відвертими маргіналами та фриками а-ля Губарєв і Клінчаєв.

Приборкати спрута

Розгляньмо для прикладу спробу дестабілізації в Херсонській області. Механізм, який там було застосовано, нічим особливим не відрізнятиметься від аналогічних в інших південно-східних областях України. 22 лютого активісти місцевого Євромайдану повалили пам’ятник Лєніну на площі Свободи, і вже наступного дня проросійські активісти влаштували акцію, яка закінчилася масовими зіткненнями. Надвечір Самообороні вдалося взяти ситуацію під контроль і забезпечити охороною будівлю Херсонської ОДА. Лише 1 березня місцеві фанати КПУ, КОБу («Комитет общественной безопасности»), медведчуківського «Украинского выбора» тощо зібрали наступну акцію під назвою «Русская весна». Вони знищили пам’ятник Небесній сотні й закликали Путіна ввести війська. Того дня зіткнень вдалося уникнути, але вже наступного, коли лави місцевих русофілів поповнили гастролери з Криму, захищати ОДА від захоплення вийшов увесь український Херсон. Це була чи не остання спроба прокремлівських сил розхитати ситуацію в місті, бо далі в справу втрутились українські спецслужби. Голов­ними кураторами акцій, за їхніми даними, окрім московських стратегів на чолі з Владіславом Сурковим були агенти, базовані як у Генконсульстві РФ в Одесі, так і безпосередньо в Херсоні. Можливості консульства виявилися недостатніми для швидкої мобілізації. Хоча під його крилом і виросло кілька ніби потужних структур: «Російський культурний центр», обласне відділення ВГО «Русское движение Украины», ГО «Русская национальная община «Руси», Центр російської культури, «Українсько-російський благодійний фонд», місцеві філіали «Русского Единства» та «Украинского выбора», а також малопримітні ХМГО «Нова слов’янська генерація», ХОО ГО «Спортивний клуб «Дельфін» та ЗОЖ («За здоровый образ жизни»), втім, усі вони були радше товариствами за інтересами, ніж силами, здатними влаштувати переворот і захопити цілу область. Принаймні керівники деяких із них, як тільки запахло смаженим, одразу переметнулися в державницький табір, аби їхні імена не асоціювалися із сепаратистами.

Усі згадані вище контори, а також «Комитет общественной безопасности», «Георгіївський союз Херсона», Релігійна община Рідної віри слов’ян «Триглав Херсонщини», як і акції, до яких їх залучали, фінансувалися з різних джерел і часто не безпосередньо з РФ. Серед основних спонсорів і посередників проступають вуха персонажів, чиї зв’язки з кремлівськими кураторами важко не помітити. Насамперед олігарха Костянтина Григоришина, ФПГ «Энергостандарт» якого має в регіоні чималий економічний інтерес, а отже, і вплив. Григоришин здавна був спонсором КПУ, окрім того, як запевняють українські спецслужби, його «Энергостандарт» перебуває ще й під пильним оком Служби зовнішньої розвідки ФСБ, що вказує на безпосередню підконтрольність Путіну. Схожа історія і з паном Новинським. Бізнес-інтереси на Херсонщині в нього теж чималі. Ну й на третьому місці старий боєць більшовицької гвардії Катерина Самойлик (екс-нардеп від КПУ), якій закидають епізодичне фінансування сепаратистських мітингів. Навряд чи вона це робила з власних заощаджень, хоча за легендою звучить саме так. Зважаючи на тісні зв’язки КПУ і з Григоришиним, і з КПРФ, можна спробувати припустити, що товариш Катерина — лише зв’язкова ланка великої схеми. Хай там як, а на мітинги їй так і не вдалося залучити багато співчуваючих. 250 поборників «русского мира» виявилися вершиною успіху. Серед безпосередніх виконавців, завданням яких були організація та проведення пропаганди, акцій, силових протистоянь, флешмобів і, звісно, референдуму, проступають імена проросійськи налаштованих місцевих депутатів комуністів та регіоналів.

Причин, із яких Херсон не вдалося взяти нахрапом, чимало. Починаючи з неправильного розрахунку на нібито проросійські настрої місцевого населення й закінчуючи браком ресурсів у місцевих русофілів. І річ не лише у фінансуванні. Безліч нібито проросійських організацій, про які звітували й на які викидали гроші, виявилася пшиком. Їхнього членства не вистачило, щоб принаймні розхитати місто, не кажучи вже про можливість захопити важливі стратегічні об’єкти і втримати їх, поки Путін прийде. Майже аналогічна ситуація була в Запоріжжі та Миколаєві. Там інші виконавці та куратори нижчого рівня, але сценарій той самий. Шансів розхитати Дніпро теж не було. Особливо після призначення очільником ОДА Ігоря Коломойського, який зі своїми партнерами дуже творчо підійшов до зупинення терористичної зарази. Сформовано й озброєно добровольчі загони, на в’їзді до міста організовано блокпости та влаштовано полювання на сепаратистів (оголошена винагорода за їх затримання та вилучення зброї дала результат). Посильна допомога, звісно, надавалася і сусіднім областям. Йшлося навіть про взяття під контроль деяких регіо­нів Донбасу, де ще не закріпилися терористи, але влада в Києві побоялася наділяти Коломойського аж такими повноваженнями.

Дещо проблемніше було втримати ситуацію в Одесі, де трагічна розв’язка настала 2 травня 2014‑го. Або в Харкові. Навесні 2014-го місто буквально кишіло антиукраїнськими структурами, які координувало Росспівробітництво в Україні: Російсько-український інформаційний центр, «Украинский выбор», Політичний клуб Південного Сходу України, «Київська Русь», «Слов’янська єдність», Східноукраїнський центр стратегічних ініціатив, Союз громадян України, «Трудова Харківщина», «Боротьба», «Південь-Схід». Особливо активно відзначилися бойовики «Оплота» Євгена Жиліна, які проходили вишкіл на базі однойменного клубу, а згодом влилися до лав збройних формувань «ДНР». Перша акція сепаратистів у Харкові відбулася 1 березня з ініціативи й за участю мера Геннадія Кернеса. «Мирний мітинг патріотично налаштованих харків’ян» «За Харків» плавно переріс у бійку між його учасниками та активістами Євромайдану й завершився захопленням приміщення ОДА та побиттям активістів, які її захищали. Український прапор на даху ОДА замінено російським, але надвечір його прибрали. У ніч із 14 на 15 березня озброєні члени «Оплота» спробували взяти штурмом штаб «Правого сектору» на вулиці Римарській, але наразилися на шалений опір. У ході запеклого бою двоє учасників нападу загинуло, п’ятьох було поранено. У вечері 6 квітня Харківську ОДА знову захопили сепаратисти та проголосили «Харківську народну республіку», але наступного дня після численних ультиматумів їх витіснили спецпідрозділи МВС. Цей момент став відправною точкою для зачистки міста від сепаратистів. На початку травня антиукраїнські акції пішли на спад, і не в останню чергу завдяки контролю над електричками з Бєлгорода, які справно доставляли до Харкова російських погромників.

Значний посильний внесок у збереження цілісності України на початковому етапі надали й численні невідомі патріоти, які, зважаючи на стагнацію правоохоронних структур і влади на місцях, а часто і всупереч їхнім сепаратистським стремлінням, змушені були взятися до практичного втілення ст. 17 Конституції доступними засобами. Відомо про виступи погано озброєних або й неозброєних загонів патріотів, які діяли в Ізюмі, Сватовому, Добропіллі та інших містах і зуміли зупинити місцевих сепаратистів.