Декларувати не означає робити: чи працюють українські санкції проти фізосіб

Коли на тижні на сайті президента України Петра Порошенка було опубліковано оновлений санкційний список фізичних осіб, то спочатку хотілося просто виокремити звідти з десяток найбільш колоритних осіб та щиро покепкувати з них. Але під час ретельно аналізу бажання посміятися поступово зникало – якось не до сміху, коли бачиш в українському законодавстві дірку не дуже зрозумілих, але вражаючих розмірів. Більше того, дірку цю залатати швидко неможливо за визначенням, оскільки проти її латання гарантовано виступить чимало українських політиків. Так, в тому числі і народні депутати, яким потрібно буде голосувати за певні зміни до Конституції, наприклад.

Раптово для багатьох виявилося, що чимала кількість зрадників різного штибу і досі, на четвертий рік війни з сусідньою державою-агресором, зберігає за собою українське громадянство. І це при тому, що Україні вони зараз виключно шкодять, а не допомагають. У більшості країн світу подібні кадри давно б вже не мали такого щастя, але наше законодавство, нажаль, є страшенно недосконалим. Не можна узяти і позбавити людину громадянства, якщо воно було отримано без жодних порушень процедурних норм. Це вам не Артеменко з Боровиком, які вчасно не здали свої відповідно канадський та німецький паспорти, про що знали усі зацікавлені особи.

От візьмімо, скажімо, видного сепаратиста і просто негідника Олега Царьова. Все, що може зробити проти нього українська влада зараз – це заборонити виводити капітал за межі України та обмежити фінансові операції за його участю. Біда лиш в тому, що левову частку цього самого капіталу з країни було виведено достатньо давно, ще до Майдану, а його нібито учорашні соратники (наприклад, колишній помічник Денис Борисенко) катаються немов сир у маслі і, схоже, не обривають зв’язків з колишнім нібито шефом. Виникає схожа на патову ситуація: одна сторона не робить нічого, бо їй вже не потрібно щось робити, інша – тому що зробити більше нічого не може.

Якщо спитати про це, скажімо, Юрія Луценка, то він напевно почне з палаючими очима розповідати про те, що одного разу умовного Царьова схоплять десь у Цхінвалі, привезуть на батьківщину і судитимуть за українськими законами. Може, колись дійсно так станеться, але сумна статистика поки що говорить про інше. Якщо вже злочинець зумів вирватися за кордон, то дідька лисого він попадеться до рук українських силовиків. До того ж, Інтерпол та закордонні спецслужби навряд чи візьмуться із завзяттям за роботу, яку «колегам» з МВС та СБУ заважають виконувати саботаж Верховної Ради, недосконалість законодавчої бази і зв’язані з особистих причин кінцівки. Так, знаєте, раптово і Путін остаточна зневіра може напасти одного чудового ранку. З іншого боку - завжди можна відкласти справу Царьова та зайнятися більш нагальними справами.

Не все складається чудово і у випадку з іноземними громадянами, що потрапили під санкції. Не можна не висловити задоволення з приводу того, що дехто чудово попрацював над розпізнанням купки закордонних найманців, які побували та повоювали на окупованих територіях (мова, наприклад, про громадян Іспанії, переважно етнічних басків). Але на цьому оптимізм закінчується – українська влада тут виглядає немов собака зі старої загадки про Місяць. Голосний гавкіт в даному випадку цілком може бути запорукою успіху, але дістатися до супостатів і вкусити їх досить боляче не виходить.

Втім, біс з ними, з найманцями – якщо їм раптово вистачить розуму вдруге попхатися до України, то до рук правоохоронців вони можуть потрапити аж бігом. Приклад бразильського доморощеного терориста-дурбила Рафаеля Лусваргі це доводить пречудово. От на деяких європейських політиків-українофобів управи в нас поки нема навіть після включення їх до санкційного списку. Так, сюди вони приїхати вже не зможуть, бо фактично є персонами нон ґрата. Але що завадить корисним ідіотам з українським громадянством попхатися в гості до них або взагалі попросити допомоги на політичному фронті? В тому-то й справа, що нічого.

Давайте просто уявімо, що Верховна Рада протягом травня проголосує за усі зміни до законодавства, необхідні для проведення найближчої осені місцевих виборів по всій Україні (чимало політиків локального масштабу на це дуже розраховують, до речі). Якою буде ймовірність того, що умовний Вілкул-молодший сунеться до друзів-маргіналів з ближнього зарубіжжя з проханням підтримати його передвиборчу кампанію? Правильно, близькою до ста відсотків. Позаминулого року за нього активно «вписувалися» польські українофоби (наприклад, божевільний старигань Корвін-Мікке) та представники партії Йоббік – тієї самої, яка зараз намагається підбити закарпатських угорців та русинів на створення власної автономії. І не просто вписувалися, а намагалися переконати мінливу частину електорату з екранів в ефірі регіональних телекомпаній (на щастя, в запису, а не в прямому ефірі). Хто може дати гарантію, що подібне не повториться, навіть незважаючи на заборону ділових контактів з подібними ворогами української держави та державності.

В тому-то й справа, що ніхто. Виконання санкцій в даному випадку проконтролювати нібито й легше, ніж з юридичними особами, але насправді набагато важче. Недарма ж колись говорили, що всіх не перестріляти.