Як 40 тисяч російських солдатів, розбивши Наполеона, дезертирували та залишилися у "ворожій" Франції, - історик

4 квітня 1814 французький сенат припинив повноваження імператора Наполеона. На той час солдати російського царя Олександра I вже п'ятий день стояли в Парижі. У складі військ антинаполеонівської коаліції. Шостої. Переможної, нарешті!

До французької столиці російсько-пруссько-австрійські полки підійшли ще в кінці березня. Маршал Мармон, розуміючи перевагу противника, після кровопролитних боїв 30 березня здав місто. Того дня загинуло вісім тисяч солдатів союзників. Сім тисяч з них - піддані Олександра. Засипати противника шапками і часто разом з головами, щоб потім пишатися цим, - незмінна традиція російських полководців. Взяття Берліна в 1945-му обійшлося у 450 тис. радянських вояків.

Парижани не стали палити своє місто, як це зробив генерал Федір Ростопчин з Москвою, коли Михайло Кутузов залишив її Наполеону. Переможців зустріли з острахом, але і з цікавістю - аж надто колоритно виглядали російські козаки. Вони мили своїх коней в Сені і надовго заклякали перед вітринами крамниць зі здивованими очима.

Олександр, щоправда, розпорядився, аби нижні чини його війська не сміли з'являтися на вулицях Парижа. Тому випадки мародерства і насильства з їхнього боку були нечисленні. Сам імператор, розповідали, гуляв містом без охорони, - по-французьки говорив він краще за самих парижан. Замовив Франсуа Жерару, придворному живописцю Наполеона свій портрет, і не раз побував на балах у колишньої дружини свого супротивника - Жозефіни Богарне. Куртуазні манери того часу дозволяли такий розмах.

Однак російські воєначальники зіткнулися у Франції з несподіваною проблемою. Олексій Баранович, майбутній генерал, а тоді лише 20-річний офіцер писав: ««Полковника Засядко денщик, довольно смышленый, вздумал из-под ведомства военного освободиться и жить по-французски, пользоваться свободою, убеждая себя, что в настоящее время он не находится в России, под грозою, а в свободной земле, Франции. Пришед к полковнику, сказал: «Отпустите меня! Я вам долее не слуга!» – «Как? Ты денщик: должен служить, как тебя воинский устав обязует!» – «Нет, г. полковник, теперь мы не в России, а в вольной земле, Франции, следовательно, должны ею (свободой) пользоваться, а не принужденностью!»

Денщикові дісталося 500 ударів шпіцрутенами - щоб іншим було зась. Однак такі аргументи не завжди переконували солдат. Той же генерал Ростопчин писав дружині про французький похід: «З кінно-гвардійського полку в одну ніч дезертирували 60 осіб зі зброєю і кіньми. Вони йдуть до фермерів, які не тільки добре платять, але ще віддають за них своїх дочок».

У 1818 році союзники уклали мир з відновленою французькою монархією Бурбонів в Ахені - рівно 200 років тому. А той же Баранович про повернення на батьківщину повідомляв: «Коли ж ми прибули на кордон Росії, то чули, що з усього війська залишилося у Франції до сорока тисяч нижніх чинів, про повернення яких імператор Олександр і просив короля Людовика XVIII. [...] Але король не в змозі був виконати государеве прохання, бо французи переховували втікачів, і тому жоден з них не повернувся».

Сучасні російські історики спростовують цю цифру: адже 40 тисяч дезертирів - майже третина всього експедиційного війська Олександра. Справді, підрахунки військових збитків і втрат завжди суперечливі, і у різних дослідників вони бувають з неймовірними розходженнями. Але як бути з багатьма свідченнями сучасників? Після ворожої Франції нехіть російських солдатів до кріпосного рабства своєї батьківщини була просто вражаючою. І нехай перебіжчиків було не 40 тисяч. Може набагато менше. Але їх помітили. Хоча про причини такого переходу російські еліти замислювалися доволі рідко.