"Як я втікав від хуліганів у Грузії": Розповідь підприємця і мандрівника

Після кількох днів перебування у Тбілісі, я осів, завів друзів та вже з відчуттям комфорту пізнавав місто, пише у своєму блозі мандрівник, підприємець Пітер Сантенелло, передають Патріоти України.

«Пітере, це важко. Я не по фітнесу», – задихався він, закурюючи собі в поміч сигарету та вдихаючи її наче кисень.

- Пітере, чому ти не дихаєш важко?

- Григорію, ми пройшли лише кілька сходинок. До того ж, я не курю. Це не допоможе твоєму диханню.

«Ох», – сказав він, наче це була якась новина. Він узяв свою сигарету та роздивлявся її, нахиливши голову: приставив близько до свого обличчя, та оглядав з усіх боків.

Я дав Григорію перевести дихання, бо він поклав свої руки на коліна та зігнувся. Як тільки він зібрався з духом, я повернувся, щоб іти вгору.

Краєм ока я помітив, як повз пролетіла якась пляма. Гучний звук долинув до мого лівого вуха, і я відчув, як шкіри торкнувся стрімкий вітер.

«Чорт!» – сказав Григорій.

Я побачив, як великий камінь вдарився об цемент приблизно за сто сходинок під нами. Григорій міцно схопив мою руку та потягнув мене зі сходів у кущі. У мене заболів живіт. Високо над нами кілька молодих чоловіків на вершині шляху фунікулера швидко зникли. Ми чекали в кущах.

Я відчував, як моє серце билось у моїх вухах. Я сів навпочіпки, обережно виглядаючи звідти на вершину фунікулера. Я швидко уявив, як камінь, який щойно пролетів повз мене – менше ніж за дюйм – найбільш ймовірно міг би розбити мій череп.

Сигарета Григорія, зрештою, згоріла. Він виглядав з-за кущів і помалу виходив.

«Пітере, зараз усе окей».

Ми повернулись на сходи. Я дивився вгору та скрупульозно виглядав на новий камінь у повітрі. Чоловіки зникли.

Коли ми наближались до вершини сходів, мої ікри горіли, а Григорій дихав, як помираючий кінь. Стара червона машина фунікулера стояла, припаркована, в цементній трубі. Вузькі сходи закручувались над станцією до великого балкону, збудованого на вершечку структури фунікулеру. Ми обійшли кут цієї будівлі, як три молоді чоловіки наблизились до нас.

Вони підозріло глянули на нас, наче ми могли бути саме тими хлопцями, які скинули камінь. Двоє з них були приблизно мого зросту, але значно худіші за мене. Я не надто переймався щодо них.

Але третій виглядав більш небезпечним. Він був нижчим, кремезнішим і більш озлобленим за інших. Його густі брови з’єднувались посеред його голови, наче овеча шерсть, та кидали тінь на його затверділе обличчя.

Молоді чоловіки глянули на Григорія і хмикнули. Потім вони подивились вбік та зміряли мене своїм поглядом. Їхні лиця змінились з ворожих на спантеличені, оскільки вони зрозуміли, що я не грузин. Короткий кремезний хлопець у наказовому тоні попросив Григорія сигарету. Той виконав це.

Напруга збільшувалась, оскільки вони продовжували перебігати очима то на Григорія, то на мене. Ми стояли спокійно, лице до лиця з ними. Григорій та я були більшими, та нас було менше.

Це був швидкий момент, коли вирішували, що би нам зробити, і чекали на їхнє рішення. Та вони вагались, і ми пройшли повз них – на наше щастя, вони не пішли вслід.

Ми дійшли до пустої будівлі з великим арками та колонами, оточеними великою терасою. Широкі види міста були вражаючі. Григорій сказав мені, що в радянські часи це місце було красивим, повним квітів та процвітаючих кафе.

«Це було місце для проведення вихідних», – сказав з ностальгією Григорій.

«А зараз чортзна-що», – сказав він, вдивившись у гущавину.

Я почав рухатись до парку, на який він поглядав.

- Пітере, стоп!

- Чому, що не так?

- Якщо ти підеш далі, ти перейдеш лінію.

- Яку лінію?

- Лінію безпеки. У парку вони пограбують тебе. Грабіжники беруть гроші та ділять їх з поліцією. Вони працюють тут заодно.

«Ох», – повільно вимовив я, злегка піддавшись емоціям та повернувшись назад.

«Ти повинен знати, де ходити за містом, а де ні, – сказав інструкційним тоном Григорій. – Тут є багато поганих людей».

Я ступив крок назустріч будівлі. Там був поліцейський, який гуляв навколо парку, та дивився на нас. Його руки були за спиною, коли він ретельно спостерігав за нашими переміщеннями.

«Ця частина парку нормальна», – сказав Григорій, коли поліцейський помахав нам рукою прямо навпроти нас.

Кілька старших леді проходили повз із зробленими власноруч віниками. Вони повільно змітали соснові голки та листя з доріжок.

Григорій вийшов зі своєї меланхолії, поглянувши за обрій. Його очі розширились, і він обернувся до мене весь напружений. Це був перший раз, коли я бачив його у швидкому русі.

- Пітере, хлопці чекають, щоб нас побити!

Я відчув, як імпульс адреналіну пройшов крізь мене. Я поглянув за обрій. Три молоді чоловіки нетерпляче чекали на нас на вершині сходів. Вони вихиляли свої шиї у різних напрямках, чекаючи на наше прибуття. Найбільш небезпечний на вигляд тип стискав кулаки та шкірився.

Згадане наче вдарило мене. Камінь. Дивний момент на вершині сходинок…

- Пітере, вони поб’ють нас! Або витягнуть ніж. Пішли! Поспішаймо!

Ми вибігли в зворотному напрямку на пусту дорогу, яка вела нас в гущавину. Великі сосни прикривали дорогу, напускаючи на неї тінь та загадку.

Ми на трохи відійшли від будівлі, та коли я оглянувся, то зміг побачити, як троє чоловіків пішли вслід. Вони мали би почути нас, коли ми оглядали їх. Вони звернули на дорогу та побігли за нами. Ми були за 30 секунд від них.

«Пітере, продовжуй бігти, не зупиняйся!», – кричав Григорій, відстаючи.

Дорога починала поступово закручуватись. Старі бордюри та заржавілі вуличні ліхтарі почали формувати шлях. Біліше світло проникало крізь крони гілок дерев.

Я оглянувся назад, і вони наближались. Я біг так швидко як міг. Дивна комбінація страху та збудження проходила крізь мої судини. Григорій також дивився назад, але лише страх читався на його лиці. Був такий звук, наче він своїми легенями намагався втягувати повітря всередину та назовні через вузьку соломинку.

Ми завернули за черговий згин на дорозі, справа вигулькнув якийсь житловий будинок. Цивілізація заспокоювала. І час був правильний: мої ноги починали горіти. Я оглянувся назад ще раз та прикинув, що ми були за 20 секунд від них. Кремезний тип відступив.

Старий автобус виходив з-за одного з будинків. Ми нетерпляче побігли туди. Водій автобуса побачив нас та приклався зі скрипом на гальма. Звучало так, наче педалей гальм не існує на цьому автобусі, метал заскрипів по металу. Водій автобуса відкрив двері, що згортались гармошкою, та поглянув уперед з поглядом стоїка. Ми забігли по сходах.

Двері зачинились і він почав їхати перш ніж ми встигли присісти.

Я поглянув на алею через заднє вікно і побачив, що три фігури швидко її перебігали. Водій автобуса не побачив їх. Момент почав працювати в нашу користь. Вони наблизились до задньої частини автобуса та застукали по ньому. Включилась друга передача. Шлейф від диму дизельного пального випурхнув назад, як автобус рвонув вперед. Третя передача.

Григорій та я глянули одне на одного, не вірячи власним очам, і потім знову глянули через заднє вікно – на хуліганів, які втратили день.

Ми присіли, зітхнувши від полегшення.

«Хінкалі», – сказав Григорій, усміхнувшись.

«Хінкалі», – відповів я, розпливаючись в широкій усмішці.

Ми безпечно відкинулись на крісла автобуса, що йшов назад у місто, по дорозі до нашого улюбленого ресторану.