Якщо на Банковій та Грушевського не вистачить мізків і волі: Наступна революція в Україні має стати олігархічною

Патріоти України пропонують до уваги читачів роздуми на цю тему від людини, яка є фахівцем у царині економіки та політики. Далі пряма мова.

У циклі «Хроніки олігархії» я вже згадував, що олігархат — стоп-кран на шляху до Європи — початково формувала влада Леоніда Кучми як інструмент прискореного переходу до капіталізму при збереженні промислового потенціалу України. Тоді це називали фінансово-промисловими групами (ФПГ), їх жорстко контролювала Банкова, відіграючи допоміжну роль гаманців

До кінця другого терміну Кучми олігархи, завдяки різноманітним хитрощам, отримали у власність спочатку загальнонаціональні ЗМІ, а потім і політичні партії.

Із «фатальних яєць» ФПГ вилупилися шаблезубі анаконди: олігархи з інструменту перетворилися на головних гравців на політичній сцені. Настільки головних, що третій президент України — наполовину ставленик олігархату, а четвертий і п’ятий — більш ніж повністю. Бо і ставленики, і самі олігархи.

За президента Петра Порошенка міркування про якусь позитивну роль олігархату звучать як збочене знущання. Олігархічна влада виявила повну нездатність до самоочищення і модернізації. За умов війни вона продовжила курс на збагачення за всяку ціну, проявивши цинічну готовність наживатися на крові та співпрацювати з агресором.

Олігархічна влада породжує корупцію, кумівство, непрофесіоналізм та інші біди настільки ж природно, як людина видихає вуглекислий газ.

Вона солодкоголосою сиреною співає про реформи, звітує про незроблене, запрошує заїжджих реформаторів і виробляє інші маневри для відволікання уваги. А на ділі — вміло гальмує реформування, оскільки воно ставить владу під контроль суспільства, що для олігархату — смерть від удушення. І при загрозі своєму барижному статус-кво олігархат готовий перейти до будь-якої форми диктатури, з активною участю недоімперії зокрема.

Питання не в тому, чи треба позбавлятися від олігархічної моделі влади. Питання в тім, що якщо терміново не видалити злоякісну пухлину, то не виживе весь державний організм. Бо в протистоянні двох олігархатів, звісно, переможе більш ресурсно забезпечений, тобто російський.

Уже чую більшовицькі гасла щодо експропріації та націоналізації. Ні, громадяни-товариші, ремейк цієї пісні в чартах не злетить.

Грабіж награбованого, звичайно, забезпечує захопливу картинку в телевізорі, вельми прибутковий для експропріаторів (згадаймо, як розлетілися цінності з Межигір’я) і скидається на справедливість. Але жодного економічного зростання, на жаль, не забезпечує. Зате може забезпечити реальне громадянське протистояння в Україні, адже на олігархів працюють люди, наші громадяни, і деякі з них захищатимуть своїх роботодавців.

Із другого боку, не зрозуміють наші зарубіжні партнери, яких корчить навіть від натяку на націоналізацію. І це логічно, оскільки західна цивілізація починається не з права громадянина на збройний захист, а з непорушності права власності. Це зброя потрібна, щоб захищати цю власність.

Тож «цегла», шлагбаум і безвихідь: Рінат Ахметов і ко плюс їхній Роттердам — навіки? Відповідь на це запитання прозвучить відразу після рекламної паузи! Не перемикайтеся!

Жартую.

Основна підказка зафіксована в гносеології олігархату: його запустили в засіки, де він нагулював сальце з волі держави та на бюджетні гроші. Зараз Україна переживає складний період. І нам необхідні кошти на переозброєння армії, на запуск проривних технологій, які забезпечать нам конкурентоспроможність у світовому співтоваристві.

Партнери в достатній кількості не дадуть: ніхто не стане вирощувати собі конкурента. Лише завдяки внутрішнім ресурсам. Тобто для наших олігархів настав момент, коли вони повинні повернути Україні борг, що накапав за останніх двадцять років. Винятково добровільно, звісно.

У країні необхідно створити «Фонд оборони і розвитку» (Фонд суверенітету, якщо зовсім точно). Створити на законодавчому рівні, з чітко прописаними процедурами наповнення, управління та громадського контролю.

Чому, зокрема, різко пішла на спад допомога від населення армії? Та тому, що витрачання коштів, особливо в державному секторі, абсолютно непрозоре. Видимих результатів використання пожертвувань немає, а на порожні слова чиновників і волонтерів, які перетворюються на чиновників, наші люди вже не ведуться.

Тому Фонд повинен бути недержавним, хоча і з участю держави, а громадським. До його правління треба залучити справді авторитетних фахівців у галузі озброєнь та проривних технологій, а не тих, яким АП, КМ та ВР довіряють пиляти бюджет оборонної промисловості.

І ось у такий «Фонд оборони і розвитку» українські олігархи, а також інший офшорний бізнес, і матимуть зробити вагомий внесок. Який обчислюється в мільярдах доларів. І, як рекомендують у рекламі, спати спокійно.

«Але це та сама експропріація!» – обуряться в’їдливі читачі.

Не зовсім.

На тому самому законодавчому рівні повинні запровадити десятирічний (як мінімум!) мораторій на право бізнесу мати контрольні пакети в загальнонаціональних ЗМІ, а також на фінансування політичних партій та окремих депутатів, зокрема їхні виборчі кампанії. У разі порушення — вирок із конфіскацією.

Загальнонаціональні телеканали, радіо, газети, не кажучи про політичні партії — це високовартісні неприбуткові проекти. Якщо ми позбавимо олігархів такого непосильного тягаря, то у них вивільниться достатньо коштів для фінансування Фонду. І заодно український олігархат перетвориться на великий бізнес, що не лізе в політику.

Одним пострілом ми зможемо вирішити одразу три ключових проблеми, що заважають цивілізаційній трансформації України:

1. Запустимо реальний внутрішньоукраїнський процес технічного переозброєння ЗСУ, а отже, зробимо рішучий крок до миру, оскільки агресор зважає лише на силу.

2. Закладемо основу для стабільного економічного зростання через розвиток військово-промислового комплексу України.

3. Знищимо основне джерело корупції, реально відрізавши великий бізнес від влади, тобто від махінацій і зловживань із бюджетними коштами.

А також наповнимо змістом етичну матрицю щодо того, що те, що винен — віддати повинен. У цьому контексті – гроші, які заборгували країні наші нерозбірливі в засобах збагачення великі бізнесмени.

Найцікавіше, що деякі з теперішніх олігархів добровільно зважаться на таку деолігархізацію в обмін на непереслідування та прозорі правила гри в бізнесі. Ігор Коломойський і Віктор Пінчук — напевно. Дмитро Фірташ згоден на все, аби не піти уторованим шляхом Павла Лазаренка. А Ріната Ахметова і Петра Порошенка питати — це ні себе, ні державу не поважати.

Автор: Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог