Капкан для ведмедя або Це тобі за Севастополь! Як західні санкції гноблять недоімперію

"Нахабне й підступне загарбання Росією українського півострова Крим увійшло в новітню історію як факт першої анексії території у післявоєнній Європі. Це стало кричущим порушенням міжнародного права і правил, прийнятих у світі після 1945 року." Про це пише Сергій Шебеліст на сайті Zaxid.net, передають Патріоти України, продовжуючи:

Природно, що за подібні «витівки» порушник мав бути покараним. На це сподівалися в Україні, яка лише оговтувалася після подій Революції Гідності. Погляди суспільства були спрямовані на Захід, впливові столиці й інституції. Хто-хто, а вони так просто не подарують Москві цієї брутальної поведінки й не залишать Україну сам на сам з агресивним сусідом.

А це тобі за Севастополь!

Тоді здавалося, що окупація, «зелені чоловічки», кримська «самооборона», «референдум» – усе це не по-справжньому і скоро якось розсмокчеться, бо ж не можуть на нас напасти «брати». Та й анонсоване місцевими сепаратистами «волевиявлення» не має юридичної сили – подібний формат голосування просто не передбачений вітчизняним законодавством. Президент РФ Володимир Путін донедавна відкидав можливість нападу на сусідню державу, публічно висловлював повагу до її суверенітету, хоча і вважав її штучним утворенням.

На користь неможливості такого сценарію свідчили не тільки запевнення про повагу до територіальної цілісності України, прописані у Будапештському меморандумі (1994), а й «Великий договір» про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ (1997). Якщо Москва і наважиться на захоплення Криму, думали українці, то реакція Заходу не забариться і Кремль дуже сильно пошкодує про те, що пішов на таку авантюру.

Що ж, Захід із відповіддю не забарився. Президент США Барак Обама виступив із тематичною заявою, в якій підтримав територіальну цілісність України та засудив дії Росії, зауваживши, що вона за це заплатить. Зібралася ООН, на Генеральній асамблеї якої повагу до України в міжнародно визнаних кордонах засвідчили 100 країн світу («проти» голосували ще та компанія – Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія, Зімбабве, КНДР, Куба, Нікарагуа, Росія, Сирія і Судан). Традиційно глибоку стурбованість висловив ЄС. Але рішучих та відчутних кроків, які б привели РФ до тями, не було зроблено. Лише обережні, дипломатично вивірені декларації та вмовляння Києва не провокувати Москву на нову війну в Європі або, чого доброго, у світі.

Сподівання Заходу на адекватність і притомність Кремля, вочевидь, були завищеними. Єдиною соломинкою, за яку ще якось могли вхопитися колективний Вашингтон і Брюссель, був статус Криму. Якби він перетворився на чергову невизнану пострадянську республіку під контролем московських кураторів, це була б дещо інша історія. Її так-сяк можна було би проковтнути за зразком подій п’ятиденної війни у Грузії 2008 року.

Але анексія... Це вже, вибачте, перебір, зовсім інший рівень проблеми. Заплющити очі, вдавати, що нічого не відбулося, змиритися означало б кінець міжнародного права, визнання того факту, що сильному дозволено все. У повітрі знову запахло Мюнхеном-1938 і Ялтою-1945. Захід змушений був реагувати. Утім як? Помирати за Крим, як і колись за Ґданськ, там не хотіли. Вступатися за не-члена НАТО також ризиковано.

Єдиною прийнятною відповіддю на дії РФ стали персональні й секторальні санкції, до речі, доволі «вегетаріанські»: призупинення переговорів про лібералізацію візового режиму з ЄС, відлучення Москви від форуму G8, заморожування активів деяких російських компаній, заборона на постачання високотехнологічних товарів, що можуть бути застосовані у військовій сфері. Аби й обличчя не втратити перед цивілізованим світом (бачте, ми караємо порушників міжнародного права), і водночас не переривати повністю економічних відносин із «гопником», якому пообіцяли зняти обмеження щойно він почне поводитись пристойно.

Москва на це не зважала й відверто збиткувалася із Заходу, який, мовляв, робить гірше самому собі, стріляє у власну ногу, відмовляючись від співпраці з таким вигідним партнером. Квінтесенцією цієї бравади стали футболки з принтами «Санкції? Не смішіть мої “Іскандери”». Ну і, звісно, хітове гасло тих часів «Обама – чмо» й дотепи резидентів шоу Comedy Club:

Это санкции,

Их уже двенадцать.

С наивной подписью – Обама.

Это санкции,

И Путин улыбался,

Хотя улыбка вряд ли что исправит.

Рішучості в економічному тиску на Москву не додала й гібридна війна на Донбасі, яка спалахнула невдовзі після анексії Криму. Попри те, що сепаратистськими бунтами на Сході керували військові спеціалісти з-за поребрика, назовні ці події подавали як внутрішній, громадянський конфлікт між київською «хунтою» і повсталим «народом Донбасу». Росія співпереживає, але формально ні при чому. Ба більше, вона засідає в Женеві разом із ЄС і США у спільній групі з урегулювання «української кризи». Про які додаткові санкції може йтися? Як би сказав відомий герой анекдотів: «За чьто?».

Усе змінила трагедія з малайзійським «Боїнгом» рейсу МН17, який у липні 2014 року збили із привезеного з РФ зенітно-ракетного комплексу «Бук». Загибель 298 цивільних протверезила світову спільноту, котра доти не була аж настільки чутливою, коли терористи збивали гелікоптери й літаки з українськими військовими. Тому саме після «Боїнга» був запроваджений більш жорсткий, так би мовити, донбаський пакет санкцій, що стосувався нафтового, банківського й оборонно-промислового секторів і вже не так зверхньо-поблажливо сприймався у Москві.

У Білокам’яній також не залишилися в боргу і запровадили контрсанкції, заповзявшись демонстративно знищувати різноманітну «запрєщьонку». Тушки гусей чавили гусеничним трактором, сири утилізували шляхом спалювання. При цьому хизувалися, що санкції підуть на користь російській економіці, завдяки ним стане більше своєї, якісної, натуральної, смачної продукції.

Технологічні ж новинки замістять власними розробками. Як обіцяв фанат сучасних гаджетів, прем’єр Дмитро Медведєв, на зміну «піндосівським» айфонам прийдуть «скрепні» йотафони. У масовий тираж це диво техніки досі не надійшло. Антизахідна істерія сягнула такої глибини, що у закладах анексованого півострова продавали не осоружне американо, а каву кримську (пізніше з’явилися потішні варіації на тему: русіано, вате, репресо).

Жарти жартами, та санкції, персональні й галузеві, поступово запрацювали. Одіозним діячам заборонили в’їзд на Захід, на критиці якого вони зробили собі кар’єру, при цьому радо користуючись його благами і вигодами. Солідні російські компанії не потикалися у Крим, аби не зазнати збитків й обструкції міжнародних фінансових установ. Показово, що в такому «сакральному» (від слова «сокрасть») місці не працює «Сбербанк», а мобільний оператор функціонує як нібито краснодарський, а не кримський.

Санкційний маховик

На словах РФ заперечувала, що обмеження якось суттєво впливають на її економічний стан. Так, вона мала і має запас міцності, накопичений у «жирні нульові», проте й він поволі вичерпується. Є потреба у кредитуванні та інвестиціях, переоснащенні основних прибуткових галузей – нафто- і газовидобування. Без західних технологій модернізація цього сектора вкрай проблематична. Саме тому Москва домагається на всіх майданчиках світу якщо не зняття, то послаблення санкційного тиску, який, мовляв, невигідний нікому: ні іспанському фермерові, ні російському нафтовикові.

Та для скасування обмежень потрібен поступ із боку Росії. А його немає. Тим більше, що після Криму і Донбасу вона вв’язалася у війну в Сирії на боці президента Башара Асада. Ставши на бік чергового «м’ясника» під виглядом боротьби з ісламським тероризмом, Москва щиро сподівалася підвищити ставки у грі із Заходом й обміняти Сирію на Україну, яку Захід мав би здати РФ. Обміну, однак, не сталося, а становище Путіна після бомбардувань міста Алеппо, яке російські витязі перетворили на руїни, ще більше погіршилося.

Начебто м’якотілі європейці хоч і дискутували всередині Союзу, та справно пролонгували обмеження проти Москви за невиконання Мінських угод, що не закінчили війну на Сході України, проте зупинили наступ окупантів і масові жертви. У Кремлі щоразу сподівалися, що цього разу то було востаннє, і дуже розраховували домовитися з новими американськими і французькими президентами, яким зробили славу проросійських політиків.

Перемогу Дональда Трампа в РФ відзначали ледь не як національне свято: #Трампнаш! Із цієї нагоди в Держдумі відкорковували шампанське, виголошували тости, в магазинах «Армія Росії» зробили знижки для працівників посольства і громадян США, а топ-пропагандисти з Russia Today ладні були мчати на авто з американським прапором.

Утім ексцентричний Дональд не виправдав надій росіян (а скандальна французька націоналістка Марін Ле Пен поступилася на виборах проєвропейському Еммануелеві Макрону). Потрапивши під шквал критики та спецрозслідування через сумнівні зв’язки з Москвою під час президентської кампанії, 45-й президент США просто змушений рятувати свою репутацію, вгамувати власні амбіції та фактично підкоритися політичній системі країни. Тому самому вашингтонському істеблішментові, проти якого він завзято виступав на перегонах.

Нещодавно обидві палати американського Конгресу практично одноголосно запровадили новий, іще жорсткіший пакет санкцій проти РФ, Ірану та КНДР. Те, що раніше існувало на рівні указів лідера нації, віднині систематизовано й закріплено законодавчо. Трамп розуміє, що це зазіхання на його повноваження, і невдоволено, але підписав «Закон про протидію противникам Америки через санкції», який все одно набув би чинності. Республіканці й демократи з легкістю подолали б вето президента, обставляючи його такими червоними прапорцями.

Тут уже РФ було не до жартів. МЗС традиційно звинуватив США у русофобії та неконструктивності, а Медведєв розродився дописом у «Фейсбуці», в якому із прикрістю визнав, що санкції – це всерйоз і надовго. Надії на покращення відносин із новою американською адміністрацією – кінець. РФ оголошено повноцінну торгову війну.

«Санкційний режим кодифікований і зберігатиметься десятиліттями, якщо не станеться якесь диво. Причому він буде жорсткішим за закон Джексона-Веніка, бо має всеохопний характер і не може бути відкладений спеціальним розпорядженням президента без згоди Конгресу», – зазначив російський прем’єр.

Якщо реакція Москви була прогнозованою, то позиція деяких членів ЄС багатьох здивувала. Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер обурився, що Вашингтон не узгодив із Брюсселем нову порцію санкцій, які безпосередньо зачіпають економічні інтереси європейських країн, пов’язаних із РФ і, зокрема, будівництвом газогону «Північний потік-2». Зазвичай вайлуватий ЄС цього разу відреагував напрочуд оперативно.

Коли йдеться про пролонгацію обмежень проти Москви за війну в Україні, тривають довгі дискусії, вмовляння, компроміси. А коли справа торкнулася власної кишені, глибока стурбованість була продемонстрована миттєво. За словами оглядачів, подібна поведінка – свідчення і наслідок «шредеризації» значної частини європейського політикуму, котрий надає перевагу цінам над цінностями.

Але навіть із затятими русофілами і чистими прагматиками доля грає злий жарт. Навесні 2014 року до Москви завітав виконавчий директор концерну Siemens Йозеф (Джо) Кезер, який зустрічався із Путіним невдовзі після анексії Криму й говорив про взаємовигідну економічну співпрацю. За конструктивний діалог виступали й міністри від Соціал-демократичної партії Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр і Зіґмар Ґабріель. Країни домовилися про постачання газових турбін Siemens для потреб електростанції у Краснодарському краї, але тільки не в анексованому Криму. Начебто особисто Путін запевнив, що так і буде, проте вкотре збрехав.

Нині Siemens змушений рятувати свою репутацію і добивається повернення турбін. Німецькі політики відчувають себе ошуканими. ЄС же тим часом запроваджує санкції проти топ-посадовців Міністерства енергетики РФ і нечистоплотних російських компаній, які «кинули» німців.

Нові обмеження США і ЄС – це ще один сигнал Росії, чергове попередження, що її поведінка не буде безкарною. Так, вони не обвалять «путіноміку» миттєво. Їхній ефект накопичуватиметься і рано чи пізно змусить Москву відмовитися від боротьби за вплив на пострадянському просторі, зокрема в Україні та Близькому Сході, зосередившись на вирішенні власних проблем.

Утім, «обустройство» Росії – другорядна справа порівняно з культивуванням державної величі. Заради неї росіяни готові пожертвувати майбутнім і стерпіти все (включно із санкціями), отруюючи життя своїм сусідам та мимохідь занапащаючи власну батьківщину.