Хіти тижня. Вона дійсно не розуміє, що витворяє: "Жива я виявилась нікому не потрібна", - Надія Савченко

Про це і не тільки народний депутат України Надія Савченко розповіда в інтерв'ю "Главкому", передають Патріоти України.

"Народний депутат Надія Савченко чекає на журналістів «Главкома» не у своєму кабінеті, а біля входу до Комітетів Верховної Ради. Часу не гає – спілкується з численними прохачами, які завжди рояться біля парламентських будівель.

На запитання, де їй було б зручно спілкуватися, депутат озвучує головну вимогу: «Будь-яке кафе, аби була літня тераса, де можна курити».

- Нервовий день?, - запитуємо

- Просто курити люблю, - не приховує Надія.

За 100 хвилин спілкування Савченко тягнеться до пачки п’ять разів. Перевагу віддає «пролетарським» червоним «Прилукам».

У першій частині розмови Надія підбиває підсумки річниці своєї свободи, визнає, що вдячна Віктору Медведчуку за визволення з російського полону, дає оцінку Юлії Тимошенко, а також пояснює, чому потиснула руку позбавленому недоторканності Михайлу Добкіну.

«Відчула себе, як у камері-одиночці». Так в одному з інтерв’ю ви описали свої враження, коли вперше вийшли на трибуну Ради й обвели поглядом залу. Тобто ви там не побачили союзників? Чи й досі Надія Савченко чужа серед своїх?

Я це відчула не одразу, а якогось дня, коли ввійшла до зали, подивилася, як на народних депутатів, як вони – незважаючи на те, що зображують опозицію та коаліцію – мило один з одним вітаються, спілкуються в кулуарах, який на них однаково дорогий одяг, які вони всі грубі й продажні, але при цьому намагаються корчити із себе манірних. Я зрозуміла, що це - чужий мені світ. Я й далі почуваюся, наче в камері-одиночці.

«Один у полі не воїн» – із цими словами Вакарчук свого часу відмовився від мандату, хоча до Ради і він, і Руслана Лижичко йшли з метою щось змінити на краще… Чому б вам не піти їхнім шляхом?

Єдина різниця між мною і Вакарчуком з Лижичко – те, що вони творчі люди, отже схильні до емоційності, люди тонкої душі. А я - людина військова. І якщо один у полі - не воїн, то тоді міняємо поле бою під себе.

За рік вдалося з кимось із колег-депутатів здружитися?

За рік мені вдалося розібратися, із ким принаймні варто говорити, до кого дослухатися – це вже багато. Верховна Рада – це не той колектив, у якому можуть бути друзі або вороги. І нічого з того, що там відбувається, не варто брати близько до серця. Є розумні люди, до думки яких я дослухаюсь. Це Віктор Пинзеник – політик із досвідом. Юрій Левченко («Свобода») – розумний хлопець. Із «Батьківщини» - Олексій Рябчин, Альона Шкрум. Бабак Альона – це людина, яка дотримується своєї лінії. Та я не всіх розумних людей можу знати.

Робота в парламенті виявилась такою, якою ви її уявляли?

Я її не уявляла. На той момент, коли я стала нардепом, більше думала про те, як у мене болить шлунок, бо я голодна, як болить хребет від лежання на нарах, як мені осточортіла ця тюрма. Я навіть не пам’ятаю, коли і як мені оголосили, що я – Герой України, що у мене є депутатський мандат. У тому світі справді значущі речі - зовсім інші, ніж у цьому. Тільки коли я прийшла у Верховну Раду, зрозуміла, що це тепер - моя робота.

Що найбільше вразило у Раді?

Лицемірство. Коли я, наприклад, підходжу й тисну руку Добкіну чи Новінському, роблю це відкрито, - всі фукають. Всі засуджують одне одного в залі. А потім, коли виходять у кулуари, де їх не бачать камери, там вітаються одне з одним.

Ще – безграмотність, небажання працювати, невміння мислити, самодурство, глупство і тотальних хаос, у якому приймають закони. Спочатку я думала, що одна я така – пропустила два роки, відстаю від колег, що треба надолужити. Потім зрозуміла, що ніхто ні у що не намагається вникнути. Вони голосують, зважаючи на те, скільки заплатили.

Вражають також висловлювання від нардепів на зразок: «Я голосую, як партія скаже, бо мене ж підібрали, як цуценя, дали на округ, на мандат, я їм зобов’язаний». Я кажу : «Ти як голосуєш, ти хоч Україну не продай за те, що ти їм винен».

Вразило те, що Рада абсолютно несамостійна. Парламент втратив взагалі свою суб’єктність як законодавчий орган і став об’єктом, яким керує президент.

«Тимошенко, Путін і Медведчук – це троє людей, яких пов’язує спільне минуле, яке основане на грошах і на крові». Це ваші слова. А ще ви заявляли, що не вірите Тимошенко. Як же ви погодились бути першим номером у списку «Батьківщини»?

Я не вірю зараз жодному політику, як і не вірила до того, як стала політиком. У нас весь народ політикам не вірить. У мене були пропозиції і від інших партій. Підписуючи вступ до «Батьківщини», мені було вже просто смішно – це була вже десь п’ята пропозиція, яку мені приносив адвокат зі словами, що маю зважитися. Я відповідала, що це абсурдно: я сиджу в російській в’язниці, а політика – в Україні. Я підписалась (на участь у виборах від «Батьківщини», - «Главком») з міркувань жіночої солідарності. Я це сприймала як жарт. Не думала, що це взагалі можливо: пограються собі, і все.

Зараз весь медіапростір намагається прив’язати ім’я Медведчука до імені Савченко. Я з цією людиною незнайома. З ним спілкувалась моя сестра – так само, як зараз із ним спілкуються ті, хто хоче витягти з російських в’язниць своїх рідних. Чому всі забули, що Медведчук – старий гравець української політики? Він знайомий і з Кучмою – ще до того, як вони потрапили у «Мінськ», і з Кравчуком, і з Ющенком, з Тимошенко, Януковичем, Порошенком. Чому ніхто не хоче згадати хронології подій і зрозуміти: де я, а де Медведчук? Так, це - люди, замішані на крові, замішані на грошах, на бізнесі, у них спільне все – вони дітей спільно хрестять! Я з ними не кума.

За своє звільнення ви дякували і продовжуєте дякувати абстрактному народу. Чому ж не висловлюєте вдячності Медведчуку - адже саме він приклав руку до цієї справи?

Медведчук і є український народ. Я не знаю, скільки у нього громадянств, але поки що його не позбавили українського громадянства – як вже одного нардепа – він, у принципі, є українським народом. Так, йому я теж вдячна. Чому я повинна окремо вимальовувати чиєсь прізвище? Український народ – це кожна людина, яка за мене боролася. Моя сестра, моя мати – вони теж український народ, як і Юлія Тимошенко, всі з «Батьківщини», хто виходив на акції. Це українська діаспора, світова спільнота.

Кому вигідно пов’язувати вас саме з Медведчуком?

Моя суб’єктивна думка: коли я сиділа, і український політикум сподівався, що я не повернуся живою, було дуже вигідно з мене робити ікону. Для цього були задіяні великі ресурси, на це виділялися бюджетні кошти: на телеканали, журналісти про мене писали, це запускалося в голови людям, під це робилися фестивалі тощо. Це була державна програма. Напевно, єдине, у чому може реалізувати себе сьогоднішня українська влада, - це в піарі. На мені вони це випробували: державна програма на міжнародному рівні. Я і хлопці, які досі сидять в російських тюрмах, по ідеї, це і є - програма України на міжнародному рівні. На політв’язнях можна піаритись, вони можуть показувати, який героїчний український народ, і на цьому політикам можна заробляти бонуси. Коли я повернулася, то виявилося, що жива нікому не потрібна. Особливо, коли у неї є така впізнаваність, така слава. Це треба знищити. І почала працювати інша державна програма – з купою порохоботів, тимошенкоботів та ботів від інших партій, які бачать у мені конкурента. Знову колосальне викидання ресурсу, щоб мою історію затерти, пов’язати її з Медведчуком або з якимось тотальним злом в Україні.

Щоб ви розуміли – на імідж тотального зла Медведчука в Україні теж витрачаються колосальні гроші. Раніше він був звичайним політиком і народним депутатом, як вони всі, а потім він чомусь став дуже відрізнятися від них. Чим? Тим, що він – кум Путіна? Напевно, тільки цим. Усі ці нісенітниці – це винятково державна програма.

Які у вас нині стосунки з Тимошенко?

Нормальні робочі стосунки. Весь політичний шлях Юлії Володимирівни я ціную, бо пройти його - це складно, колосальна робота, енерговіддача. Але як людина, яка відчувала на собі роботу системи і уряду Тимошенко, я оцінюю її погано. Не вважаю, що вона була спрямованою на українця, вона не була україноцентричною, вона діяла тільки заради влади. Це - розумна жінка. Ми з нею на фракції могли обговорити законопроекти. Зараз я інколи раджуся із фракцією «Батьківщина»: яке їхнє бачення тих чи інших проектів законів. Ми ніколи не були подругами і не будемо. У Раді вітаємося, спілкуємося, але теми тільки робочі - точно не про сім’ю і дітей.

Ви якось казали, що Тимошенко «холодна, як воскова лялька». Не змінили своєї думки?

Це моє враження від іміджу – не від людини. Я не знаю, яка людина Юлія Володимирівна. «Холодна, як воскова лялька» - вона така завжди. Це не погана оцінка – це вміння людини себе так тримати. Можливо, для політики це добре.

Як вона поводиться на фракціях?

На фракції вона – робочий елемент команди. В принципі, мені подобалося, як проходили фракції у «Батьківщині»: ніхто нікому не нав’язував думку. Звичайна нарада в колективі.

Ще одні ваші слова: «У людей, які приходять до влади, змінюється група крові». У вас змінилась?

Проблема в тому, що я не прийшла до влади, мене в неї вкинуло. Група крові змінюється тоді, коли людина йде з бажанням влади. Людина себе готує, рветься в помічники народних депутатів, хоче якимось чином примазатися. Вона вже тоді вчиться лизати ноги, цілувати руку, вчиться підлості. Я спостерігаю це не тільки в парламенті, а й в апараті ВР і серед усіх, хто до нього дотичний. Вся оця клоака приводить людину до політики.

Політика змінює групу крові, бо це слава і влада. Тебе засліплюють спалахи фотоапаратів, ти втрачаєш голову від думки «невже нарешті?». Я - та людина, якій все це чуже. Щоразу на клітинному рівні відчуваю відразу. Говорити з журналістами мені важко. Я намагаюся триматися чемно, відповідаю на запитання, але мені це не подобається. Треба фотографуватися – якщо люди просять – я буду посміхатися, я їм вдячна. Але це частина роботи. Я розкриваюсь, якщо сідаю на коня, підходжу до літака чи вертольота, починаю розбиратися з технікою. Там я є сама собою. Тому моя група крові не зміниться.

Але ж влада тепер є і у вас. Як ви нею користуєтеся?

Велика проблема: влади я не відчуваю. Проблеми, які мені нині приносять люди, – питання рівня президента: демаркація кордону з Білоруссю, яку почав Кучма і підписав Янукович, пройшла несправедливо - ми втратили 100 метрів своєї землі. Далі - озера Волині спустошуються, вони віддають воду для зрошення полів Білорусі. У мене немає тієї влади, щоб я могла вирішити такі проблеми. Влади, яку маю, не вистачає для наведення порядку в країні.

Щоб отримати таку владу, треба щоб за вами пішли люди. Ви відчуваєте таку підтримку?

Дивлячись який був би заклик. Люди підуть, коли відчують, що все на такій грані, що є загроза їх життю. Це може бути заклик «не дати вкрасти землю». Люди розуміють, вони вийдуть за це. Другий заклик – до миру. За війну зараз вже вийдуть менше людей, ніж за те, щоб її зупинити.

Ви знаєте, як її зараз можна зупинити?

Мені важко пояснити двома словами і не хочеться забігати наперед. Є ситуація, коли тупик, ти відчуваєш себе, немов у гумовій сорочці. А є – коли відкриваються якісь двері, портали, якими можна скористатися. От зараз починають відкриватися портали. Коли в людей набирається достатньо свідомості і сміливості, щоб розгойдувати цю ситуацію, пропонувати нові рішення. І коли я буду готова закликати – я закличу.

«Ви зараз даруєте мені квіти, а потім будете кидати каміння». Ви так казали рік тому і виявились багато в чому провидцем…

Справді, звідки я про це знала? Напевно тому, що не дурна людина. Я знала, як виглядає політика. Так, ззовні, а не з середини, але достатньо знати ззовні, щоб розуміти, який це гадючник. Я розуміла, що люди мене не знають. Все-таки кожна людина специфічна, і я є людиною нелегкою в багатьох моментах, тому була переконана: не треба зайвих зачарувань, щоб не було розчарувань.

За даними досліджень компанії «Рейтинг», вам довіряють близько 10%. 78% сказали, що не довіряють. З чим ви пов’язуєте такі цифри?

По-перше, я не знаю, що таке «Рейтинг». По-друге, є три великі брехні в світі: просто брехня, велика брехня і статистика. Рейтинги – це статистика. Тут треба розуміти, як поставити запитання. Все це маніпуляції. Я не орієнтуюсь на рейтинги, бо вони є вибірковими. Дві тисячі опитаних людей – це не вся Україна. Я не буду щоразу дивитися на рейтинги, жахатися і думати, що ж я не так сказала. Я відновлюю довіру людей. Чому відбулося таке падіння? Тому що раніше це був рейтинг не живої людини. Це був рейтинг якогось символу, картинки. Про картинку всі говорили дуже добре, однак і тоді знаходились люди, які казали, що я – вбивця. У жодної живої людини не може бути таких рейтингів, як у мертвого героя. Це не падіння, це - об’єктивна реальність. То чого від неї тікати?

У мережі розкритикували ваші побажання Добкіну «волі і триматися».Також певне нерозуміння викликав факт, що ви побажали йому волі після того, як самі проголосували за його арешт…

Я слухала виступи всіх нардепів (за зняття недоторканності з яких голосували в той день – «Главком»), мені було гидко. Незважаючи на те, що злодії всі однакові, Добкін тримався найкраще. Він не сильно виправдовувався, сказав: «Надо в тюрьму сесть – я сяду». Він єдиний сказав слово «тюрма». Тобто, людина до цього морально готова. Я йому побажала волі, бо бажаю волі кожній людині, яка потрапляє в неволю. Бо я знаю, що це таке. Навіть якщо людина винна, все одно, рано чи пізно, буде воля.

Як думаєте, чого саме вам бракує як політику?

Як політику мені бракує всього, бо я не хочу бути політиком. У світовому політичному просторі сформувалися два поняття: «державний діяч» і «політик». Політик – це найгірше, що є в державному діячі. От я хочу, залишивши весь бруд політичних примочок, навчитися мислити глобально і наперед про державу. Бути політиком – це навчитися приходити до влади без промаху – тут Юлія Володимирівна рекордсмен.

Нині ж як народному депутату мені бракує досвіду. Бракує не тільки юридичної освіти, а й знань у багатьох галузях, які треба було б опанувати, навіть якщо я не пишу законопроектів, що стосуються певних галузей, то я за них голосую, і мені треба розбиратися.

Вам пропонували гроші за «правильні» голосування?

Ні, жодного разу. Люди не пропонують корупцію, бо розуміють, що нарвуться.

На запитання, чи є у вас шанс стати президентом, ви часто відповідаєте:«Богу видніше» і додаєте, що готові, якщо потрібно. Хто визначає вашу готовність?

Однозначно - народ.

То чи збираєтеся балотуватися у президенти?

Для участі у президентській кампанії, насправді, потрібно небагато: 2,5 млн грн, щоб зареєструватися. Відкривається фонд і чесно говориться: я збираю гроші на президентство. Участь я брати буду, а як далі – буде видно.

Якби парламентські вибори відбувалися зараз, із ким би ви пішли на них?

Скажімо так: я б повела на них свою партію. Я декларую таку концепцію: люди, які були у владі, більше не повинні там бути. Люди, які були депутатами хоч в одному скликанні, більше не повинні бути депутатами ніколи. Вони можуть бути радниками, помічниками депутатів.

Демократія в Україні себе обезчестила. Людям треба показати, що таке біле і чорне, щоб за ширмою нового не прийшло старе. Треба показати контраст – створити щось несхоже на те, що є сьогодні.

Кого б ви взяли у першу п’ятірку в свою партію на виборах? Чи вона вже є?

Вона вже є. Це мої помічники - люди, які першими прийшли до мене працювати. Це Тетяна Проторченко - людина, яка не була в політиці. Ірина Юзик, яка не була в політиці, яка є громадським діячем. Сергій Проценко, який ніколи не був у політиці. Владислав Штефан - єдина людина, яка була у політиці. Він був у Партії регіонів на місцевому рівні. Він перший, хто вийшов із ПР, усе життя бореться з регіоналами в Кривому Розі.

Чи прийняли б ви до лав своєї партії Саакашвілі?

Ні. По-перше, у Саакашвілі є своя партія. По-друге, я пропонувала йому створити партію, в яку б увійшли його розумні люди, мої розумні люди, але де не було б нас. Крім того, у Саакашвілі - своя історія, я не беруся її судити. Єдине можу сказати: якби я була на його місці – була б президентом країни, щоб зі мною мій народ не робив - розірвав би, як Каддафі, або засипав квітами - я б ніколи не пішла зі своєї країни, не відмовилася б від громадянства.

Чи взяли б Яценюка?

Перехреститися, чи що?

Семенченка? Він теж військова людина..

Ні. Він зараз уже є в парламенті разом зі мною, ми всі вже себе дискредитували. Річ тут не в тому, що він - військова людина, тут важливо, щоб люди почали складати екзамен перед тим, як вони приходять у Верховну Раду. Не тільки іспит з української мови й довідки від психіатра, а ще й тест на IQ.

Гриценка?

Ні. Він був у політиці. Він був міністром оборони (я тоді буда рядовим), і з деякими концептуальними напрямками реформування армії при ньому я не була згода. У першу чергу, я не згодна з тим, що міністр оборони – це невійськова людина, хоча й кажуть, що це повинен бути менеджер.

Рабіновича?

Прекрасна людина з гумором, але в політиці дуже давно. Він про багато речей говорить прямо і просто. Він дає правильні визначення, не боїться – в принципі, при його статусі і статках нема чого боятися. Він знає, як обходити гострі кути, це чудова риса для політика. Але він – гравець старої команди.

Ви проводили акції з вимогами звільнити заручників Кремля, брали активну участь у звільненні полонених. Чому зараз спостерігається певний спад вашої активності в цьому напрямі?

Я постійно щось роблю, кожного дня. Коли почала боротися за політв’язнів, мене почали звинувачувати в піарі, налаштовувати родичів проти мене. Показали «списки Савченко». Тому я сховалася. Батьки полонених вимагали звітів від СБУ, їм відповідали, мовляв, ми працюємо. Я спробувала зробити так, щоб була прозорість. З’явилися розповіді про те, що їм це нашкодить. Ні! Не нашкодить. Бо вони вже там. Дуже багато часу забирає робота з іноземними дипломатами: скласти листа, відправити його, отримати відповідь, відреагувати на неї. Працюємо і я, і моя сестра як голова благодійного Фонду Надії Савченко, який вона зареєструвала для мого визволення. Інколи ми пропонуємо ідею акції, але самі не проводимо, бо як тільки з’являється обличчя Надії Савченко, ЗМІ все перетворюють на лайно.

Могли би просто зараз поїхати на непідконтрольну територію?

Могла б.

Хто б гарантував вашу безпеку?

Ніхто, а для чого? Там люди ходять кожен день через лінію вогню. Я могла б так само, як звичайна громадянка України. Не треба мені ніякі гарантії.

З ким з окупованої території контактуєте?

Контактую з родичами тих, хто сидить у нас, щоб вони почали боротися за своїх. Спілкуюся зі, скажімо так, посередниками між мною і Кремлем для того, щоб політично давати цьому процесу якесь логічне спрямування.

Назвете, з ким конкретно.

Ні. Але зразу можу сказати – це не Медведчук.

Чи є у вас контакт із президентом? Коли востаннє бачили Петра Олексійовича?

Ні. Мені простіше мати контакти з ворогом, ніж із президентом України. Я намагалася звертатися пару разів із проблемами людей, але зрозуміла, що президенту байдуже і що конструктивного спілкування тут не буде.

Дострокові вибори президента 2014 року. Думаєте, українці зробили помилку?

Це була катастрофа, яку нам тепер розгрібати ще довго. Це був неусвідомлений вибір, правильно зманіпульована гра.

За кого ви тоді голосували?

За Яроша. Тоді я побачила, скільки людей зробили так само, скільки готові до нового бачення. Аж 2%."