"Хтось мріє про зірки, а хтось про червоні вітрила": Жителька окупованого Луганська розповідає, як мрія допомагає вижити

Якщо до літа 2014 року у когось була бодай нереалізована мрія, - така собі маленька фантазія для безсонних ночей ("А якби...") - то саме ця зачіпка виявилася для багатьох рятувальним кругом, який і допоміг виплисти. Не піти на дно. Знайти берег у довколишньому хаосі.

Був у мене приятель. У моєму колі знайомих виділявся - чіпкий, заповзятливий, домігся всього, про що можна мріяти, і жив спокійним розміреним життям бюргера.

Свій цех. Добре навчена команда. Нова машина з повним баком під вікном офісу, щоби рвонути геть від суєти міста і офісних чвар, а вже вранці - пити трав'яний чай із медом десь на Чатир-Дазі.

Не те, щоби здивував, коли пішов від сім'ї до молоденької панночки і став у тому союзі двічі батьком. Потім тривале будівництво будинку в Станиці для великого сімейства.

Бізнес, як великий корабель, потихеньку плив, долаючи рифи тимчасових (і таких дріб'язкових із позиції сьогоднішнього дня) труднощів. Ріс штат, росли потужності. Росли дівчатка в новій сім'ї.

Потім пролунав грім. Цех - без скла. Офіс - без електрики. Будинок... Будинок у Станиці, а офіс - у Луганську. Довелося збирати все по крупицях - нових людей, дозвільні документи - або ухвалювати якісь зовсім кардинальні рішення.

Він протримався рік. Рік чекав якоїсь розв'язки. Якоїсь ясності. Відкритих кордонів, людей, кінця революційного божевілля. Рік він чекав цього в Києві, а тут намагався борсатися його повірений у справах.

Потужності його виробництва - набагато ширші за потреби "республіки" у його товарі. Можна було би почати з чогось, як в дев'яності, але вже не той вік і не той азарт. Раніше весь світ був в кишені, а зараз - майбутнє бачилося далеко не у таких світлих відтінках.

Він поїхав в Іспанію. Прихопив дівчаток, вчить мову, готується працювати. Раніше він міг махнути в іншу країну після ділових переговорів, не прийти в понеділок і відімкнути телефон. Ті, хто його знав, до цього звикли. Справи чекали, люди чекали, надійні заступники надійно працювали.

Він і цього разу махнув, тільки назавжди. З валізами і чистим аркушем. Без мови. У пристойному віці. Чи то драйв авантюриста, чи то ще щось...

Я чомусь не сумніваюся, що у нього там вийде. Що саме - залежить, але щось обов'язково вийде. Не дарма ж минули десятиліття плавання в місцевому бізнесі. Десятиліття успішного плавання, до речі.

Я не стала уточнювати у нього, як він вчинив із будинком у Станиці, який будував кілька років. Як офіс - такий гарний після ремонту, як цех і потужне обладнання. Він написав мені: "Спасибі, що відповіла. Не всі хочуть ворушити старе. Особливо, якщо воно ще болить. Хай щастить!"

Інший приятель. Молодший за колишнього років на тридцять. Із відмінних виконавців. Я добре пам'ятаю, як він шепотів мені на концерті в нічному місті: "У мене в рюкзаку зарплата всього відділу - отримав, а роздати не встиг, запізнювався на концерт".

Надійний. Відданий. Але зовсім не з тих, хто зможе вигадати щось із нуля і втілити. Дайте йому вудку - і він на мілководді наловить вам тонну риби, не присідаючи ні на мить.

Його звільнили з тієї роботи, де він буквально жив останні роки. Міг залишитися на ніч, якщо в цьому була хоч якась потреба. Не мислив іншого життя ніде.

Найскладнішим для нього виявилося влаштуватися на нову роботу. Схвально відгукуватися про себе, щоби захотіли взяти. Не борщ навчитися варити, не прати і планувати бюджет, а саме шукати роботу, ходити з останньою десяткою на співбесіди і сподіватися, що візьмуть.

І, знаєте, він виплив. Теж виплив. Хто би міг подумати! Він не мислив себе до літа 2014 ніде, крім нашого офісу і Луганська. А зараз ходить пішки на роботу - економить. Пече. Варить борщ на тиждень. Працює в новій компанії. Вірою і правдою, інакше він не вміє. Мислив би ширшими категоріями - все вийшло би і в іншій країні чи на іншому континенті. Ось вона - здатність уявляти. Просто фантазувати. У когось вона є, а в когось немає.

Моя колега завжди жила категоріями зрозумілими і цілком здоровими: найнятися туди, де платять, їздити відпочивати раз на рік, як мінімум. Не вкладати своїх грошей, працювати за зрозумілими вимогами в офісі. Менше відповідальності, більше зарплати. Хотіла бути ближче до двоюрідного брата. Ближче - це бачитися частіше, ніж раз на рік під час відпустки.

Вони перебралися в його місто в Росії. Ходять тепер на іменини і просто на чай вечорами. Вони до нього - у його власну квартиру, а він до них - у їхню орендовану однокімнатну - на що вистачає грошей у сім'ї моєї колишньої колеги.

Так, у її родині всі працюють. Не все так уже і погано. Квартиру знімають, з меблями, навіть новими. Але живуть у ній втрьох - учотирьох, виходячи з нехитрого сімейного бюджету.

Була мрія бачити брата - так ось же вона! Проста і зрозуміла, як пряма дорога. П'ють разом чай і коньяк, говорять про життя. Тільки у відпустку тепер вона їздить додому, в Щастя, до батьків і замкненої квартири.

Мені здається, - здатність мріяти, це те, що відрізняє нас один від одного. Хтось мріє про зірки, а хтось про червоні вітрила. Аналізуючи зараз, хто, де і чому опинився, чітко згадуєш, хто про що говорив колись, про що мріяв. Здатність вигадувати, а потім втілювати - теж талант від Бога. У кого-то він є, у кого - ні. Хотілося би знати, куди приведуть нас мрії ще через двадцять років.