"Коли історія пишеться кров'ю": "Краще загинути як чоловік, ніж жити як покидьок", - чудовий текст про оборону ДАПу

У групі "Повернись живим" у "Фейсбуці" виклали зворушливий та сумний пост Дар'ї Бурої про захисників аеропорту. Цитую: "У ніч з 23 на 24 січня 2015 року вони вийшли живими і неушкодженими з пожежного депо донецького аеропорту, який вже два дні був під контролем ворога.

Коли 20 січня 2015 року знесилені наші військові виходили з заваленого нового терміналу донецького аеропорту, аби привести допомогу для поранених, що чекали на неї разом з тими, хто навіки залишалися під завалами, вони вже навіть не орієнтувалась в часі, але продовжували оборонятися.

П’ятеро снайперів і два кулеметника 90 батальйону числа 18-го заїхали в пожежне депо – найменш розпіарену будівлю ДАПу, розташовану між терміналом і метеостанцією. Вони замінили хлопців, які там були, і за планом, повинні були протриматися там два тижні.

Шквальний вогонь по вишці метеостанції у день заїзду був бойовим хрещенням. Стало зрозуміло, що життя під обстрілами – такою буде буденність на якийсь термін. А «поливали» з усього – з мінометів, протитанкових керованих ракет, «Утесов». Перемир’я в ДАПі означало лише те, що не працюватиме наша артилерія і танки. Від ворожих доводилося відбиватись гранатометами.

Всі дні вони трималися здебільшого на адреналіні, який притупляв відчуття голоду і страху. Сильні тумани, вологість і холод не давали змоги роздягнутися чи переодягнутися. Не давали можливості повноцінно розслабитися, щоб заснути на якусь годинку між чергуваннями. Був один куток, в якому вони тулилися до стіни і намагалися забути хоча б на годину де вони знаходяться і що відбувається. Вже в кінці снаряд прилетить і в цей куток, але тими днями – це був єдиний затишок. Їжа замерзала. Але її і не надто хотілося. Якщо вдалося кілька разів поїсти за ті всі дні, то й добре. Головне – чай і кава. Але ця розкіш лише вдень – треба економити воду і підігрівати її так, щоб маленький вогник не помітив ворог, який залюбки закидав би його смертоносними снарядами.

Якби той ворог ще знав, що проти нього лише зграйка українських бійців – семеро – навіть не взвод… Взяв би, певно, штурмом ще першого ж дня. Тому снайпера вдавалися до хитрощів. Вони бігали між позицій як можна частіше, навіть під час обстрілу, навіть коли не надто треба. Вводили ворога в оману.

А самі у цей час сиділи без зв’язку. Змінилися частоти і не працювали рації. Вони чули, як сєпари глузують з них: «Хохлы, почему молчите?», «Почему не приходите забирать своїх погиблих?» Різними способами намагалися виманювати – то в полон ніби приходили здаватися, то собак на територію відпускали – де загавкають, значить, там люди, значить, туди і накривали вогнем. Вже здавалося, ще трохи, і можна здичавіти від таких умов – зв’язатися зі своїми не можна, термінал обвалився, навкруги усе вибухає і обстрілюється... Аж раптом, до них змогли пройти двоє побратимів, принесли рації. І додали цим сил знову тримати оборону і відбиватися.

Коли 21 січня поранених хлопців з терміналу взяли у полон, стало зрозуміло, що це кінець. Їм пропонували виходити разом із військовими з метеостанції, тільки командир взводу не отримував такого наказу. Він відмовився. І хлопці залишилися разом з ним. Можливість вийти була, але, як сказав командир: «Лучше погибнуть, как мужчина, чем жить как засранец». Ніхто не здався. Ніхто не злякався.

Вони продовжували тримати оборону своєї маленької будівлі, коли навкруги вже не було нікого – лише мертві побратими під бетоном і живі вороги, які стріляють з усього озброєння. І коли в батальйоні зрозуміють, що їхні люди ще є на території ДАПу, заступник комбата, який на той час виконував його обов’язки, попри сумніви, що хтось залишився живим, відправить підмогу і накаже виходити самотужки. Він триматиме з хлопцями зв’язок весь час, поки не переконається, що вони у безпеці.

Хлопці згодом зізнаються, що там, на території ДАПу, страшно не було. Страх з’явиться вже у лютому, майже через місяць, коли взвод понесе перші втрати. Але тієї ночі семеро хлопців зі взводу снайперів і їхні супроводжуючі вийшли живими з території, яку повністю контролював ворог.

Під завалами терміналу і на усій території ДАПу залишилося багато історій - особистих і тих, що стосуються кожного з нас, бо це історія нашої країни. На жаль, ця історія і досі пишеться кров'ю".