Кремлівські смерчі у розстріляній Керчі

Те, що сталося в Керчі має лише один поштовх – дію-бумеранг кремлівських психопатріотичних «скрепів». Адже саме фашизуюча окупація рашистами Криму привела до активної мілітаризації півострова. Активну пропаганду серед пригнобленого населення сили, культу зброї. Встановлення окупаційної влади під дулом автоматів, «градів» призвела до того, що поріг доступу молоді до купівлі скорострільної зброї знизився з 20 літ в Україні, до 18 – в РФ. Факт, котрий ніхто заперечити не може.

Щоправда, про це чомусь ніхто не пише, не говорить. Московітські експерти і журналісти цієї важливої складової чомусь зовсім не беруть до уваги... Хоча зрозуміло чому...

Іншими словами, якби розстріляна Керч щасливо обминувши окупаційний період нинішніх жахливих часів залишалася в лоні України-матері, ніяких би пострілів з вибухами не сталося злощасного 17 жовтня ц.р. у трагічно прославленому коледжі.

Позаяк, на території України ніякий психічний збоченець не міг би у 18 років «законно», не ховаючись оволодіти автоматичною рушницею, відверто під камери закупити масу набоїв, на вкрадені у бабусі кошти, а головне - з тим боєкомплектом не відважився би гуляти по місту, прийти до навчального комплексу. А так все було вчинено, що називається, - законно. Навіть за офіційною довідкою на придбання смертоносного начиння від нової влади. Приймайте нового Рембо!

Більше того, шлях до озброєння «шезику» Рослякову публічно підказав автор кремлівських скрепів дядя ВоваПутлєр. Це ж він у героїзованому в РФ телевізійному фільмі спогадів про анексію Криму, котрий крутився донедавна і день, і ніч, часто стверджував, що зброя «зелених чоловічків» з магазину. Мовляв, піди й ти собі купи, те що забажаєш… У нас це можна...

Вождь окупантів і загнав озлобленого хлопчака, який, думаю, жадав лише кривавої відплати за образи всього свого 18-літнього життя, до керченської зброярні. Окупація півострова державою агресором, де все вирішувала сила зброї, відкрила йому шлях до реалізації помсти за все жахливе життя. Ви ж вдумайтесь, яким воно було у нього: батько алкаш, який знущався над матір’ю. Вони удвох втікають від нього на квартиру по найму. Далі - життя на зарплату матері, прибиральниці онкологічного відділення лікарні…

Ви лишень можете собі уявити той жахливий заробіток, з якого потрібно було ще й платити за найм житла, які були статки сім’ї? Чи завжди там можна було бодай ситим бути, одягненим? А він же щодня йшов у молодіжний колектив, де понад усе культ шику – одягом, ґаджетами, мотоциклами і навіть авто…

А викладачі, як вороння? І ніякої перспективи по закінчені коледжу, яке уже на видноколі...

Я, боронь, Боже, ні скільки не намагаюся бодай якось виправдати психічну злобу убивці. А лише стверджую, що В. Рослякова з Керченського політехнічного коледжу до масового розстрілу людей, напевне, через злобу на жахливе власне життя, підштовхнула насамперед окупація Криму московською воєнщиною. Вона дала йому в руки право озброїтись на законних підставах у 18 проблемних юнацьких літ. В Україні школяр немає змоги, аж до досягнення 20-річного віку переступити поріг зброярні з метою закупівлі вогнепалів. Знаєте, різниця у два роки людського життя для такого віку – гарний рубіж для дорослішання.

Я про це кажу так впевнено тому, що сам у житті маю приклад невгамовного юнацького максималізму. Коли мій син свого часу доріс до старших класів школи, він почав буквально тиснути на мене з вимогою придбати йому мотоцикл. Було таке, коли без двоколісного швидкісника він не уявляв свого життя. З ранку до ночі дома, з різною фазою запалу, у нас точилися активні розмови про це з моїми запереченнями. Я знав, що за купівлею моторизованого «коня» почнуться проблеми високих швидкостей, нічних поїздок, різні сумнівні компанії.

До певного часу я стояв неприступний мов скеля – ні, нізащо ні подібному придбанню! Але парубійко не зменшував наступу, і якось я навіть було здався. Ми разом поїхали було до магазину, але він у той час був на… переобліку. І там я зрозумів: це Божий знак. Під зачиненими дверима ще раз твердо сказав: «ніколи не куплю цього чорта…» За останні років двадцять син по цьому мені уже сказав тисячі раз «спасибі за те, що не придбав йому мотоцикла». Він має четверо дітей і знає що це таке нині…