"Крокодилячі сльози "старшого" брата", - літературознавець про "братню любов" РФ

Хвиля неймовірної братньої любові росіян до українців, яка раптом стала неймовірно модною, пояснюється дуже просто: без "братскіх лобизаній" вся давня історія Росії летить шкереберть, а точніше - коту під хвіст. І спробуй далі жити без усвідомлення того, що "Владімір Краснає Солнишко" - не їхній! Це ж катастрофа. про це пише у блозі Обозревателя відомий український літературознавець, прозаїк Юрій Винниченко, інформують Патріоти України.

Безліч романів уже написано про руських князів, як про російських. Якась Наталья Павліщева їх в'яже, як рукавички. Не встигнеш оглянутися, аж гульк є новинка: "Даниил Галицкий. Первый русский король".

І що цікаво, розмовляє цей "русский король", як який-небудь рязанський барін. Бо треба ж росіянам утовкмачити, що все населення Русі називалося "русскими" і розмовляло однією мовою.

Протягом усієї доби більшовицької русифікації, яка почалася в 1930-тих роках і тривала до кінця 1980-тих, українську мову насильно уніфіковували з російською, методично поборюючи будь-які спроби вирватися з російських мацаків.

Русифікували геть усе: правопис, синтаксу, фразеологію (навіть зараз у мові наших журналістів переважають російські фразеологізми та приказки) і лексику. Тисячі слів були репресовані з не меншою жорстокістю, аніж українські мовознавці 1920-тих років - їх усіх знищили.

Коли Петро Перший вирішив, що Московія повинна стати Росією, він це вигадав не з бодуна. Під цим лежала солідна підвалина - Русь. Треба було будь-якою ціною привласнити її собі і таким чином засвідчити перед світом свою прадавність. А щоб міг комфортніше себе почувати термін "Московська Русь", у першій половині ХІХ сторіччя вигулькнула так звана "Київська Русь", хоча Русь завше була одна.

Давні українці, як відомо, називали себе русинами. Не "россами", не "русами" і не "русичами", а саме русинами. Але термін "русин" випадав з норм російської мови, це був виразний українізм, який треба було за будь-яку ціну знищити. І його нищили доволі успішно, впровадивши цілковито штучний термін "русич".

А тим часом "русич" зустрічається лише в одному-єдиному джерелі, щодо автентичності якого є чимало сумнівів: у "Слові о полку Ігоревім". Власне поява там слова "русич" і викликала сильну підозру щодо містифікації цього твору у відомого фран­цузького вченого Анрі Мазона і російського вченого Александра Зіміна (1920- 1980). Між іншим праця А. Зіміна про "Слово" була опублікована щойно у 2006 році далеко по смерті автора.

Прихильники автентичності "Слова" тоді почали шукати якісь тлумачення. Одні пояснювали це тим, що термін "русич" - авторське слово, ознака своєрідного високого стилю давньоруського поета. Інші вважали це за описку і пояснювали, що треба читати "русьци".

Однак термін "русич" доволі чудернацький, бо не має жіночого роду. Крім того, якщо був "русич", то мусив бути якийсь "Рус" - батько, бо суфікс -ич передбачає власне синівське походження (Божич у сербів та хорватів в значенні дитя Бога і свята Різдва).

асправді наш народ називався "руссю", а кожен зокрема "русином" або "русинкою". Про це маємо безліч свідчень у наших літописах і різних документах. Наприклад, в міжна­родних договорах Русі з Візантією 911-945 рр. "русин" згаданий 13 разів.

Митрополит "Іларіон Русин" в російських джерелах давно перетворився на "Илариона Русского". У Густинському літописі під 1225 р. записано: "В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный", а під 1355 р.: "Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха".

однак термін "русич" активно накидається не тільки в Росії, а й в Україні. І де б ви думали? У шкільних підручниках. Ось, наприклад: О. Пометун, І. Костюк, Ю. Малієнко. Історія України. Підручник для 5 класу. Київ. Видавничий дім "Освіта". 2013.

На сторінці 85 чітко написано: "Жителі Русі - русичі".

Я ще до цього підручника повернуся, бо там чимало й інших дивоглядів, і запитаю у міністра освіти, чому досі наші діти мусять вчитися за табачниківськими спотвореними підручниками? Невже не можна було видати нові підручники? І чому автори цієї фальсифікації продовжують працювати на педагогічній ниві?

Але повернемося до російських крокодилячих сліз на тему братньої любові.

Любов ця заснована на перебільшеній спорідненості мов, а також у не меншій мірі на тому, що все ж таки значна частина українців не розмовляє українською, ба більше - обурюється, коли цього від них вимагаєш.

Однак навіть для людей, які виїхали з України і зараз живуть за кордоном, зрозуміло, як от для Алекса Авербуха, що "если бы украинский повсеместно использовался в восточных областях, всего того, что сейчас там происходит, не произошло бы. Роль языка в самоидентификации огромна. Чего после этого удивляться, что Донецк-Луганск назад в империю захотели?"

Нагальна вимога геть усім українцям перейти на українську мову - це основа нашого самозахисту. Той самий Авербух далі пише: "В Израиле, кстати, если бы подобные методы в начале прошлого века не использовались, иврит бы никогда не стал национальным языком.

А города бы состояли из русскоязычных, марроканских и др. гетто. Я еще помню в начале 2000-ых пытались узаконить русский в качестве третьего государственного. Да не дай Бог!"

Молода держава Ізраїль творила свою державну мову практично з нуля, бо іврит був на той час не живою, а книжною мовою, у якій бракувало тисяч і тисяч слів новітньої лексики й термінології. На початках в Ізраїлі забороняли (!!!) не тільки в різних закладах та школах, а навіть на вулиці розмовляти іншими мовами, окрім івриту.

Мова - це те, що нас вирізняє, що нас рятує з лабет Московії. Недарма усі колишні югославські держави, які розмовляли сербо-хорватською мовою, вирвавшись від домінуючого впливу сербської мови, мають тепер свої окремі мови: хорватську, чорногорську і боснійську. І з кожним роком ці мови усе далі й далі віддаляються від сербської, запроваджуючи неологізми та воскрешаючи старі забуті слова.

У нас же процес поки що йде зворотній. Ми усі слова, які були силоміць витіснені з ужитку під час русифікації, проголошуємо застарілими та галицизмами, тим самим мовби їх прирікаючи на смерть. І при цьому забуваємо, що мертвих слів не буває. Є мертві душею люди, яким уже не воскреснути. На відміну від слів.