"Ми досі перебуваємо в стані ніким не рушеного радянського болота", - Оксана Забужко

Українська інтелігенція – це не цех і не партія! Забудьте радянські часи, забудьте ці «прошарки». Говорімо краще про середній клас, якому в Україні от уже 20 років ніяк не дають вирости, – а тим часом це він у кожній розвиненій країні є основою національного добробуту. Це клас вільних виробників. А що вже вони виробляють – матеріальні чи духовні цінності, – з соціологічної точки зору не принципово, каже письменниця Оксана Забужко. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на "УНІАН".

"- За статистикою, 56 відсотків молодих українців хочуть виїхати з України. Про що це свідчить, на вашу думку?

- Свідчить про дуже низький рівень української освіти і про те, що ці 56 відсотків молодих українців не мають зеленого поняття, що собою являє сьогоднішня цивілізація, і взагалі погано розуміють, у якому часі вони живуть. Переважно цей стереотип, що «деінде трава зеленіша», формується так: людина їде в Європу як турист – і їй здається, що це тільки в Україні така дупа, а на еміґрації на неї чекають груші на вербі, – але, як мовиться в анекдоті, не плутайте туризм з еміграцією.

Це просто банальне невігластво. Плюс соціальна незрілість – таке собі інфантильне бажання «мати все й відразу». І не брати на себе жодної відповідальності за майбутнє країни. …Знаєте, коли я працювала над «Музеєм покинутих секретів», я багато спілкувалася з ветеранами-упівцями, у тому числі з покійним Василем Куком. Пам’ятаю, був День Незалежності – у 2003-му, ще при Кучмі. Я ввімкнула зранку телевізор, подивилася на всі ті фізіономії на трибуні під звуки гімну і просто заплакала. Якось подумалося про всі ті покоління, про моїх родичів у тому числі, які за той жовто-блакитний прапор гинули, живота свого не щадили, – а в результаті тепер стоять під цим прапором ось ці морди… Я так і сказала Кукові, коли подзвонила привітати його, – а натомість вийшло, що це він мене почав утішати: мовляв, головне – ми є, існуємо як державна нація і вже не загинемо ніколи... «Але ж ці морди, пане Василю!» – «Морди міняються, пані Оксано», – засміявся він, як до дитини.

І мені стало соромно, бо йому вже було 92 роки, і він точно мав менше од мене шансів побачити, як ці морди мінятимуться... Якось мені тоді ця розмова дуже виправила «історичну оптику». Тож «морди міняються», і справа, дійсно, не в них. А от стан суспільства, рівень притомності нації – це ті речі, які мене непокоять незрівнянно більше, ніж те, хто сьогодні в нас «стоїть на трибуні». До речі, на Винничуків віршик у Інтернеті з’явився віршик-відповідь, який закінчується словами: «Якщо хочеш убить підараса, спершу вбий підараса в собі».

І така реакція не може не тішити. Українці, слава Богу, починають розуміти, що справа не в тому, хто в нас у політикумі «більше чи менше зло», що корінь зла лежить значно глибше – в нас самих, у розумовому й моральному стані суспільства. Що влада така, якою ми дозволяємо їй бути – раз вона є така, як є, значить, як не крути, вона нас задовольняє. І вже більше двадцяти років ми живемо в цьому гнилому консенсусі – нам наче й не подобається, але ми сяк-так пристосувалися, аби тільки нас не чіпали: десь крадемо, десь дуримо, десь даємося дурити – і якось існуємо...

Це чисто радянська модель. Як у старому анекдоті про Брежнєва: життя як у літаку – ніби й летиш, а блювати хочеться. Ось так 20 років і блюємо – коли більше, коли менше, – а ті 56% молоді вже й не задаються питанням, як такий стан речей змінити. І тут головне питання: чи ми справді хочемо змін? Нібито на словах усі визнають, що Україні потрібні реформи, – вони були потрібні ще в 1990-х! – але… Коли на початку 1990-их Росія перекрила Естонії газ, естонці цілу зиму просиділи в неопалюваних приміщеннях. По селах, де топили дровами, склали списки на випадок лютих морозів – хто скільки талліннців візьме до себе зимувати, автомобілісти пересіли на велосипеди… Тобто, країна встала як єдиний партизанський загін, бо був загальний консенсус: незалежність – це цінність, ради якої треба перетерпіти. А чим готові були поступитися українці?

Ми зараз заздримо полякам – от, мовляв, як у них добре! А Польща на початку 1990-их виглядала значно серйознішою розрухою, ніж Україна епохи «кравчучок», темних міст і розбитих кіосків. Реформа Бальцеровича була дуже тяжкою «шоковою терапією», і польський уряд чесно попередив був громадян: «Дорогі співвітчизники, доведеться затягнути паски на три роки». Це не проходило гладко, але нація це прийняла. А ми так досі й перебуваємо в стані ніким не рушеного радянського болота, де не те що реформ ніхто не проводив, а навіть реєстрів власності досі нема! Ми фактично не знаємо, яким майном володіє країна".