"Ми вирішили, що захист порядку і миру у країні – це наша сімейна справа": Стрілок-доброволець Анастасія Цебринська відсвяткувала весілля

24-річна Анастасія Цебринська, стрілок-доброволець батальйону "Золоті ворота", а тепер поліцейська полку "Київ", зустріла своє кохання у тому ж підрозділі. Днями пара побралася. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на "Цензор".

"Настуся маленька, як горобчик. Її зріст 156 сантиметрів, а вага – 44 кілограми. Не даремно, спочатку в підрозділі їй дали позивний Крихітка. Але згодом Настя назвалася Феніксом. Це ім'я прижилося... Із Юрком, який так само, як і дівчина, добровольцем прийшов у батальйон "Золоті ворота", вона познайомилася на полігоні у селі Старе під Києвом.

– Нас туди відправили влітку, – розказує Настя, – декілька добровольців, в тому числі і Юру. Я в цей час тимчасово виконувала обов'язки медика. Саме тоді мені Юра і сподобався. Але я навіть не знала, як з ним заговорити, про що. А потім нас відправили в Щастя Луганської області. До речі, це було рівно два роки тому. Там я написала записку і віддала Юрі: "Я Фенікс. Подзвони або напиши мені..." І номер телефону. Через декілька годин Юра надіслав мені повідомлення. Ми почали спілкуватися. Через декілька днів зустрілися і прогулялися біля бази. В той день було тихо, не обстрілювали так, як завжди. Але все одно командир, коли дізнався про наше побачення, дав прочухана. Все ж таки там було небезпечно. З того часу ми з Юрком почали зустрічатися. Він про мене піклувався: то фрукти принесе, то йогурти передасть, бо служив у іншій роті. Новий рік ми святкували вдома. Тоді він і зробив мені пропозицію. Спочатку ми поїхали знайомитися з батьками Юрка, я довго не наважувалася увійти до нього в дім. Боялася... Але коли все ж таки я переборола страх і зайшла, його мама була дуже рада мені. Своїм батькам я розказала про нареченого, коли приїхала на ротацію. Вони відразу сприйняли Юру, як рідного. Весілля ми хотіли відсвяткувати влітку, але із служби не відпускали. Тому й перенесли на осінь. Все було гарно. Хіба що мені холоднувато було під час фотографування на вулиці. Все ж таки в мене плаття з відкритими плечима.

– Настусю, чому ти вирішила служити, та ще й стала стрілком, а не медиком, наприклад?

– Ще коли навчалася у школі, мріяла служити в армії. Не знаю, з чим це пов'язано. Хоча... Батько служив у морському флоті, дід воював. Але, чесно кажучи, не думаю, що саме це вплинуло, бо в родині культу армії не було. Скоріш за все, характер у мене такий хлопчачий. Я завжди дружила більше з хлопцями, ніж з дівчатами. Бабуся навіть називала мене хлопчуром. Я відмовилася ходити на уроки по наданню першої медичної допомоги разом з однокласницями, написала заяву і проходила військову підготовку з однокласниками. Мені подобалося навіть марширувати. Викладачі цьому дивувалися, але ніхто не заперечував. І мене за це не дражнили, нормально сприйняли моє бажання. Жалкувала я тільки, що ми не розбирали справжній автомат, а лише дерев'яний. Іншого у нас у школі просто не було. Але ми повинні були чітко розказати, з чого він складається, що за чим потрібно збирати...

Вперше нормальну зброю я взяла у руки на полігоні у Старому, після того, як нас оформили, ми отримали посвідчення міліціонерів та дозвіл на зброю. Я із великим задоволенням та інтересом вивчала все, з чого можна стріляти: пістолети "Форт", автомати,РПГ, АГС... Сідала за кермо БТРа, їздила сама. Хочу якнайбільше знати про зброю та броньовану техніку. І була дуже рада, коли нас відправили в зону АТО, а не залишили для підтримання громадського порядку у столиці.

Я з полегшенням для себе дізналася, що у стрілкових зіткненнях, ближніх боях Насті не довелося побувати. Хоча сама дівчина розказувала про це з легкою досадою у голосі.

– Незважаючи на те, що ми були в Щасті у 2014 році, коли там ішли бої, наш підрозділ все ж таки знаходився на блокпостах, контролював, хто проїздить, перевіряв документи, – продовжує Настя. – Але декілька груп їздили на бойові завдання, затримували ворожих диверсантів. Ті блокпости, де я несла службу, регулярно обстрілювали з артилерії. Іноді настільки точно, що неможливо було заснути під час відпочинку – земля здригалася.

– Насте, де ти жила? Разом з хлопцями?

– У місті ми зайняли триповерховий гуртожиток. Разом з нашим батальйоном там були й прикордонники. Мені хлопці відразу виділили окрему маленьку кімнатку. А на блокпості у бліндажі, звичайно, жила в одному приміщенні з бійцями. Ми нормально співіснували. Я до себе увагу намагалася не привертати. До речі, у нас був дуже гарний бункер для укриття від обстрілів. Ми його самі побудували, а художник розмалював.

– На блокпості проїжджаючі люди не дивувалися, коли тебе бачили?

– Дивувалися не тільки цивільні, але й бійці інших підрозділів, що їхали повз нас. Всі казали одне й те саме: ти така маленька, а бронежилет – великий.

Про екіпірування цього бійця детальніше розказав волонтер, батько загиблого на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка Володимир, який створив потужну організацію "Штаб національного спротиву". Він з перших днів війни допомагає жителям Тернопільської області, які воюють на сході країни.

– Про Настусю я дізнався від іншого добровольця – Максима, – розповідає Володимир Голоднюк. – Він сказав, що на фронт поїхала дівчинка з його села. Я здивувався, а коли поговорив по телефону з Настею і дізнався її розміри, взагалі розгубився. Десь треба було знайти мініатюрний шолом – 52-го розміру, замовити берці – ні, не берці, а берчики – 35-го розміру, підібрали бронежилет. Кинув клич, і з Італії нам передали потрібний шолом. А спеціальний жилет, в який можна було вставити стандартні броньовані плити, пошили на замовлення. Всю форму, яку відправляли Насті, ушивали під її мініатюрну фігурку.

Познайомилися ми з Настею, коли вона приїхала у відпустку. Ми всі дивувалися, яка ж вона маленька, але який у неї характер, як вона налаштована служити країні.

– Володимире, багатьох дівчат, що знаходяться на лінії вогню, ви опікуєте?

– Дві дівчини – стрілки. Троє медиків. Одна радистка. Є ще й бухгалтерка, яка працює у зоні АТО. От і рахуйте. Кожна з них викликає у мене щире захоплення. І я про це знаю, та й багато хлопців розказують, що дівчата на фронті частіше виконують роботу краще, ніж хлопці. Наприклад, медсестра с позивним Синичка, також маленька тендітна дівчина, витягувала на собі важкопоранених з-під обстрілів. І не стогнала, не жалілася. На мою думку жінки створені для любові та сім'ї, а тут обставини вимусили і їх піти захищати Україну. Наша країна сильна своїми людьми!

Я був вражений одним вчинком Насті. Він багато що про неї говорить... У січні у Тернополі відбулося нагородження орденом "Народний герой України". Насті була присутня у залі. Після церемонії лідер добровольчого руху Дмитро Ярош зняв з себе підвіску у вигляді тризуба, що є прототипом ордену, та вручив її Настусі. Для неї це була велика подія, наче її нагородили найзначущішою нагородою. А потім сталося лихо. Несподівано помер той самий Максим, від якого я дізнався про Настю. Вийшов на подвір'я ранком та впав... Він не звернувся вчасно до лікарів, а у нього після контузій були проблеми з судинами... Я був на похованні. Настя щиро переживала за односельця. І прощаючись з ним, зняла з себе таку дорогу для неї підвіску і положила її Максиму у кишеню. "Він заслужив цю відзнаку, бо воював, і здоров'я своє поклав за Україну", – пояснила потім мені свій вчинок дівчина. Мене це вразило. Я зв'язався з київським ювеліром Дмитром Щербаковим, який виготовляє ці тризуби і який, до речі, був свідком вручення його Насті, розказав про те, що побачив, і Дмитро надіслав мені оберіг, щоб він все ж таки був у нашої підопічної.

Дмитро Ярош зняв з себе і вручив Насті оберіг-тризуб, виготовлений із срібла, що надсилають люди з усієї України. Пізніше дівчина поклала його в кишеню померлого добровольця-односельця

Ювелір Дмитро Щербаков, дізнавшись про це, передав дівчині-стрілку новий оберіг. Його Насті передав волонтер Володимир Голоднюк

– Ви познайомилися з чоловіком Насті на весіллі?

– Ні, вона привезла нам його в штаб на оглядини в одну з відпусток. Ми відразу звернули увагу, що Настя і Юрко чимось схожі зовні. Але Настуня більш темпераментна, а її обранець спокійний. Таким чином вони доповнюють один одного. З того часу ми почали допомагати і Юркові. Підбирали йому одяг, взуття...

За два роки багато хто з наших підопічних знайшов пару. У нашій Тернопольскій області вже точно є чотири такі пари. Оженилися два побратими мого Устима. Вони, майданівці, потім пішли воювати на схід країни. У Стефанка загинув у Донецькому аеропорті брат, що служив у "Правому секторі". Він сам привіз його ховати... Через якийсь час він одружився з дівчиною, яка також служить. У них вже народився син. Ще один хлопець, що мітингував у Києві разом з моїм сином, Сашко Саричев, взяв за дружину дівчину зі сходу. Він став танкістом, служить. А дружина зараз вагітна...

Настя запросила на весілля волонтерок "Штабу національного спротиву", які відшукували для крихітного бійця маленькі берці, ушивали форму. Дічата стали справжніми подругами

Я радію весіллям. Це значить, що життя продовжується. У таких пар народяться справжні патріоти України. Я в цьому впевнений. А на весіллі Настя та Юрка молоді були дуже гарні. Він був у парадній військовій формі, чим органічно доповнював пишне плаття Дюймовочки-Насті.

– Юрко та його сім'я живуть в Обухові під Києвом, – продовжує Настя. – Але весілля ми вирішили зробити в Збаражі, звідки я родом і де живе моя велика родина. У мене ж є старший брат і молодша сестра. У кожного вже своя сім'я, діти. Я вже давно тітка. Ми також мріємо про дітей. Але вирішили не поспішати. Можливо, через рік серйозніше про це будемо говорити. Ми ж поки знімаємо житло у Обухові. Спочатку варто вирішити квартирне питання, а вже потім народжувати дітей. Хоча на весіллі, як це водиться, робили конкурс, гадаючи, якої статі першим в нас з'явиться маля. Вийшло, що хлопчик, – сміється Настя. – Поживемо – побачимо.

– Насте, а як твої батьки відреагували, коли дізналися, що ти вирішила піти служити, та ще й в зону АТО?

– Переживали сильно. Мама, звичайно, проти була. Але вона знала, що сперечатися або кричати сенсу немає. Я ж уперта. Все одно зроблю так, як вирішила. Брат в мене комісований за станом здоров'я. Але я переживала, щоб йому або батьку не прийшла повістка. Не хотіла, щоб вони пішли на війну. Я знала, що вони вдома, і мені було спокійно. А так... Переживала б сильно. Навіть говорити про це важко...

Зараз я жалкую, що навчаючись на товарознавця-комерсанта, не закінчила військову кафедру. Вже б мала звання. Юрко мене підбив поступити в академію внутрішній справ. Я вже на другому курсі. Отримую освіту правознавця. І продовжую служити в полку "Київ". Так що тепер я – поліцейська. Частина підрозділу несе варту у Авдіївці та Краматорську. На час весілля я взяла відпустку, а так – охороняю суди у Києві. А чоловік із підрозділу звільнився – він закінчив університет оборони імені Івана Черняховського, отримав спеціальність "командир вогневого взводу". вчиться у Академії Міністерства оборони на артилериста. Коли отримає освіту, збирається підписати контракт із Збройними Силами України. Ми вирішили, що захист порядку і миру у країні – це наша сімейна справа".