Невідомі «кіборги»: Три рази нас хотіли прорвати. Танки вже йшли в наступ, але, на щастя, артилерія допомогла, - оборонець Луганського аеропорту

Боєць із позивним «Єнот» не любить красномовити про пережите і скупиться на емоції, зазнчають Патріоти України. Однак в інтерв’ю Ігор Остапець Радіо Свобода розповів про те, як шокувала «гостинність» місцевих, як на його очах від удару ракети літак Іл-76 розлетівся на шматки та як хліб із повітря вперше за місяць смакував.

– 1 березня 2014 року мене призвали. Навчання ми проходили в Чернігівській області: спочатку в поселенні «Десна», потім прикомандирували нас до Гончаровська, два тижні перебували в Прилуках. Кілька днів довелося чекати в Ніжині, поки дадуть команду вантажитися в літаки. У Ніжині тоді погода як на замовлення була, пам’ятаю, сидимо з хлопцями, теревенимо про життя. На другий день уже стоїмо на постах у Луганську. А там дощ періщить, мати запитує по телефону: «Чого це у вас дощить? Я знаю, що в Ніжині чудова погода». «Ні, – кажу, – я в Луганську, будемо аеропорт обороняти».

Якби не перше перемир’я, Донбас уже був би наш. Два місяці ми перебували в оточенні в Луганську: нікуди ні вийти, ні зайти, усе заміновано, постійно йдуть обстріли. Пам’ятаю, сидимо, лише спостерігаємо, по нам стріляють, а ми не можемо дати вогонь у відповідь. Чекали, поки те «перемир’я» закінчиться. Кожен тримав свій сектор, загалом 450 чоловік. У нас був окремий взвод зенітки з 26 чоловік. Червень-липень видалися найгарячішим періодом, і це я не про погоду. Пізніше почали пробиватися наші колони, коридор відкрили, зайшли танки – трохи легше стало.

«Наслухалися ми «добрих» слів від місцевих»

– Спочатку було страшно, тільки мертвий, мабуть, не боїться. Уперше я побачив аеропорт, коли він ще не був зруйнованим. Сама будівля видалася такою красивою. За якісь два місяці від неї нічого не лишилося. Та що б там могло лишитися після снарядів, які в асфальті роблять воронку 3 на 2 метри і глибиною 2 метри?

Стояли під Алчевськом та й наслухалися ми «добрих» слів від місцевих. Вісімдесят відсотків ставляться вороже. Приходять до нас і з ніг до голови обливають брудом про те, які ми погані, мовляв, вас не було – було краще. Якось стояли ми в селищі Біле. Бачимо: іде хлопчик до нас, років семи, бідно одягнений, на вигляд увесь такий нещасний. Шкода стало, нагодували ми його та ще й дали з собою пайків. Хлопчик пішов задоволений, а через п’ять хвилин нас мінометом накрило.

Ми з місцевими на конфлікт не йшли, на їхні докори не відповідали. А що ти з такими зробиш? Приходить, бувало, бабця чи дід, покричить на нас. Думаю, нехай собі йде. Зате коли село починають накривати, хати злітають, як сірникові коробки, тоді ці місцеві біжать до нас і розказують, як люблять Україну. Кажу тій бабці: «Ти мені вчора говорила, який я поганий, а тепер любиш Україну. До кордону 50 кілометрів, їдьте до вашого Путіна й до білих ведмедів». Навіть коли в магазин заходив, дивилися вороже, але ми ж не в гості до них приїхали.

«На моїх очах літак з десантниками збили»

– У кожного різна нервова система. Були зовсім молоді хлопці, по 20 років. Після побаченого в таких юних психіка трохи порушується. Бо коли фільм про це дивишся – то одне, а коли на власні очі все бачиш, зовсім інше. Тепер мені фільми про війну не цікаві.

Багато хто не казав своїм рідним, що воює. Проте все одно, як говориш по телефону, не знаєш, коли бахне. Хлопці виправдовувалися, мовляв, на стрільбах. Матір і батька ти ж ніколи не обманиш. Телефонний зв’язок подекуди глушили, ми додзвонювалися додому з п’ятдесятого разу.

На моїх очах літак з десантниками збили, тоді загинули 50 чоловік. Перший літак успішно сів, другий ішов на посадку, прямісінько в нього ракета й поцілила. Ще один літак полетів, так і не приземлившись. Ми тоді якраз прикривали свій секатор, вистріл пішов за 8 кілометрів від нас, почули, як задрижало щось у повітрі, попіднімали голови, і на наших очах вибух стався. На місце падіння літака їздила розвідка, я там теж був, тільки останки загиблих бачив. Зібрали їх у мішки та й вивезли – куди, не знаю.

В одного з наших хлопців рідний брат у тому літаку летів. Ми всі були шоковані після побаченого, а як він те пережив, важко й уявити. Я налаштував себе нічого близько до серця не брати, але не кожен міг таке видовище витримати. Тих, кому морально було важко, ми відправляли в укриття, намагалися всіляко підтримувати. Зараз він вийде, не дай Боже, десь міна впаде, і все. Були й такі, хто кричав, що нічого не боїться. А як бахне, то де й слід пропав.

«Між сепаратистами теж свої війни йдуть»

– Нас здавали, бо за це гроші платили. Ходили серед хлопців чутки, що якийсь майор чи підполковник по телефону «зливає» супротивникові інформацію, куди краще стріляти. Три рази нас хотіли прорвати. Ворожі танки вже йшли в наступ, але, на щастя, артилерія допомогла. Коли ми побачили танки на горизонті, то не на жарт розхвилювалися. Бо як з градів та мінометів б’ють, то ще маєш час сховатися. Головне – не проґавити вистріл. А танк же відразу стрельне – і розрив, не встигнеш зреагувати.

Часто сепаратисти між собою починали перестрілку. Так ми, бувало, стільчики в рядок повиставляємо і дивимося видовища, як у кінотеатрі. А вони все по одне одному луплять. Між сепаратистами теж свої війни йдуть. Там же в них збрід: ті хочуть здатися, ті не пускають, віри різні. Тоді ж іще приїхали козаки, вони взагалі проти всіх воювали, тільки за себе.

Інколи з харчами було сутужно. Нам скидали посилки з повітря. Я за час оборони аеропорту схуднув на 25 кілограмів, місяць хліба не їв. Дивно було: 2014 рік, а ти не можеш хліба поїсти. Коли вперше за місяць його спробував, аж настрій піднявся. Що б ми й робили, якби не волонтери, вони нам не передову скільки всього підвозили. Я й зараз з деким спілкуюся.

«Війна показує, хто є хто»

– З першого посту взяли 14 полонених, було 11 «двохсотих», там сильно накрило. Одного тільки бачив, хто вийшов з полону. Кажуть хлопці, що коли до російських у полон попасти, то ще можна вижити. Але якщо потрапляєш до найманців із Закавказзя, то краще нехай відразу застрелять.

Були такі моменти, коли вже прощався з життям. Танки лупили, думаю: «Відбиватимемо, а там як буде». Дякувати Богу, приїхав живий і здоровий. У нашому відділенні було 5 зенітників і розвідка. У взводі ніхто не загинув, але ті, що поряд з нами воювали, мали втрати. Ти сидиш з ним пліч-о-пліч, говориш, а через 5 хвилин сам же його пакуєш. А от одному нашому хлопцеві сильно пощастило, у сорочці народився: за 5 метрів від нього впала міна – і не розірвалася.

Війна показує, хто є хто. Одні ми стояли на постах. Просили, щоб нам на підмогу хоча б 10 чоловік прислали. Ні, вони не захотіли їхати, бо тут, бачите, страшно, стріляють. А ми що? Наше відділення, як треба їхати, то їде.

«Якби не перше «перемир’я», можна було б усе скінчити ще тоді»

– Війна змінила мій погляд на життя. Жити-то хочеться. Зазвичай же, над цим не задумуєшся, а коли потрапляєш у горнило, то все зробиш, щоб вижити. Мене питали: «Ти вбивав когось?». А воно вам треба? Коли ти там, у тебе немає вибору: або ти, або тебе.

Не бачу сенсу їхати зараз на фронт. Якби не перше «перемир’я», можна було б усе скінчити ще тоді. Воно б тривало тижні зо два, і на тому кінець. Тепер у них дороги назад немає, Путін їх не забере. Це квиток в один кінець. Я зараз зі своїми зідзвонююся. Кажуть, що є все, і зброя є. Дайте тільки команду «фас», і можна це швидко вирішити. Але війна вигідна всім, вона ще буде тягнутися.

Якби сказали ще раз їхати, то поїхав би тільки зі старим колективом. Ти в ньому впевнений, знаєш, що він тебе прикриє, а ти його відповідно. Колектив гарний у нас зібрався. Тут на цивільній таких друзів важко знайти. Ми й досі тримаємо зв’язок.

«А вас там не было», – так нам колись сказали. Зараз багато говорять про Донецький аеропорт, про Іловайськ і про Дебальцеве. А про Дмитрівку чули? Там пекло було не гірше, ніж в Іловайському котлі, та ніхто ж не згадує. «Вісімдесятку» по телебаченню багато разів показували, а про нашу Першу танкову ні слова. Ми ж обороняли аеропорт до останнього. Як тільки пішли на передову, на пости, через деякий час дізналися, що летовище здали. Якби в перші місяці ми не втримали натиск, погані були б справи. Та про це чомусь не згадують… Нічого, ми ж за медалями не гналися. Головне, що ми самі знаємо: ми там були.