Оксана Якубова: "Завдання бійців - воювати. Я ж відповідаю за їхні життя, здоров’я та забезпечення"

Головний економіст Міністерства фінансів уже третій рік на передовій. Ідеться про заступника командира батальйону капітана Оксану Якубову. До кожного бійця вона шукає свій підхід, мириться з непростими характерами й знаходить позитивні риси в кожному розповідає Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, повідомляють Патріоти України.

— А ставляться до вас хлопці по-особливому?

— Шоколадкою можуть пригостити, квіти подарувати або в бліндаж першою пропустити…

Так жартує Оксана Якубова, яка вже третій рік на передовій. Коли головному економістові Міністерства фінансів надійшла повістка в березні 2014 року, жінка й гадки не мала, що залишиться в армії так надовго. Після демобілізації Оксана Петрівна підписала контракт. Нині вона — заступник командира батальйону по роботі з особовим складом. Жінка вже не перший місяць разом із бійцями перебуває на Світлодарській дузі, тож, телефонуючи до неї, можна регулярно почути гучні звуки ворожої «арти»

Оксана Петрівна пам’ятає всі дати, пов’язані з батальйоном, кожного загиблого й пораненого, емоції кожного з батьків. Вона переконана, що її головне завдання — зробити все можливе, аби проблем у підопічних не було.

— Завдання бійців — воювати, — пояснює Оксана Якубова. — Я ж відповідаю за їхні життя, здоров’я та забезпечення. Потрібні довідки? Тримай! Багато наших хлопців та їхні батьки — це прості люди, часто із сіл. Їм треба допомогти, інакше вони цю бюрократичну машину не подолають. Не надійшло грошове забезпечення? Вирішимо! Захворів? Вилікуємо! Боєць має бути нагодований та одягнений. У нього не має бути побутових або інших проблем. Коли починається серйозний бій, усе залежить від солдата: побіжить він назад чи залишиться на місці. Якщо боєць не відступив у бою, значить, ти хороший офіцер. Когось потрібно підштовхнути, а когось — просто вислухати. Звісно, я не психолог, але завжди підтримаю всім, чим можу.

Жінка бачить на власні очі, якими хлопці приходять на фронт і як змінюються. Після війни все в них стає чорно-білим, сірого не існує. Але вони справжні.

— Не так давно до нас із гуманітарною допомогою заїхав Артем Іваненко, один із колишніх бійців. Він дістав поранення, ходить на милицях, нога не згинається, справи кепські. Каже: «Як тільки почну ходити нормально, піду до вас на контракт». Після всього пережитого й побаченого він має бажання служити. У нього ростуть троє діток. А коли призивався, казав, що то війна олігархів, та інші дурниці. Свідомість і справді змінюється кардинально. Чимало важкопоранених після лікування знову повертаються служити. Вони не хочуть іти на полігон, вони хочуть швидше закінчити цю війну. Вони перестали боятися, бо впевнені у своїх силах. Знають, що сильніші.

Оксана Петрівна може довго розповідати про кожного бійця з батальйону. До кожного шукає свій підхід, мириться з непростими характерами й знаходить позитивні сторони у кожному.

— Вони всі такі різні. Один цілими днями порядки наводить, інший завжди був безтурботним, а після кількох серйозних боїв став одним із найсерйозніших. Є такі, що п’ють, і самі проблеми від них, а є такі, яким пробачаєш навіть тоді, коли проштрафилися. До кожного шукаю індивідуальний підхід. Буває таке, що людину перемикає: «Сьогодні не можу йти в бій». Можливо, щось наснилося, погане передчуття, на війні й таке буває. Замінюєш його, даєш заспокійливе, щоб виспався. Минає день чи два: «Усе, я пішов». Головне не змушувати. Постійно воювати не можна, потрібно й відпочивати. Звісно, трапляються й недопрацювання військкоматів. Ми таких називаємо заробітчанами. Хлопець ішов заробляти гроші, а тут реальна війна. Таких одразу переводимо в тилові підрозділи. Можливо, чоловік буде класно ремонтувати машини або готувати їжу? Це також комусь треба робити. Не всім же на «передку» стріляти.

Оксана Петрівна розповідає: найжахливіше — це повідомляти батькам, що їхній син загинув.

— Є одна мама, син якої зник безвісти. Її двічі викликали в морг на впізнання, а вона його не впізнала. А потім мені дзвонить, радиться, адже прийшов аналіз ДНК і кажуть, що то її син. Але вона не вірить… Вона його забрала, поховала, а потім мені дзвонить і каже: «Мій син живий, я знаю».

Оксана Петрівна впевнена, що вона на своєму місці, а ще вона напевно знає, чим буде займатися після того, як настане мир. Буде ще одна війна за країну без базік та піарників.

— У тому, що почалася війна, винне моє покоління. Це ми мовчали, це ми не завжди ходили на вибори й не змогли збудувати квітучу країну. Тож тепер час переосмислити власні помилки та більше не бути байдужими.