"Перша кров Євромайдану": Спогади очевидців

З ночі кривавого розгону Майдану силами «Беркуту» минуло вже три роки. І поки колишній президент – зрадник і втікач – скаржиться на погану пам’ять щодо подій трирічної давнини, декілька десятків постраждалих і досі чекають справедливого вироку для тих, хто калічив їх кийками на мирному протесті. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на УНІАН, продовжуючи:

Ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Починався десятий день Євромайдану – протесту проти відмови тодішньої влади підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Частина мітингувальників не тішила себе особливими ілюзіями щодо можливостей примусити можновладців переглянути своє рішення, але люди все одно продовжували виходити на Майдан. Активіст Ілля Кротенко, на той час – студент Національного педагогічного інституту імені Драгоманова, був саме з них. Незважаючи на те, що політиками від опозиції активно поширювалась інформація, що ось-ось відбудеться так зване прощальне віче, хлопець виходив на Майдан щодня і майже щоночі, та продовжував займатися організаційними питаннями. Активіст згадує, що остання велика акція (за планами опозиції) мала відбутися 1 грудня. «Там прозвучали би заяви на кшталт:

«Друзі, ми з вами боролися, але так і не змогли зламати діючу систему», - вважає він. Кротенко переконаний, що після цього Майдан би розійшовся по домівках. Але силовий розгін з жорстоким побиттям активістів, фактично, зробив неможливим такий сценарій. На момент початку «зачистки» на площі залишалося декілька сотень мітингувальників і, всупереч поширеній думці, не лише студенти. Активісти спілкувалися, грілися чи просто спали, а близько четвертої ранку з’явився «Беркут»… Тієї ночі Іллі Кротенка на Майдані не було. Почувши ранкові новини, активіст зрозумів, що так просто все вже не минеться. І він був правий – на світанку в столиці почалася революція.

Комендант

Вадим Васильчук на Майдані був комендантом, координував людей. За його словами, повідомлення про можливий розгін поширювалися з першого дня протесту, оскільки сутички між мітингувальниками і правоохоронцями відбувалися регулярно. Зокрема, правоохоронці не давали ставити намети або натягувати тенти від дощу. Втім, до ночі «зачистки» будь-які сутички мали характер звичайної штовханини. Пізній вечір п’ятниці 29-го листопада нічим не вирізнявся з-поміж інших вечорів. Хіба що згортали обладнання, але на те була попередня домовленість, бо вже в неділю техніку мали надати представники політикуму. Васильчук зробив обхід, переговорив з людьми і пояснив, що ніхто не розходиться, завтра заходи продовжаться, сцена і обладнання також будуть. Під час обходу він у справах піднявся до вулиці Інститутської, де побачив, як у бік Майдану спускаються автобуси. Крізь штору в одному із них комендант помітив людину в шоломі. Зрозумівши, що буде розгін, він щосили побіг до людей. «Ми попередньо спланували, як будемо діяти в разі розгону: збираємося під Стелою, беремося за руки, дівчат – в середину. Все це ми виконали дуже швидко», – згадує Васильчук.

З боку вулиці Інститутської протестувальники стали особливо щільно, хоча, у підсумку, це їм не допомогло. «Беркут» рухався на них з кількох сторін. Активісти-євромайданівці міцно тримались за руки і намагалися встояти. Спочатку здавалося, що силовики їх просто штовхають, але знадобилося менше хвилини, аби стало зрозуміло – б’ють. Люди падали без можливості піднятися. Десятки відео, які є у мережі, тому підтвердження.

«По нас ходили зверху, били і добивали кийками. Потім почали кричати, крити лайкою, щоб ми вставали», – каже комендант. Вже потім, пояснюючи свої дії, силовики будуть безсоромно брехати, що протестувальники їх спровокували, і нібито «Беркут» своїми тілами просто витісняв мітингувальників, не застосовуючи спецзасоби. Після першого побиття під Стелою Незалежності, силовики сформували «коридор», немов би даючи можливість для виходу активістів з цього пекельного кола на Майдані, однак насправді людей почали знову щосили гамселити. Били з усіх сторін: по голові, по нирках, по ногах. Васильчук каже, що саме в ті хвилини він отримав найбільшу кількість ударів. Тікаючи від «Беркуту», протестувальники натрапили на службовців внутрішніх військ. «Не знаю, який був у них наказ, але було видно, що вони не до кінця розуміють, що коїться. Адже ми почали вибігати і правоохоронці нічого не робили. Це нас і врятувало», – підкреслює Вадим.

У той же час, на його думку, «Беркут», певно, мав чіткий наказ затримувати активістів – співробітники спецпідрозділу гналися за своїми жертвами у різних напрямках – люди бігли до Михайлівського собору, готелю «Дніпро» і Бессарабського ринку. «У цей критичний момент ніяких політиків, на яких ми частково розраховували у протесті, з нами не було. Саме тому було дуже чітке відчуття, що нас «злили»», – згадує хлопець.

Вадим Васильчук зміг втекти від переслідувачів і одразу почав писати про розгін іншим координаторам: «Рятуйте людей, збираємося біля Михайлівського»...

Студент-історик

Віталій Кузьменко – один із постраждалих від побиття «Беркуту». Хлопець відбувся зламаною рукою та черепно-мозковою травмою. Ніч на 30-те листопада 2013 року була для студента-історика Київського університету імені Бориса Грінченка першою на Євромайдані. Коли силовики оточили Стелу, Віталій стояв на сходах. «Беркут» почав просуватися вперед, і декілька людей переді мною впали під ударами. За мить «Беркут» же був переді мною, посипалися удари, в якийсь момент мене витягнули із натовпу, скрутили, продовжуючи бити», – згадує хлопець. Кийками і ногами його било декілька силовиків. А після побиття Віталія перевели через Інститутську і запхали в автозак, у якому вже перебувало приблизно 30 «затриманих» таким самим чином. Оскільки на таку кількість людей машина не розрахована, ні в кого не було навіть можливості присісти. В автозаку хлопець зрозумів, що не може поворушити рукою, перев’язав її, як зумів, власним шарфом.

Мітингувальників доставили до Шевченківського районного управління МВС, але медичну допомогу не надавали ще приблизно 1,5-2 години. Лікарів швидкої допомоги до постраждалих допустили лише після того, як з кожного було отримано письмові пояснення. «Я на днях був в ГПУ, переглядав справу, і зустрів це своє пояснення. Основний текст записували з моїх слів, а в кінці я власноруч дописав про неадекватність поведінки міліціянтів під час затримання. Хоча тоді ще було не зрозуміло, чим все це закінчиться», – каже Віталій. Далі Кузьменка привезли в травмпункт, а потім госпіталізували. В лікарні він пролежав до 11 грудня, а буквально за день після виписки повернувся на Майдан, вже з гіпсом на руці. Влітку 2014-го хлопець добровольцем пішов в АТО. До весни 2016-го служив у розвідувальних батальйонах, більшу частину служби провів на півдні, під Маріуполем.

Юрист

Наталія Мамалига – юрист. Як і більшість активістів, на Майдан її привели різка зміна державного курсу та особиста неприязнь до Януковича та його команди. За словами Наталії, людей тієї ночі було менше, ніж попередні декілька днів. Їй навіть здавалося, що всі поступово розійдуться. Біля 4 ранку дівчина вийшла з кав'ярні і вже планувала їхати додому, але попередньо вирішила зайти на Майдан. Спілкуючись із людьми, вона раптом почула чийсь призов, мовляв, з Інститутської підходить загін «Беркуту», тому всім слід стати під стелою, а дівчатам – всередину. «Всі, хто були поруч, думали, що це закінчиться, максимум, штовханиною. Однак «Беркут» оточив Стелу з трьох сторін, почалась тиснява, дівчата стали кричати. Хтось із нас, всередині імпровізованого «кола», запропонував заспівати гімн, що ми і зробили», – згадує Наталія.

За її словами, їй зі Стели допоміг спуститися якийсь хлопець, і його відразу вдарив спецпризначенець. «Я не знаю, чи цілився той «беркутівець» в мене, але кров того хлопця залишилась у мене на пальто», – додає вона. Сама Наталія під час розгону не постраждала. Дівчина неушкодженою вийшла до Головпоштамту, і вже тоді побачила велику кількість побитих людей. На її очах «Беркут» тягнув непритомного хлопця в автозак за ноги. Разом із декількома хлопцями Наталія швидко попрямувала в сторону Бессарабського ринку. Водночас на іншій стороні Хрещатика група «беркутівців» продовжувала били кийками тих, кого вдавалося наздогнати. За словами Мамалиги, на Бессарабці «Беркут» припинив переслідування, і вже тоді, разом з іншими протестувальниками, дівчина змогла надати допомогу постраждалим.

Фотограф

Для Юлії Кочетової-Набожняк, фотокореспондента міжнародних агентств, Майдан почався ще у Львові. Саме там, на проспекті Свободи, біля пам’ятника Шевченку, вона побачила велику масу людей, які співали гімн. «Я була шокована, тоді мені здавалося, що в Києві такого ніколи не буде», – згадує вона. Але того ж вечора Юля сіла в столичний потяг, у якому зустріла багатьох львівських студентів. Із термокружками та прапорами вони їхали на Майдан до Києва, і вже тоді у Юлії з’явилося розуміння – історія буде вирішуватися там. В ніч на 30-те листопада Кочетова-Набожняк прийшла на площу після пізньої фотосесії. Атмосфера була цілком звичайна – холодно, але тихо та спокійно. Посеред ночі дівчина відійшла погрітися до найближчого кафе, і в цей момент на Майдані почалася зачистка. «У мене тоді було якесь незрозуміле відчуття, що треба повертатися на площу. Вийшовши із кафе, я побачила купку, максимум, 50 людей, які втікали, а їх били в спину. Здається, був лише один оператор телеканалу, який просто волав матом. Десь на землі валялись паперові серветки, просякнуті кров’ю, а я просто не розуміла, що відбувається», – згадує вона.

Пересиливши власний ступор, Юлія впритул підійшла до кордону «Беркуту» і почала знімати портрети силовиків. Страху перед можливим побиттям або хоча б раціонального пояснення, навіщо вона це робить саме зараз, дівчина на той час не мала. «Була тільки злість і безпорадність. Я розуміла, що нічого не можу вдіяти», – каже вона. На ранок, повернувшись до гуртожитку, у якому на той час жила, Юлія, нарешті, розплакалась від емоцій…

***

Багато активістів з тих, хто став жертвами «Беркуту» у ніч на 30-те листопада, знайшли прихисток від переслідувачів у Михайлівському соборі. Хто не був покалічений, склали план дій на випадок можливої атаки силовиків, бо автобус з «Беркутом» продовжував кружляти поруч. Майданівці вирішили, коли що, закриватися у церкві. Але спроби штурму території монастиря не було.

Зранку, дізнавшись про жорстокий розгін мітингувальників, кияни почали зносити до Михайлівського собору їжу, ліки, теплі ковдри. Саме тоді, на ранок 30 листопада, у більшості з’явилося усвідомлення – колишнім Євромайдан вже не буде. У той же час тоді ніхто не розумів, скільки ще попереду розгонів, «зачисток», побиття і навіть вбивств.

Суд. В очікуванні вироку

За фактом побиття мирних мітингувальників на судовому розгляді вже другий рік поспіль знаходяться дві кримінальні справи. Перша – за обвинуваченням екс-голови Київської міської держадміністрації Олександра Попова, який, за даними ГПУ, за змовою з колишнім заступником секретаря РНБО Володимиром Сівковичем дав вказівку комунальникам на встановлення новорічної ялинки. У матеріалах справи йдеться про те, що цією обставиною скористався тодішній начальник ГУ МВС України у Києві Валерій Коряк, який і віддав наказ про розгін мирного мітингу.

Друга справа – стосовно чотирьох «беркутівців», які брали участь у розгоні - Дидюка, Тягнирядна, Антонова, Шевченка. Обидві справи досі лише на стадії надання показань потерпілими. Невдовзі до суду має бути передана ще одна, третя справа по розгону, також відносно «беркутівця». Адвокат Марина Ліліченко, яка представляє потерпілих мітингувальників, переконана: судовий процес затягують самі судді. «Наші справи слухають одіозні судді, які не мають цього робити. Справи по «беркутам», наприклад, слухає суддя Мєлєшак (Оксана Мєлєшак, – УНІАН), яка виносила неправомірні рішення стосовно Автомайдану і людей, які були на Майдані. Справу по Попову слухає суддя Хардіна (Оксана Хардіна, – УНІАН), у якої чітко видно симпатії до нього.

Потерпілих по обох справах ми слухаємо для профанації, аби зберегти порядок справи», – вважає Ліліченко. Адвокати подавали клопотання щодо відводу обох суддів, але вони були відхилені. Окремі запитання у потерпілих і до теперішнього генерального прокурора Юрія Луценка, і до нинішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Адже, за словами марини Ліліченко, причетні до побиття мітингувальників «беркутівці» досі продовжують працювати на керівних посадах. Крім того, адвокат нагадує, що у представників потерпілих є певні проблеми із доказовою базою. Адже одне з ключових питань до потерпілих з боку захисту «беркутівців»: «А чи бачили ви конкретно цю особу?». Оскільки обличчя у спецпризначенців були закриті, звичайно, потерпілі кажуть, що не бачили. «При цьому ми знаємо, що на Майдані був київський «Беркут», це було передбачено наказом. Ми бачили там Коряка, Косюка, того ж Садовника, тих четверо, які зараз на лаві підсудних. Але доказів, що саме вони били, у нас немає. І оце біда», – підкреслює Ліліченко.

За словами Віталія Кузьменка, офіційно постраждалих у ту жахливу ніч налічується 80 чоловік. Ще три роки тому, одразу після подій, побиті активісти сформували громадську організацію «30 листопада». На сьогодні вони підтримують контакти і намагаються рухати слідство. Наразі готують відповідні матеріали, аби із ними звертатися до органів влади і вимагати справедливості. Активісти переконані, що теперішній владі лишень нарікати на режим Януковича, який спровокував бійню, і, під чергову річницю, годувати громадськість солодкими обіцянками покарати винних – недостатньо. Потрібно швидше розслідувати скоєні три роки тому злочини.