Подолаємо агресора разом: Україна і Туреччина не дозволять перетворити Чорне море в "російське озеро" - Atlantic Council

Туреччина і Україна з Кримом контролюють 71% узбережжя Чорного моря, розташованого між ними. Україна лежить на північному узбережжі, Туреччина - прямо навпроти, на південному. Дві нації, маючи давню історію співпраці, намагаються спільно вирішувати проблеми регіонального рівня, але їх дружні відносини, як правило, зміцнюються при врегулюванні більш нагальних для обох держав проблем. І тепер агресивні дії Росії в Криму, на Донбасі, і останнім часом, в Сирії, диктують необхідність розвитку українсько-турецьких відносин. Про це пише Hannah Thoburn на сайті Atlantic Council, передають Патріоти України.

Протягом останніх п'ятнадцяти років Туреччина зосереджувала більшу частину своїх дипломатичних і економічних зусиль на двох ключових областях. По-перше, як держава - історичний правонаступник ісламського халіфату, Туреччина Ердогана одяглась в мантію лідерства на Близькому Сході. З іншого боку вона не перестає мріяти про європейську інтеграцію. Тим часом, основні інтереси зовнішньої політики України полягали в балансуванні між європейськими прагненнями та більш сильною залежністю від Росії.

Торговельне співробітництво Туреччини і України до останнього часу носило досить поверхневий характер. Час від часу укладались деякі контракти, проте обидві країни були більше зацікавлені в розвитку економічних зв'язків з Росією.

Економіка як Туреччини, так і України в великій мірі побудована на сільському господарстві, а найбільшим експортером цієї продукції залишалася Російська Федерація.

Крім того, Росія, слідуючи своїм геополітичним амбіціям, просто не могла не запропонувати Туреччині більше, ніж дезорганізована і нестабільна Україна. Коли Росія переживала економічний бум 2000-х років, турецькі будівельні фірми та інженери розширили свою присутність на її ринку, особливо в областях, де говорять на тюркських мовах, наприклад, в Татарстані на півдні Росії.

Ще однією важливою галуззю була енергетика. Зростаючій турецькій економіці потрібен був газ - а Росія була готова його продавати; станом на 2013 рік Росія забезпечувала більше половини імпорту блакитного палива до Туреччини. Анкару цікавила можливість будівництва нині замороженого газового проекту "Південний потік". У 2010 році Туреччина підписала угоду, за якою російській державній атомній компанії надавалося право побудувати, а потім експлуатувати першу в Туреччині АЕС. (На даний момент проект також заморожений).

Але, як відомо, відносини Росії і Туреччини драматичним чином зруйнувалися. У 2014 році Росія вторглася до Криму і потім анексувала півострів. Це стало першою причиною посилення напруги. Значна частина корінних жителів Криму - згідно з переписом населення від 2001 року - 12 відсотків - кримські татари, етнічно тісно пов'язані з турками. Звинувачення в утисках з боку нової російської влади щодо кримських татар, більшість з яких вважають Крим окупованою українською територією, не залишилися непоміченими Анкарою.

Однак російсько-турецькі відносини більш-менш зберігали свою міцність, поки восени минулого року Росія не прийняла рішення почати інтервенцію в Сирію. У міру того, як російські бомбардувальники з кожним разом пролітали все ближче до сирійсько-турецького кордону, а кількість сирійських біженців в таборах на турецькій стороні кордону все збільшувалася, турки відчували все більшу настороженість по відношенню до російських намірів.

"Точкою неповернення" у відносинах між країнами став крах російського військового бомбардувальника Су-24, який збили турецькі винищувачі, коли той залетів у повітряний простір Туреччини в листопаді 2015 року. У відповідь на "агресію" з боку Туреччини, Росія ввела ембарго на турецькі товари, обмежила турецьким робітникам і компаніям можливості для роботи на своїй території, і заборонила візити російських туристів до Туреччини.

Туреччина і Україна сьогодні виявили серйозні причини, які спонукають їх об'єднатися - це агресивність Росії, а також необхідність пошуку нових ринків збуту для продукції і галузей, яким Москва урізала доступ на свою територію. Дві країни також пов'язує стурбованість долею кримських татар.

Як Туреччина, так і Україна сподіваються на швидкий розвиток взаємовідносин на міцному вже існуючому фундаменті. У березні президент України Петро Порошенко відвідав Анкару, де проходила п`ята нарада турецько-української Ради стратегічної співпраці. Ще в 2011 році планувалося скасування візового режиму між двома країнами та збільшення обсягів торгівлі.

Відвідування Туреччини президентом Порошенком стало відповіддю на візит турецької делегації високого рівня, що вже відбувся раніше в Україну: у лютому до Києва приїжджав прем'єр-міністр Туреччини Ахмет Давутоглу, тоді уряди двох країн домовилися тісніше співпрацювати в оборонній сфері, зміцнивши кооперацію у виробництві турбореактивних авіаційних двигунів, радарів, військових комунікаційних технологій і навігаційних систем.

Спільна заява - декларація Порошенка і Ердогана від 9 березня підтвердила факт значного посилення уваги лідерів двох країн до питання взаємної безпеки в чорноморському регіоні. Порошенко зазначив: "через весь текст декларації проходить червоною ниткою поглиблення стратегічного альянсу між Україною і Туреччиною. Така співпраця особливо актуальна в світлі російської агресії і прагненні Москви нав'язати свою волю і в Україні, і в Сирії ...". Дев'ять з двадцяти одного пункту комюніке мають безпосереднє відношення до питань безпеки, а три стосуються становища кримських татар.

Для України підвищений інтерес Туреччини до питання безпеки регіону і її заклопотаність цією проблемою - ситуативна можливість. Обидві країни здатні довести до відома Путіна, що, незважаючи на російську окупацію Криму, будуть робити все від них залежне, щоб гарантувати, що Чорне море ніколи не стане "російським озером".