Подвійне громадянство, невизначені кордони, чужі паспорти, або Балканські уроки для України - журналіст

Коли раніше в нас казали про "балканізацію України", то зазвичай мали на увазі загрозу переходу політичних конфліктів, це стосується і сусідніх держав, в гарячу стадію, тобто у війну. Нині на Балканах мир, в нас війна, але українцям і надалі є що вивчати в цьому регіоні, реалізуючи на практиці правило «вчитися на чужих помилках», або, принаймні, на чужому досвіді. Про це пише Наталія Іщенко, передають Патріоти України, і продовжує:

Зокрема, на балканському півострові відбуваються і такі події, які наразі не те що мало аналізують, але і взагалі мало висвітлюють. Напевно, через їхню контроверсійність – складно писати про суперечливі процеси, які ще й відбуваються і в такому чутливому середовищі.

Одна з цих майже «заборонених тем» – гібридні відносини між країнами всередині балканського регіону. Слово «гібридні» в цьому випадку застосовано як синонім визначення «змішані», причому в прямому сенсі цього слова.

Лінії невизначеності

Така змішаність, а ще точніше «дифузність» регіону проявляється, зокрема, в юридичній неповноті статусів значної частини міждержавних кордонів, насамперед, водних.

Угоду 2009 року між Тираною та Афінами щодо морського кордону на Іонічному морі через рік після підписання було скасовано у албанському Конституційному суді за «порушення прав та інтересів Албанії». Наразі країни працюють над новим документом.

Досі триває спір щодо розмежування на 145-кілометровій ділянці сербсько-хорватського кордону на Дунаї. Через правову невизначеність у 2015 році тут навіть була проголошена «незалежна держава Ліберландія», або «Вільна республіка Ліберленд» (7 кв. км).

Боснію і Герцеговину та Хорватію розділяє довжелезний 1000-кілометровий кордон. Країни підписали прикордонний договір майже чверть століття тому, під час правління президентів Франьо Туджмана та Алії Ізетбеговіча. Але документ досі не ратифікований, зокрема, через суперечливу ділянку поблизу Неуму, єдиного міста БіГ на морі. Це дає підстави боснійським політикам постійно ставити під сумнів право Хорватії на будівництво мосту, що має постати найближчим часом на вході в залив біля Неуму.

Чорногорія та Хорватія визначають кордон в районі півострова Превлака біля входу в Которську бухту ще за тимчасовим договором між Союзною Республікою Югославією та Хорватією від 2002 року. Періодично це питання загострюється, коли з’являються відомості про наміри якоїсь зі сторін розпочати розвідку вуглеводів на шельфі біля Превлаки.

Спір навколо морського кордону між Словенією та Хорватією в Піранській затоці став приводом для рішення Міжнародного арбітражного суду у Гаазі. Але ще напередодні винесення вердикту Загреб, на підставі цих телефонних переговорів, оприлюднених в ЗМІ, звинуватив Любляну в тиску на суддів, і тепер вирок просто не виконує, вважаючи його необ’єктивним.

В Україні, де влада та експерти якраз зараз наполегливо намагаються визначити правильну, адекватну та результативну лінію поведінки задля розв’язання проблеми в Азовському морі, після отримання відомостей про весь цей балканський хаос можуть зробити висновок, що «все немає сенсу», і правове вирішення конфлікту щодо статусу Азову взагалі малоймовірно.

Втім це був би невірний висновок. Можливо місія Києва якраз і полягає в тому, щоб нарешті мотивувати міжнародних правників та міжнародні інституції провести ревізію всієї міжнародної правової системи задля того, щоб вона знайшла нарешті відповідь на те, як вирішувати прикордонні суперечки в реальності, а не на папері.

Очевидно, що спори щодо кордонів, зокрема, водних, не є суто юридичними дискусіями, і саме під час переходу на політичний рівень міжнародна правова система і дає збій. Тому Києву ніяк не можна розслаблятися, навіть якщо «за паперами» вже все вирішено, бо як показує балканський досвід, навіть підписання двосторонньої угоди або виграш в міжнародних судах ще нічого не гарантує і ні до чого, за великим рахунком, не зобов’язує.

Чужі паспорти

Але «м’які кордони» – це не все про «гібридність» внутрішньобалканської ситуації. Є ще більш «табуйована» і не менш актуальна для України тема – це паспорти чужої держави.

Наразі можна чітко побачити, що принаймні дві країни регіону насправді дуже тісно інтегровані до сусідніх держав. Це, по-перше, Косово.

Як відомо, частина країн світу не вважає республіку самостійною. Але навіть якщо пристати на позицію тих, хто визнає Косово, можна побачити величезні проблеми із юридичною ідентифікацією мешканців республіки.

Косовські серби, зрозуміло, практично без виключення мають паспорти Сербії. Косовські албанці теоретично мають паспорти Косова… Але не тільки. Значна частина косоварів є громадянами Албанії. Цей поділ можна наочно побачити на будь-якому політичному мітингу, коли косовські серби виходять із прапорами Сербії, а опозиційні косовські албанці – із прапорами Албанії.

Періодично сторони звинувачують одна одну в будівництві «Великої Сербії» або «Великої Албанії», і очевидно, що боротьба між цими проектами дійсно точиться на теренах Косова і зараз. Але косовська влада не дуже цим переймається та із олімпійським спокоєм продовжує будувати незалежну державу Косово.

Чого не скажеш про їхніх «братів по нещастю», боснійців, які, здається, дуже нервують через намагання інших народів поставити під сумнів проект Боснії і Герцеговини як єдиної країни трьох народів.

У БіГ значна частина місцевих хорватів має громадянство Хорватії (медіа навіть використовують визначення «всі», але не відомо, чи можна довіряти таким заявам).

Приблизно така ж ситуація із боснійськими сербами, значна кількість яких є громадянами Сербії. В Республіці Сербській (яка є частиною БіГ) навіть президент (Мілорад Додік) демонстративно ходив голосувати на виборах сусідньої держави. Тепер він став членом Президії – колективного президентства – всієї Боснії і Герцеговини, і тому його посил щодо «нормальності» практики життя одночасно в двох державах буде ще сильнішим.

Можна і треба ретельно вивчати цей балканський феномен повноцінного подвійного громадянства, який міжнародна спільнота, здається, просто не хоче помічати, не те що аналізувати. Для України, на теренах якої реалізуються одночасно декілька проектів «великих» сусідніх держав, серед яких і завдяки роздачі паспортів, ґрунтовні дослідження явища зростання чисельності громадян із паспортами сусідніх країн є не просто важливими, а життєво важливими.

З вивчення міжнародної практики, зокрема на Балканах, і має розпочатися «суспільна дискусія щодо можливості бути громадянином декількох країн», на необхідності якої нещодавно наголошував міністр закордонних справ України Павло Клімкін.