Потрібна перемога, але війна перемоги не дасть і заведе в нікуди - Іван Дзюба про донецьку дилему

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли "Донбас" - це звучало гордо. Втім, "Донбас" - завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені - Донбас. Про це пише на сайті Укрінформ Іван Дзюба, повідомляють Патріоти України, продовжуючи:

Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні - ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім'ї.

За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» - цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

А життя українського слова на Донеччині ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім задурманюючим обставинам. Я відчув це й на собі.

Закінчив 1949-го російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію - бо ж загіпнотизований був пропагандою «русского приоритета» в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова - мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи.

Невже справді ця мова «безперспективна», мова, як багато хто казав, неосвічених селюків? Але в Сталіно, на відміну від своїх Оленівських кар'єрів, де сірувата інтелігенція «соромилася» української мови, я зустрів журналістів і письменників, які були її патріотами, хоч, звичайно, і не підкреслювали цього, щоб не потрапити в «націоналісти».

Саме вони - Андрій Клоччя, Павло Байдебура, Віктор Соколов, Микола Непран та інші - дали мені непомітний перший поштовх і привід задуматися про Україну та свій шлях до неї, який був плутаним і тривалим, але все таки привів до самоусвідомлення. Це - про роль літератури й літераторів у підтриманні національного життя. Були ж на Донеччині й російські поети та прозаїки - Володимир Труханов, Віктор Шутов, Борис Радевич, Петро Чебалін та інші, але ближче до серця сприймалися українські.

Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту зросійщеність, деукраїнізованість Донеччини. Міф цей паралізує українство замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донеччина - органічна частина України, що вона робить не лише величезний внесок у створення економічної потуги України, але і в її духовність.

Як можна дієво боротися з російською пропагандою та брехнею у їхніх ЗМІ? Боротися з брехнею "контрбрехнею" ("альтернативною" брехнею) марна справа. Єдина альтернатива брехні - достовірна інформація. На жаль, саме її ми часто не бачимо й не чуємо.

Згадайте, як вводили нас в оману переможними реляціями з АТО і якими прикрощами, соромом і приниженнями це не раз закінчувалося. І тоді виходило, що саме ворожа сторона була ближчою до "правди факту". А чи маємо ми адекватне уявлення про соціальний склад прихильників "сепаратизму", їхню ідеологію та аргументацію?

Не тільки ж бандити й алкоголіки там і не тільки російською зброєю вони послуговуються. І полеміка з ними має вестися не лише зброєю. Для цього треба краще знати їх та їхню мотивацію. Тоді й можна буде на брехливу пропаганду відповідати словом правди. Поки що це не завжди нам вдається. Тим більше, що стіну упередженості й ворожості пробити дуже важко, а інколи й неможливо.

Перед кожним із тих, хто почувається громадянином України і переймається долею Донеччини, постає питання: що буде далі? і що робити? Дехто залюбки повторює гасло: «Війна до повної перемоги». Я такої риторики дозволити собі не можу. По-перше, в таких війнах («гібридних»?) «повної перемоги» не буває, а переможеними залишаються людяність і здоровий глузд.

І ще один неминучий результат: нові незліченні жертви й страшні каліцтва, Як і цілковита руйнація Донбасу (життєсфера його населення вже й тепер знищена більше, ніж під час Другої світової війни, бо тоді фронти проходили й верталися, а тепер перемелюють одні й ті ж самі місця, і зброя тепер страшніша), - а він, Донбас, не для всіх є абстрактним поняттям. По-друге, наполягати на воєнному вирішенні питання має моральне право тільки той, хто сам воює на фронті. Але й фронтовики далеко не всі такої думки.

Інший погляд: альтернатива - мир. Хто ж в Україні проти миру. Але де він? Який, на яких умовах? Капітуляція під виглядом миру? Ми вже надивилися на «перемир΄я» і «тишу», які потрібні бойовикам (і кремлівським стратегам) лише для зміцнення своїх бойових порядків, для донасичення зброєю та для підготовки дужчої агресії, - і в яких гине і наших бійців, і мирних громадян не менше, ніж у «гарячі» дні.

Такий «мир» був би зрадою не лише тих, хто загинув і гине на фронтах, але й зрадою тих вірних Україні громадян, які залишаються на Донеччині або змушені були тимчасово переселитися в інші області України, сподіваючись, що держава допоможе їм повернутися на свою рідну землю.

Здається, виходу з цієї дилеми немає. Потрібна перемога, але війна перемоги не дасть і заведе в нікуди. Вихід не на шляху війни. Однак і зійти з цього шляху ворог не дає. І, можливо, зійти не вдасться. Шукати вихід має все суспільство, не ждучи, що за нього вирішать у європейських столицях на таємних перемовинах. І політики, і військовики, і аналітики-соціологи та психологи, і, може, насамперед ті, хто нині в тому пеклі боронить Україну, й ті, хто там живе..

* * *

Наша влада не всевладна. Робить що може, а може не все. Адже крім суб'єктивних якостей є об'єктивні обставини. Про роботу "можновладців" я знаю зі ЗМІ. Якихось особистих спостережень не маю, політологічний чи економічний аналіз не в моїй компетенції. По можливості я сам прислухаюсь до думок фахівців. Не з усіма уявленнями, що "ходять" у суспільстві, згоден. Наприклад, наївним або й примітивним здається мені погляд, який усі біди пояснює некомпетентністю (варіанти - несумлінністю, безвідповідальністю, корумпованістю тощо) міністрів.

Але ж міністри змінюються, а біди залишаються. На зміну некомпетентним (корумпованим і т.д.) приходять ті, хто закидав їм некомпетентність (корумпованість і т.д.), а потім і їх звинувачують за повним списком тих самих гріхів. І цій каруселі немає кінця. І не буде. Позаяк за всім цим стоїть глибше й грізніше: загальний стан суспільства - в рівні самоврядування, в ефективності економіки, виробництва, в моралі, культурі, самоусвідомленні... Звісно, особисті якості можновладців теж багато важать, але вони похідні від "підсумкової" якості суспільства, яке їх обирає або з ними мириться.

Деякі суб'єктивні враження про попередників нинішнього глави держави. Леонід Макарович Кравчук був президентом у найтяжчий період утвердження незалежності, коли фінанси і господарство були на межі колапсу, але поводився зважено. Зазнавав нападок з двох боків - з боку націонал-демократів за своє компартійне минуле (а в цей час мудрі литовці будували свою національну державу під проводом колишнього керівника Компартії Литви Бразаускаса); комуністи ж і проросійські сили нападали на Кравчука за "зраду" і спроби домовлятися з "націоналістами".

Зрештою разом вони й повалили Кравчука, який не настільки дорожив особистою владою, щоб чинити спротив. Леонід Данилович Кучма прийшов до влади як технократ, який не дуже знав, що то за країна Україна, але, вже ставши прем'єром, а потім президентом, таки пізнав її з багатьма проблемами і зробив відомий висновок: "Україна - не Росія". При ньому не чути було про "сепаратизм", хоч він досить твердо протистояв загарбницьким намірам Росії (згадаймо конфлікт навколо Тузли) і, попри "багатовекторність" своєї зовнішньої політики, взяв курс на співпрацю з НАТО, але здійснити його йому не довелося. Про падіння його влади тут не місце говорити. Тим часом "Україна без Кучми" не стала кращою. Великі надії на Віктора Андрійовича не виправдалися.

Багато говорив, але зробив мало. Може, найбільша його заслуга в тому, що "при ньому" таки запанувала свобода слова, яку вже не зміг придушити навіть Віктор Янукович, якого він фактично, вільно чи невільно, привів до влади. Януковичева ж найбільша "заслуга" перед Україною в тому, що він зміг викликати суспільне збурення, що вилилося в історичні майдани і в Революцію Гідності.

Треба, щоб люди вибирали гідних, а не тих, хто більше обіцяє або й просто купує голоси. А то в нас люди обурюються, що скрізь хабарники, а потім ідуть на вибори, голосують за того, хто дав їм хабара, предметного чи завуальованого, і вимагають від уряду боротися з корупцією. А корінь корупції в нас самих, а не в уряді. І ще.

По-моєму, не варто брати на віру обивательську версію про те, що всі без винятку політичні діячі й урядовці - корупціонери або й запроданці, і довіри ніхто не вартий. Компрометація всіх і вся - це найефективніший спосіб паралізувати суспільну волю до добра. Серед політичних діячів також були і є люди, які люблять Україну і хочуть працювати для неї, - інша річ, що їм важко, зокрема й тому, що ми мало їх підтримуємо.

* * *

Усі ці поняття - "патріотизм", "націоналізм", "фашизм" - належать до найбільш поперекручуваних і затуманених через пропагандистські маніпуляції й політичну темноту. Тому не варто перейматися термінами, а краще придивитися уважно до того, на яке явище їх наліплено. Ті, хто не хоче змиритися з чужою незалежністю й гідністю, кричать про "націоналізм" і "фашизм" своєї жертви, а власну зажерливість і шовінізм, часом і фашизм, величають "патріотизмом".

Коли ж говорити про різницю між націоналізмом і патріотизмом, то я радив би згадати думку В.Леніна про принципову різницю між націоналізмом "великої", гноблячої нації і націоналізмом нації пригнобленої, малої. В останньому, за словами Леніна, завжди є загальнодемократичний зміст, якого немає в першому. Тобто виходить, оцей оборонний націоналізм і можна назвати патріотизмом. А загалом краще, повторю, не перейматися термінами, а дивитися в суть. Я, наприклад, волію говорити про національне самоусвідомлення, національну свідомість, а не патріотизм чи націоналізм, по можливості уникаю цих термінів на означення свого світогляду - саме через шлейф сфальшованості, який за ними тягнеться.

* * *

Народний Рух на межі вісімдесвятих дев΄яностих років минулого століття збурив українське суспільство, без нього Україна навряд чи здобула б державну незалежність. Але послаблення його ролі, а потім і його деградація ще потребують глибшого аналізу з боку істориків і політологів. Що ж до мого суб'єктивного погляду, то можу вирізнити кілька моментів. Перший: Рух народжувався і набирав силу як стихія протесту.

Конструктивна енергія була менше виражена, зокрема й через недостатність у ньому кваліфікованих кадрів, потрібних для різних сфер реального державотворення, а водночас і через неготовність або нездатність адаптувати до своїх завдань лояльну частину спеців радянської доби та тих комуністів (точніше, членів КПУ), яким не зовсім чужі були українські національні цінності.

Звичайно, ідіотське гасло "комуняку на гілляку" аж ніяк не було рухівським, але Рух не спромігся на тверде протистояння політично темним елементам у своїх власних лавах. Другий: недостатньо широка соціальна база Руху. Мало були представлені робітництво і селянство, інженерно-технічна інтелігенція. Третій: патріотична ейфорія часто заважала бачити реальність.

Мене як одного з учасників Руху це непокоїло, і свою співдоповідь на Установчому з'їзді Народного Руху України за перебудову (вересень 1989 р.) я розпочав з такого застереження: "Шановне товариство! Мій виступ, як і виступ Мирослава Поповича, якому я вдячний, досить дисонуватиме із настроєм, який панує в цій аудиторії. Але я вважаю, що це потрібно, бо за межами цього залу є величезні простори України, і на цих просторах не скрізь панує така атмосфера, як у нас із вами. І якщо ми хочемо не просто розпалювати самих себе, а хочемо йти до людей і працювати з ними, то нам є про що подумати".

Це застереження не всім сподобалося. Оскільки багатьом було легше "розпалювати самих себе", ніж іти до інших і переконувати їх або хоча б вислухати. Так воно є і тепер, і звідси багато наших невдач і втрат. Четвертий момент. Слушно наголошуючи на національно-культурних вимогах, Рух, одначе, не розгорнув ґрунтовної соціально-економічної програми (хоч самодіяльних проектів чи прожектів не бракувало), не поставив на перше місце захист соціальних інтересів трудівників.

Дуже швидко цей ґандж дався взнаки, коли молода незалежна Україна зіткнулася з тяжкими соціально-економічними проблемами, для розв'язання яких патріотична риторика була непридатна. Уже тоді, виступаючи на Першому всесвітньому форумі українців (серпень 1992 р.), я казав: "За цих умов актуальним стає прагнення трудівників до самозахисту, до організованих дій, що ставили б межу як для сваволі державної адміністрації та відомств, так і розбоєві торговельної та інших мафій.

Але біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення.

Натомість роль оборонців трудового люду намагаються - і не без успіху - перехопити противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію народу і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно вдягаються в одежі захисників демократії та прав людини - ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини".

На жаль і на біду, така ситуація - в різних видозмінах - триває вже понад два десятиліття. У нас є мало не всі ознаки формальної демократії, але нам іще далеко до соціальної демократії.

Головна проблема української державності, по-моєму, полягає в тому, що в нас ніколи не було єдності (єдиної нації, як у Польщі, Литві, Грузії та інших). І тепер немає. Хоча тепер ми, можливо, ближчі до неї, ніж раніше.

Місія кожного народу (як і кожної людини) - бути собою. Всяке перевищення цієї місії дуже небезпечне для решти світу, та й для самого себе.

* * *

У добу кирило-мефодіївців і Шевченка, а потім під час національної революції 1918-1920 рр. формулою української ідеї було: "Україна без холопа і без пана". Нині це навіть уже й не мрія. Хоча імпульсу соціальної справедливості не витравити ніяким безнадійним досвідом. Чи живе зараз у суспільній свідомості національна ідея і яка вона? Не знаю.

Адже національна ідея - це не ті мудрі дефініції великовчених патріотів, яких (дефініцій) не бракувало, а те, що реально об'єднує народ. Майдан оживив ідею справедливості і свободи, нашої належності до Європи, а російська агресія дала силу спротиву й політичному самобуттю. У цьому бачиться серед трагічних випробувань надія на майбутнє.