Про українських жінок і чоловіків: Як поважному іноземцю пояснювали казус у ресторані

"Вечеряв учора з одним достатньо впливовим іноземцем, від якого певною мірою залежить імідж України за кордоном", - написав нардеп Віталій Чепінога на своїй сторінці у "Фейсбуці", передають Патріоти України.

Заходимо на террасу одного супер-гіпер модного ресторану. А надворі холод собачий і злива.. І от застаємо таку картину: всі жінки по-літньому майже голі сидять, а чоловіки, всі як один, в плєдах… А все чому? – Та тому, що жінки в таких місцях збираються з вєсьма специфічною метою і не можуть позволить собі в плєд кутаться (бо кому ти нужна в плєді в високий сезон?). А мужикам – пох… Позамотувалися в одіяла, як бедуіни, і сидять бухають собі…

- Що це за гендерне неравєнство таке у вас? – іноземець заінтересувався…

Ну я, щоб не ударить в грязь ліцом, кажу йому: це такий дрес-код тут у нас, нешинел традишин… З давніх давен так, кажу, повелося, з діда-прабаби… Як в странах ісламського фундаменталізма, тільки наоборот. Нельзя, кажу, чоловікам огольонні часті тіла в ресторанах одкривать… Особенно кісті рук, ага… В общим, плету щось таке, що ні на яку голову не налазить… А він вніматєльно мене слухає…

- А жінкам не холодно? – питає.

- Та нє, кажу, - цим не холодно. Це такі женщини спеціального назначєнія… Моржі… Моржиці…
- Вот із ит “mordzhizzi”? – ніяк не успокоїться мій іноземець

Та, кажу, сложно об’яснять. Давай я тобі краще за кобзарів розкажу…

Ну, він погодився, - Давай, - каже, - про кобзарів…

Кобзарі, - розповідаю я йому, - це такі давні сліпі бездомні барди. Ходили по дорогам та співали всяких сумних пісень…

- Сліпі? – перебиває мене… - А зрячих кобзарів не було?

- Нє, зрячих не було кажу… - Зрячим не давали ліцензію… Хіба тільки за великі взятки… А сам думаю: нафіг я в цю тему вв’язався, я ж про цих кобзарів не знаю майже ніхрена. Що, як він мене зараз запитає, допустім, про особливості нотного ряда у козака Мамая?... А я ні в зуб ногою… Ну, не спитав, слава Богу…

А вообше, іноземцям тяжко у нас працюється. Кілька років тому, помню, запросив одного американця на Дніпровську Рів’єру. Він не дуже хотів запрошуваться, бо спішив на самольот і на якусь важну конференцію, тіпа ООН. Але таки приїхав. В костюмі і в галстуку… Представітєльний такий мужчина, серйозний…

Ну, ми значить сіли з ним, випили… Потом ще раз випили… А потом ще раз… Бачу, на самольот йому пора, а він тільки танцювать починає… - Гоу, - кажу… Бо запізнимся на літак… - Та нікуда той літак не дінеться, - відповідає… - Не говоря уже про ООН. – Ти, каже, їдь, а я ще трохи посиджу тут…

Через тиждень я його зустрів на тій самій Рів’єрі… З огольонним загорєлим торсом і льогкою небритостю… Босого, в рваних джинсах, з недопитою бутилкою шампанського в руках, і в окруженіі очароватільних спутніц…

Мене побачив, зрадів. О! Хелло, Vitali, - кричить… - Давненько ти до нас не приїжджав…
- Та от, приїхав, кажу… Таке…