"Россия должна погибнуть в пламени развязанной нею самой войны, Крым и Донбасс должны вернуться на родину" - кримський історик

Павло Казарін написав як завжди блискучий і гостроактуальними текст про «примирення» між Україною і Росією. Новий тренд, щовпроваджуться "з того боку", безумовно, потребує добротного осмислення і кваліфікованої відповіді. Але в силу не то вродженої інтелігентності, не то набутому небажанню підігравати радикалам автор випустив з поля зору найважливішу складову можливого примирення двох сусідніх народів. Та що там складову - він не помітив (або не захотів відобразити) умову sine qua non. Про це пише на сайті Крым.Реалии історик Сергій Громенко, повідомляють Патріоти України.

Отже, немає жодних сумнівів, що в історичній перспективі можливе примирення всіх з усіма. Крім озвучених в статті прикладів Німеччина-Франція, Польща-Україна є й інші, не менш вражаючі.

Скажімо, англо-американське примирення, відоме як «Велике Зближення» (The Great Rapprochement) стало можливим лише в 1895 році, через майже сторіччя після Війни за незалежність, війни 1812 року (так-так, був і між Лондоном і Вашингтоном і такий конфлікт ) і десятиліть боротьби за сфери впливу в Західній півкулі. Ще більш разючим і навіть надихаючим прикладом є примирення між німцями та євреями, що справдилося практично на наших очах, незважаючи на безпрецедентні жахи Голокосту.

З іншого боку, крім Росії та України не можуть або не бажають примиритися Ізраїль з більшістю своїх сусідів, Китай з Тайванем, Північна Корея з Південною, немає миру у грузин з росіянами, абзхазами і осетинами, у вірмен з азербайджанцями, між народами Лівану, не видно примирення між Індією і Пакистаном - і це тільки найочевидніші приклади.

Про неможливість миру в Іраку і Сирії не говорив тільки ледачий. Африка сьогодні далі від миру, ніж будь-коли у своїй історії. І навіть там, де конфлікт формально завершено (Боснія і Герцеговина) або попросту «вигорів» за десятиліття (Північний Кіпр), справжнього примирення не спостерігається, а це означає можливість повторення насильства в майбутньому.

Чим же відрізняються "вдалі" приклади від "невдалих"? Чому одні країни і народи зуміли знайти примирення з сусідами, незважаючи на пролиту кров, а інші - ні? Згідно з Казаріним, головне - це "подолати імперські фантомні болі у свідомості своєї країни" (як вже трапилося з Польщею) і відмовитися "від свого імперського самовідчуття" (для Росії). Тоді, мовляв, з'явиться шанс.

Але сувора правда життя полягає в тому, що Павло не правий, і однієї зміни світогляду явно недостатньо. Більше того, діяльність Єжи Гедройця, який придумав "концепцію взаємин Польщі зі східними сусідами", стала можлива лише завдяки виконанню тої самої умови sine qua non ("без якої не можна"), не висвітленими Казаріним.

Отже, чому в одних вийшло, а в інших - ні? Чим відрізняються франко-німецький або німецько-єврейський кейс від російсько-українського? Що ж це за чарівна умова, що лежить в основі примирення країн і народів?

Відповідь проста і очевидна, але малоприємна для лібералів. Умова sine qua non - це повна військово-політична поразка однієї зі сторін конфлікту, а в перспективі - зникнення ворожої держави.

Без цього всі спроби знайти взаєморозуміння і налагодити постійний діалог залишаються справою крихітних інтелігентських груп без всякої надії на успіх. І навіть якщо такий процес почнеться (Ізраїль - Палестина), то довговічним і стабільним його назвати буде не можна.

Великобританія програла США у відкритих війнах і поступилася в економічному змаганні, тому стало можливим "Велике Зближення". Третій Рейх не просто програв війну, а й зник із карти світу, тому німці змогли знайти примирення з сусідами і покаятися перед євреями.

Міжвоєнна Польща була міні-імперією, володіючи, серед іншого, Львовом і Вільнюсом, а за результатами Другої світової перетворилася в середню національну державу, втративши українські, білоруські та литовські землі. Гедройц лише вмовив поляків прийняти те, що сталося.

Тільки там, де один суперник повністю програв і зумів усвідомити свою поразку, а переможцю вистачило розуму прийняти вибачення і "простягнуту руку дружби", можливо справжнє примирення. Німці після Першої світової жадали не миру, а реваншу, і прийняли неминуче вже після Другої світової. Більшість країн і народів "ставили на шлях істинний" з першого разу.

І навпаки, там, де суперники ще не поступилися один одному і плекають надію на перемогу - примирення неможливе. Нікому не хочеться виглядати "слабаком", першим запропонувати мир і поступитися в суперечці.

Ні Пакистану з Індією в боротьбі за Кашмір, ні Вірменії з Азербайджаном в боротьбі за Карабах, ні, тим більше, Росії, яка відібрала в України Крим і підтримує терористів на Донбасі.

І для українців, і вже тим більше для росіян "відмовитися" від Криму - це потерпіти однозначну і недвозначну поразку у справі національного будівництва або "вставання з колін" відповідно.

Так що примирення росіян з українцями (спеціально не пишу - Москви з Києвом) на даному етапі неможливо з об'єктивних причин, не раз перевірених в інших міжнародних конфліктах.

Жодні ініціативи інтелектуалів, "інтелігентів", культурних діячів, "простих людей", російських політичних емігрантів і вже тим більше ольгинських ботів не матимуть зовсім ніякого успіху.

З того фатального моменту, як при штурмі українського фотометричного центру в Сімферополі загинув український солдат, ніякого примирення на словах чи папері недостатньо - такі рахунки оплачують тільки кров'ю.

Отож ніякого проміжного примирення не відбудеться. Росія повинна загинути у полум'ї розв'язаної нею самої війни, Крим і Донбас повинні повернутися на батьківщину - і тільки тоді, і то не відразу, українці зможуть пробачити росіян, і пробачити щиро.

Але тільки в тому випадку, коли самі програвші росіяни зможуть усвідомити свою помилку і щиро попросити вибачення.