"Шампанське в голодному селі та Спіноза в окопах": Про подорож американців по Україні після Другої світової війни

"У цьому образі, в обличчі, в русі – чого більше? Рабського чи деміургічного? Американський фотожурналіст Роберт Капа зробив цей знімок в одному із сіл під Києвом в серпні 1947 року. У Лютежі або в Музичах. Саме їх показали тоді Капі та письменнику Джону Стейнбеку. Двоє друзів допросилися у радянської влади дозволу відвідати СРСР з тим, щоб розповісти світу про життя в країні", - пише Олег Шама у своєму блозі на сайті видання НВ, передають Патріоти України, та продовжує:

"Справа ризикова. Роком раніше Україна вкотре взяла на себе основний тягар хлібозаготівель. Влада на місцях провела їх зі звичним завзяттям. Спричинила черговий голод, і через нього загинули приблизно мільйон українців. У всякому разі на січень 1947-го з діагнозом дистрофія було 1 млн 124 тис. жителів УРСР.

Цього разу зерно вилучалося, щоб відправити його до країн Центральної Європи і прив'язати їх економічно до Радянського Союзу. Зараз у це просто не віриться. Та ось передовиці газет за липень 1946-го. Зоря Полтавщини дає постанову місцевої облради про заборону «колгоспам, колгоспникам і одноосібним господарствам продажу та обміну зерна і печеного хліба до виконання плану здачі зерна державі врожаю 1946 року». Заборонявся навіть мінімальний обіг вже готового хліба в буханках!

І та ж газета через місяць дає наступне розпорядження влади: за самовільне порушення цієї заборони визначався штраф у розмірі 300 руб., «а в разі повторного випадку – притягнення до суду».

Стейнбека і Капу під час того візиту призначені спецслужбами гіди водили буквально за руку. Щоб вони не побачили чогось крамольного.

Але треба було розуміти, що ці два друзяки встигли побачити у своєму житті все. Вони бачили і багатство, і бідність. Вони бачили війну. Вони її показували. Тому радянські функціонери, які приймали гостей, коли намагалися впарити їм чергову туфту про «найсправедливішу країну», виглядали дурнями.

Одного вечора Капу і Стейнбека українські письменники покликали до ресторану. Якось розмова зайшла про те, що читає простий народ у США та СРСР. Натан Рибак почав нарікати, що жоден з американських льотчиків, які базувалися в Полтаві в 44-му, не читав роману Стейнбека Грона гніву. А Ванда Василевська між іншим додала – під час війни в одній прифронтовій землянці вона побачила томик голландського філософа Спінози. Письменниця стверджувала, що його прочитали всі солдати тамтешнього підрозділу.

Капа і Стейнбек взяли на кпин тоді червоноармійського Спінозу. І все, що їм підносила партпідготовка, ділили щонайменше навпіл. Але найбільше вражало навіть не це. Радянські письменники наввипередки переконували, що знають краще за самих гостей, як живеться простим американцям. Чомусь така залізобетонна впевненість досі залишилася у спадкоємиці Союзу…

Коли Капу і Стейнбека приймав український колгоспник у своїй хаті, харчі на стіл збирала вся вулиця. Письменник так і сказав, що найбідніші американські фермери зробили б те ж саме – гостей нагодували б по-святковому. Тільки от хтось із селян приніс пляшку шампанського. У 47-му році! Звідки? Адже у селян не було паспортів, і далі свого райцентру їздити вони не мали права. Та й гроші у них з'являлися тільки у середини осені. Коли колгосп міг дати за роботу кілька зайвих мішків зерна.

Тому Капі були цікаві очі людей. Вони рідко брешуть. «Чому ви так багато фотографуєте цих найхудіших хлопчаків?» – зробив зауваження Капі дебешний гід. «Так, у них очі глибокі», – відповідав фотограф. Зрештою ті знімки йому не дали вивезти із Союзу.

Зате світ побачив ось цей. Немолода українка в'яже сніп пшениці. А може й молода. У селах рано старіють. І в тому 47-му навіть не від роботи, а від пережитого. Набагато більшого, ніж довелося бачити Капі.

Американців тоді здивувала в українцях якась нестямна одержимість роботою. У селах майже не було чоловіків. І безкраї лани збиралися вручну. Однак раз-поз-раз у полі чути було пісні або навіть сміх...

Зараз часто кажуть, що тодішні українці дали зробити з себе рабів. Але от Капа на цьому знімку зловив момент, коли рутинна праця виглядає як створення. І думаю, око фотографа тоді не схибило.

А ще думається, що от ця одержимість роботою – це якийсь метафізичний інстинкт. Саме він змушував триматися за життя і наповнювати його смислами".