Щоденник "вимушеного" емігранта: Мешканка Франківська розповіла, як працювала нянею у США

"В Нью-Йорку вже осінь. Ще несправжня. Ще лише календарна. Спека тримається все така ж. Поволі, дуже поволі з’являються її перші ознаки. Поволі…Таке дивне тут слово. Хіба до осені його тут і можна застосувати. До тієї, що вже пахне своїм нагадуванням. Та й то, мабуть, з’являються, радше, не ознаки, а таке собі внутрішнє передчуття." Про це розповідає на сайті 0342.ua мешканка Івано-Франківська, якій довелося деякий час попрацювати в Америці нянею,передають Патріоти України, продовжуючи:

Я чекаю дзвінка. Вчора їздила на співбесіду на Манхеттен. Перша моя співбесіда. Їй передувала ще одна – із панею, що мене туди направила. Пані звати Маріна і вона є представницею і, як я розумію, власницею агенства праці в одній особі, що з неї одної ж і складається. Років 55.

Міркую, що Маріна є вихідцем із спільного дому під назвою СРСР, яку або сюди забрали діти або за принципом «пощастило», опинилася в числі переможців лотереї «Грін кард». Зустрічі з Маріною передує ряд стандартних запитань «З якої ти країни, скільки тобі років і чи є досвід». Вище я вже писала шаблон відповіді на подібного роду запитання, а тому переходжу до наступного етапу – безпосередньої зустрічі з Маріною, яку вона призначає у «Starbucks» на Brighton Beach.

По приході туди відразу здогадуюся, хто Маріна. Жіночку з записником і ручкою в руках (так звана «база» працедавців і працепошуковців), обліплює з усіх сторін з десяток таких же як і я, щоправда різної вікової категорії. В цей момент Маріна нагадує вершительку доль. Отже, це була так звана «очна ставка», під час якої я отримала від Маріни схвальне «ты мне нравишься» і обіцянку зателефонувати, коли буде якась робота.

Вже ввечері Маріна зателефонувала і дала контакти сім’ї на Манхеттені. Вона — художниця, він — викладач коледжу. Вона — росіянка, він — афроамериканець. Дитині три роки. Звати Емма. Живуть на чи не найзнаменитіший вулиці Нью-Йорку – Times square – 42d street. Щоправда, вона є дуже довгою, тому від виходу з метро (а їх тут є кілька) до локації мого потенційного «працедавця» йти ще хвилин 15 (при чому, йти треба швидко).

З підземки виходжу на вихід 42nd Street/Port Authority Bus Terminal і одразу впадаю в ступор. Яке щастя, що виїхала завчасу! Люди не те, що зносять з ніг, вони не дають тобі на них втриматися! Усе блимає, світиться, переливається сотнями кольорів! Світлові реклами, тисячі роззявлених туристів, селфі, крики, десятки мов. І хоч дорогу шукаю з навігатором у руках, зорієнтуватися в який же бік іти, можу не відразу. І, забігаючи наперед, скажу, що це тривало ще досить довго. Кожного разу, приїжджаючи на ту локацію – блукала, поки визначала в який бік іти. Таке воно все однакове в тій божевільній метушні – хмарочоси, що розтинають небо, люди, яких не стає менше жодної пори дня чи ночі.

Врешті, таки знаходжу потрібний будинок. Голова падає далеко назад в намаганні охопити його висоту, і таки не досягає, треба відходити вбік. Всередині теж гублюся – адже лоббі більше нагадує рецепцію готелю, аніж звичайний житловий будинок. Пояснюю швейцару, кого шукаю. При мені набирає потрібну квартиру і уточнює. Киває, що можу підніматися. Квартира на 44 поверсі.

В чотирьох ліфтах я таки не розібралася відразу, а тому Ольга (так звуть жінку) зійшла по мене сама разом з моєю потенційною підопічною. Дівчинка виявилася напрочуд ляльковою – смаглява, з темними очима і безліччю кучериків. Таки чарівні діти виходять у змішаних шлюбах батьків з різним кольором шкіри. Піднімаємося на 44 поверх. Чомусь я думала, що квартири у таких будинках мають бути відповідними. Мої очікування розвінчала скромна маленька квартирка one bedroom, без претензії на яку-небудь розкіш. В ніздрі вдарив не дуже приємний запах.

Навколо – суцільний безлад із книг, недомальованих картин, кухонних приборів, дитячих іграшок і безлічі іншого мотлоху. One bedroom у американців – це у нас двокімнатна квартира. Адже будь-яка квартира у них складається із спалень і living room, себто вітальні, яка вже є в квартирі «за замовчуванням». Living room у цій сім’ї – це водночас дитяча, робочий кабінет батьків і кухня.

Співбесіда моя стосувалася в основному освіти і досвіду, другим етапом було побавитись з Еммочкою, яка весь цей час не злазила з рук матері. Як не дивно, дівчинка пішла до мене майже відразу і встановити з нею контакт виявилося не так вже й складно. Тут, мабуть, варто наголосити, перший контакт. Адже далі був суцільний кошмар. Але це буде далі.

А поки ми обмінюємося телефонами, даю Ользі контакти «попередньої сім’ї, де я працювала» (читайте, подруги, яка заздалегідь попереджена про «моє піклування про її уявних дітей») і у великому сподіванні, ба, навіть бажанні, отримати цю роботу, іду додому чекати дзвінка. Перше враження склалося позитивне, адже усе скромно і без «понтів». Як виявиться згодом, перше враження таки буває оманливим. Дорогою ще отримую дзвінок від Марини з проханням обов’язково зателефонувати їй в разі отримання роботи і попереджую подругу про можливе звернення до неї за рекомендаціями для мене як няні, кращої якої не знайти.

Минув цілий день, а мені ще так ніхто і не подзвонив. У вирі думок, що несуться з шаленством цього міста, вирішую їхати на пляж. Таки добре радила подруга, «користай, поки літо і ти безробітна, потім це зробити буде набагато важче». А тому, відклавши газету і телефон, які не перестаю тероризувати, сідаю в трейн у напрямку Coney Island. Це всього лише кілька зупинок від мого дому. Кінцева станція. Океан. Кінцева думка на сьогоднішній день. Бодай на сьогоднішній. Свобода.

Контрасти... Знову ці контрасти, які так разюче відлунюють з твоїм сьогоденням. Не те, щоб тут люди не святкують... Просто, якось воно трохи скромніше. Без триповерхових страв, і тижневих гулянь. І з грошима, наче, склалося більше... А от цілком обходяться якимось дрінком. Так тут називають алкогольний напій, при чому, то навіть така собі частина культури ― ходити на дрінк. І дрінк ― це, зазвичай, лиш дрінк, а не десятки страв «за замовчуванням», як у нас.

Звісно, все це індивідуально. Звісно, при бажанні, будете мати і олів’є і голубці і «ковбаси з горілками». Навіть тут. Бруклінські ресторани з красномовними назвами аля «Татьяна» забезпечать вам гарантоване «відчуття дому» з «мурками» і «золотими куполами» у виконанні місцевих шансоньєрів «совітського» розливу. Тут час застигає. Бруклін ностальгує. При чому, давно. І народу те, здається, в кайф. Але, я не про Бруклін, він надто невмісткий у кількох реченнях. Про Бруклін якось окремо.

І навіть не про свій день народження. Лиш про ті дивні відчуття. З цього боку океану. Ти нічого не чекаєш. Але коли вдома ― це сприймається по-іншому.

А тут ― просто зустрічаєш черговий сонячний ранок. Вариш макарони і готуєш салат з авокадо. Не тому, що свято. Просто, це твоя звичайнісінька їжа, яку починаєш сприймати вже як щось саме собою зрозуміле. Бо це ж, всього їжа. Їжа, що не спустошує гаманець на половину вартості, як вдома...

Подруга прийшла з букетом і пляшкою вина. Сидимо, їмо макарон, п’ємо вино і майже радіємо. Очі видають. Сумні. Ніби весело, все є. Все можна купити. А якось воно не те. Кожна сумує про своє.

Задзвонив телефон. Ольга. Мама трирічної Емми, де три дні тому я проходила співбесіду на працевлаштування нянею. Питає чи можу приїхати на 16:00? Таке питає... Звісно, можу! Ура, робота! Допиваю вино і біжу збиратися. На годиннику 13:00. 1,5 години часу на дорогу. Лечу!

Зустріли. Якось не відразу стало зрозуміло, що я маю з тією дитиною робити – сидіти, бавитись, вчитися, йти гуляти? Як виявилося згодом, те нерозуміння так і залишиться нерозумінням. Адже, що з дитиною робити, передовсім, не знали й самі батьки. Це той випадок, коли любові, мабуть, забагато. І з надлишку – відчуття вседозволеності. Звідси було постійне відчуття дискомфорту. Звідси були постійні плачі, крики, істерики, і потурання їм з боку батьків. За найменшого звуку, мати одразу ж брала дитину на руки і годувала грудьми. І це у три роки.

Почали бавитись. Батьки займалися своїми справами. Ні з того ні з сього, вирішують кудись їхати. Речі дитини збираю в порозі. Де їх шукати не маю поняття, щоправда, мама чомусь думає, що з другого разу перебування в квартирі, я це маю знати. Врахувати треба і той факт, що дитячі речі знаходяться всюди! Черевики зашнуровую вже біля ліфту. Що робиться ― не розумію.

Як виявиться згодом, в такому стані у цій сім’ї я перебуватиму постійно. Спускаємося на паркінг під будинком. Машина. Стара і неймовірно низька. Всередині дитяче крісло. І туди якось треба «запхати» дитину. Враховувати треба факт, що вона неймовірно верещить, а мама завмирає при кожному доторку до неї, так хвилюється, щоб нічого не трапилось.

Це було випробування. Посадили. Їдемо. Куди не знаю. Нарешті зрозуміла, що в парк. Витягнути дитину коштувало не менших зусиль. Нас чув весь парк. А далі, власне, почалося «святкування» мого дня народження. Батьки насолоджувались літнім вечором на лавочці, я – бігом за Еммою територією всього парку, ловлячи на собі співчутливі погляди людей навколо. Так тривало приблизно чотири години.

Далі так само несподівано всі рвучко зірвалися і рушили з парку. Під їхнім будинком Ольга мені дякує і дає 50 доларів. Досі не тямлю чи то мене вже прийнято на роботу і чи не потрібно віддавати ці гроші Маріні з агенства працевлаштування. Прощаємося. Вирішую поки не питати нічого, просто ховаю гроші до кишені і рушаю до метро назустріч нічному Нью Йорку.

Стан дивного заціпеніння. Не дуже розумію, що, власне, зі мною відбулося – з одного боку, шок, невимовна втома, яку лише щойно починаю відчувати, і легкий сум, з іншого – 50 баксів у кишені і нічна Times square, що переливається всіма барвами, і в цьому мареві вічного свята не дає тобі можливості концентрувати думки. І так тут з усім і завжди ― ніколи не можеш з впевненістю сказати щасливий ти чи нещасний. Адже межа така умовна…Happy birthday to me!

Цього тижня Ольга (мати трирічної дівчинки Емми) дзвонила мені мало не щодня. Після першої нашої зустрічі (якраз на моє день народження, коли я кілька годин бігала за малою парком) думала більше не зателефонує. Надто вже дитина вередувала і не сприймала нікого, окрім мами. А мама, замість того, щоб привчати дитину ще до когось, окрім себе (я для дитини була першою нянею), ще більше заохочувала до істерик, потураючи найменшим забаганкам.

Та, оскільки, вибір роботи у мене був невеликим, на першу ж смс із запрошенням прийти, я відповідала позитивно, ще від самого початку розуміючи, що «веселе життя» мені гарантоване. Але, що ж, знала на що і куди їхала.

Бебісіттерство моє виглядало як «няня за викликом», хоч і від самого початку я наголошувала, що шукаю роботу постійну і стабільну. Але що більше ходила до цієї сім’ї, то більше розуміла, що «стабільність» - це поняття з нею несумісне. Тут діяли якісь свої особисті правила, точніше, мабуть, повна їх відсутність.

Безперервний хаос – в квартирі, поведінці батьків і вихованні дитини. Це, мабуть, той приклад, коли надмірне бажання прихилити до дитини «золоті гори» повертається зворотнім ефектом. Емма в свої три роки слова «ні» не усвідомлювала. Я десь можу зрозуміти намагання батьків дати дитині найкраще, і бути прихильним до її бажань.

Але виховання, мені завжди здавалося процесом, де любов полягає також і в обмеженнях. В наданні дитині можливості розрізняти, що є добре і що погане і обирати те, що є правильним. А для цього, часом десь треба і проявити стриманість до істерик, викликаних словосполученням «не можна». У випадку Емми, такого не існувало. Їй було можна все. В результаті, найменша заборона викликала у дитини щось на зразок нервового зриву. Без перебільшення.

Минув тиждень після мого першого візиту в цю сім’ю. І от сьогодні ввечері знову отримую смс. Кличуть на завтра зранку. Що таке «зранку» в розумінні Нью-Йорку? На сьому ранку треба бути на місці, а, отже, враховуючи мою бруклінську локацію, вийти потрібно за півтори години (це час на дорогу), і, відповідно, ще раніше прокинутися.

П’ята ранку. Безжально гудять (хоча, це ще слабо сказано, вони вселяють відчуття кінця світу) пожежні машини. Збираюся на ходу, доїдаючи вівсянку. Найоптимальніший за швидкістю сніданок тут, який вдома я взагалі не вважала їжею. Допиваю каву і вилітаю назустріч світанку.

Небо ще ледь починає сіріти. В останню мить згадую вкинути в сумку якийсь светрик – в метро працює кондиціонер і він просто шалено контрастує зі спекою «на поверхні». Досі не можу звикнути! Ох вже ця нью-йоркська контрастність у всьому! Вагон то порожніє, то наповнюється на моєму шляху. Такі різні люди, з такими різними настроями…

Людське море емоцій. 42 Street. Times square. Моя. Вилітаю на один з виходів і шукаю очима потрібний напрямок, хоч вже і була за цією адресою двічі. В який бік не поверни голову – усюди блимає велетенська реклама і безперервно «носяться» людські потоки вздовж однаково неохопних поглядом хмарочосів. Вирішую іти в першому ліпшому напрямку на виході з метро.

Нема особливо коли думати і вирішувати. Пройшовши хвилин п’ять (хоч, мабуть, доречніше, буде сказати, пробігши) розумію, що іду не туди. Повертаюся до «вихідного пункту» і, рушаючи в протилежному напрямку, так до кінця і не розумію, чи він вірний. Адже є ще як мінімум два варіанти, враховуючи чітке геометричне планування вулиць. Ні, таки вірно.

А час стікає крізь пальці. Ніг. І, наче на зло, світлофори. Один за одним! 30-29-28…1 – руш! Пройдеш кілька метрів і знову те саме! Наче, біг з перешкодами. Машинально вітаюся з швейцаром велетенського будинку, де мешкає «моя сім’я», 44-й поверх, встигла! Ольга відкриває і пошепки вітається. Мала з чоловіком ще сплять. Їй на навчання. В коледж. Перший день. Тому й потрібна була няня

. В голові думки з не дуже добрим передчуттям – на мене хочуть лишити дівчинку, з якою я бачилися лише раз? Дівчинку, яка абсолютно не пристосована до чужих людей, адже при найменшій істериці мати потурає усім забаганкам? Як виявилося згодом передчуття таки не підвели.

Ольга пропонує каву, відмовляюся. «Ну, вы сегодня побудете с Эммочкой и нашим папой, постарайтесь, чтоб она его не отвлекала». Цікаве формулювання завдання. Враховуючи масштаби їхньої однокімнатної квартири, де гостьова кімната водночас і дитяча і кухня і «папін» робочий кабінет. Ну що ж. Хіба в мене є вихід?

Зачиняю за Ольгою двері і лишаюся сама в кімнаті. В сусідній спальні сплять Еммочка з батьком афро-американцем. Коли прокидаються - незрозуміло. Думаю, точно не о сьомій ранку. Для чого мене покликали саме в цей час, незрозуміло тим більше. Сиджу. Чекаю. Я не в Україні. Платять погодинно.

Десь через півгодини прокидається батько сімейства. Вітається і робить свої звичні справи. Почуваюся трохи дискомфортно. Як у якомусь телевізійному шоу. Де події відбуваються в режимі реального часу, а ти – спостерігач зсередини. Ще через хвилин 15 криками «мама» прокидається дівчинка.

Шоу починається. Боса і сонна, шпортаючись заходить до кімнати, безперервно гукаючи маму. Хвилин через п’ять починає розуміти, що мами немає. Спокійно дивитися на це неможливо. В голові все ті ж суперечливі питання. Це ті самі батьки? Що потурають дівчинці в найменшій її забаганці, а зараз фактично кидають її в руки незнайомої тьоті, яку вона бачить вдруге в житті?

Починаю її заспокоювати. Справа така ж марна, як заспокоювати море в шторм. Ба більше, кожна моя спроба наштовхується на ще сильнішу реакцію відторгнення. Дитина сприймає мене, як потенційного ворога, адже їй ніхто ніколи не казав, що крім мами з нею може проводити час ще хтось інший.

Починається істерика. Спільні з батьком зусилля заспокоїти не дають найменшого результату. Мала йде до дверей і, стоячи під ними, кричить так, що закладає вуха. Врешті, нею починає трусити. Лякаємось не на жарт. Нарешті, хвилин через п’ятнадцять, вже, мабуть, добряче втомившись, трохи заспокоюється і починає реагувати на іграшки, що я принесла.

Півгодини бавимось. Тато працює. Врешті, дитина знову згадує про маму. І те саме по колу. Через кілька годин, бачачи, що діла не буде, батько збирається і везе дитину до мами в коледж. Я рушаю додому. До наступного «виклику».

Осінь так спокійно контрастує з уривками думок. Її ледь чутна присутність. Її елегантна незворушність. На фоні одвічної суєти. Ніщо зараз не має значення. Лише осінь. Її передчуття.